Харківщина художня. Розповідаємо про митців Слобожанщини

Харківщина художня. Розповідаємо про митців Слобожанщини

Фото: World News

Таланти народжуються не тільки в столицях або великих містах, а видатним художником можна стати, живучи в глибинці, і харківська земля – краще тому підтвердження. У цій добірці «СК» зібрані біографії відомих художників, чий талант і творчість пов'язані з Харківщиною. Запевняємо – на вас чекає чимало відкриттів.

 

Ілля Рєпін (1844–1930)

 

Головний художній «бренд» Харківщини – безумовно, Ілля Рєпін. Син солдата, колишній іконописець, він отримав всеросійську славу, а разом з нею – забезпечене життя, але при цьому залишався великим трудівником до кінця своїх днів. А невелике місто під Харковом для художника було не тільки батьківщиною, а й відправною точкою в його художній кар’єрі. Тут підлітком він опановував іконопис, а потім, будучи зрілим майстром, черпав сюжети для полотен.

Ілля Рєпін. Фото: http://ilya-repin.ru

Дім-музей Іллі Рєпіна. Місто Чугуїв. Фото: www.repin.in.ua

Батько майбутнього великого художника Юхим Васильович служив рядовим Чугуївського уланського полку. Ілля з дитинства виявляв художні здібності – розписував крашанки на продаж, і батьки віддали хлопчика в школу топографів. Йому було 13 років, коли школу розформували, і здібний хлопчик пішов учитися іконопису в художню майстерню Бунакова. Два роки Рєпін з артіллю іконописців розписував храми на Слобожанщині, дістався до Острогозька Воронезької губернії, де дізнався про можливість вивчитися на художника в Петербурзькій академії мистецтв. Рєпін вирушає до Петербурга і вступає до цього навчального закладу; на канікулах він кілька разів приїжджає до Чугуєва до батьків. Через вісім років він, будучи вже досить відомим художником, закінчує академію із золотою медаллю. Провівши шість років за кордоном, художник – тільки тепер уже з дружиною і дитиною – повернувся до Чугуєва. Тут він провів цілий рік. Тут народився і його єдиний син Юрій, тут були написані 22 картини, а в листах друзям художник пише, що на його батьківщині «небо, як в Італії, а сонце – як в Іспанії».

З 1877 року Рєпін оселився в Москві. Одну за одною художник створює найбільш значні свої картини – «Хресний хід в Курській губернії», «Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581 року», «Не чекали», і водночас пише цілий ряд першокласних портретів. Із 1882 року Рєпін жив у Петербурзі. Був діяльним учасником Товариства пересувних художніх виставок. 1880-ті роки називають часом розквіту таланту художника. У 1891 році спочатку в Петербурзі, а потім в Москві він відкриває свою персональну виставку, на якій показує 298 робіт. Тоді ж художник приймає пропозицію керувати мальовничою майстернею в Академії мистецтв, і до 1907 року із захопленням займається викладацькою діяльністю.

Ілля Рєпін. Фото: http://ilya-repin.ru

У 1899 році в дачному селищі Куоккала, на Карельському перешийку, Рєпін купив садибу, названу ним «Пенати», куди остаточно переселився в 1903 році. Там він провів останні десятиліття свого життя. У 1918 році садиба «Пенати» опинилася на території Фінляндії. Між урядом СРСР і художником велися переговори про можливий переїзд його на батьківщину, але він так і не відбувся. Помер Рєпін 29 вересня 1930 року і похований у «Пенатах».
У Чугуєві в 60-ті роки минулого століття було створено меморіальний будинок-музей художника. Там же працює картинна галерея його імені і щорічно в серпні проводяться Міжнародні рєпінські пленери. А в Харківському художньому музеї зберігається один з чотирьох варіантів картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», у 1933 році переданий з Третьяковської галереї.

 


 

Герніх Семірадський (1843-1902)

 

Сьогодні навряд чи можливо встановити всі перипетії, у результаті яких родина поляка Іполита Семирадського опинилася на Харківщині. Відомо лише, що 5-й особливий Бєлгородський уланський полк, в якому він служив, у 1843 році стояв у Печенігах. 24 жовтня в родині Іполита Семирадського, народився син, якого назвали Генріхом Гектором.
Хлопцю було сім років, коли його мати, якої не дуже подобалася життя в полку, серед військових, переїхала з дітьми до Харкова та оселились на Тюрінці. Початкову освіту хлопчик отримав вдома, а потім його було віддано у 2-гу Харківську гімназію. Батько хотів для свого сина спеціальності, яка могла б прогодувати. Слухняний син вступив на фізико-математичний факультет Харківського університету й сумлінно його закінчив. Успішно захистивши дисертацію «Про інстинкти комах», Семирадський у 1864 році їде в Санкт-Петербург і ... вступає вільним слухачем в Академію мистецтв.

Герніх Семірадський. Фото: upload.wikimedia.org

Через півтора року Генріх Семирадський, отримавши срібну медаль за ескіз, переводиться з вільних слухачів в учні і вступає в натурний клас. У перший же рік він отримує ще дві срібні медалі, і з тих пір не було жодного навчального року, щоб він не отримав нагороду. Канікули Семирадский як і раніше проводить у Харкові; він багато малює; саме в один із приїздів пише для харківського католицького костелу картину «Розп’яття»; бере участь у виставках художньої школи. Велика золота медаль по закінченні Академії в 1870 році дала йому право на шестирічну пансіонерскую поїздку на кошти Академію.

Живучи за рахунок замовлень, Генріх Семирадський стає одним з найбільш забезпечених художників свого часу. Розкішна двоповерхова мармурова вілла в Римі, битком набита рідкостями і антикваріатом (Семирадский був пристрасним колекціонером, і всі ретельно і з любов’ю виписані аксесуари на картині – з його особистої колекції), маєток на батьківщині предків в Стршалкове (Польща), європейська популярність – усього цього син офіцера особливого Бєлгородського уланського полку домігся завдяки праці й таланту.

Його роботи, красиві і блискучі, публіка любила; його картини за великі гроші купували члени царської фамілії, багато полотен часто виставлялися, але передвижники вороже ставилися до творчості Семирадського, а колекціонер Третьяков (творець знаменитої галереї) принципово не купував його картини. Семирадського оцінили лише представники іншого художнього напряму – модерну, і то – після смерті: живописець помер у 1902 році у своєму маєтку Стршалково від раку язика. На відміну від інших художників, після яких залишаються одні борги, він залишив після себе 400 тисяч рублів спадщини і величезну кількість картин, які прикрашають кращі музеї та приватні зібрання України, Росії та Польщі.

Герніх Семірадський. Фото: Art Ukraine

Зараз ім’я Семирадського в Печенігах носить ліцей; там відкрито пам’ятник художнику. А в Харкові на Тюрінці, де колись був будинок Семирадського, є вулиця, провулок та в’їзд які називаються Семиградський. Коли в їх назву «вкралася» буква «г» – історія замовчує...

Цікавий факт

Якби існувала Книга рекордів Харкова, то в номінації «Найбільша картина в експозиції Харківського художнього музею» напевно перемогло б полотно «Ісаврійські пірати, які продають свою здобич». Його розмір – 187 на 320 сантиметрів, а його автора – поляка «харківського розливу» Генріха Семирадського – називають одним з останніх класиків російського мистецтва. Ця картина, перш ніж «осісти» в 1926 році в нашому музеї, брав участь у виставці в Мельбурні (Австралія) і отримав там золоту медаль; вона експонувалася також на виставках у Відні та Кракові, Варшаві та Петербурзі.

 


 

Зінаїда Серебрякова (1884-1967)

 

Зінаїда Серебрякова народилася за 50 кілометрів від Харкова, в селі Нескучне (на той час — Курської губернії) у відомій митецькій родині Бенуа-Лансере. Її дід Микола Бенуа був знаменитим архітектором, батько Євген Лансере — відомим скульптором, а мати Катерина Миколаївна в молодості була художником-графіком. У Нескучному Зінаїда провела багато щасливих днів своєї юності; один з найбільш плідних періодів її творчого життя теж припав на життя в Нескучному. До нас дійшли десятки її робіт, присвячені цьому невеликому селу в харківській глибинці, мистецтвознавці називають «харківський період» найпліднішим та найяскравішим у її творчості.

Зінаїда Серебрякова. Автопортрет. Фото: http://f.rodon.org

Дівчинці було всього два роки, коли батько помер, і мати, Катерина Миколаївна, залишилася одна з шістьма дітьми, серед яких Зіна була молодшою. Батька поховали в Нескучному, а родина перебралася до Санкт-Петербурга — до дідуся, але на літо обов’язково приїжджала на Харківщину. Тут, у просторому білому будинку, легко дихалося, було багато світла і повітря. Пізніше Зінаїда перенесе цей світ, це прозоре повітря на полотна, що зображують околиці Нескучного. Тут же, в Нескучному, вона познайомилася з Борисом Серебряковим. Дитяча дружба переросла в захоплення, а потім — в серйозне, глибоке почуття.

У 1905 році, після весілля, молоді їдуть до Парижа: у Бориса, на той момент ще студента — вимушені канікули через революційні події, а Зіна, яка малювала з дитинства, хоче отримати систематичну освіту. Невдовзі після повернення на батьківщину у них народився перший син. Спливали дні і роки, сповнені тихих сімейних радощів. Їй було всього 25, коли на виставці Союзу російських художників у Петербурзі було показано її автопортрет «За туалетом», що приніс його творцю гучний успіх і згодом був куплений Третяковською галереєю. Про те, як з’явився цей автопортрет, Зінаїда Євгенівна згадувала так: «Я вирішила залишитися з дітьми в Нескучному, але маленький будинок на хуторі можна було протопити взимку легше, ніж великі високі кімнати... Мій чоловік Борис Анатолійович був у відрядженні, зима цього року настала рання, все було занесено снігом — наш сад, поля навколо, всюди замети, вийти не можна. Але в будинку на хуторі тепло і затишно, і я почала малювати себе в дзеркалі...». Пізніше про цей період свого життя Серебрякова напише: «Мені завжди здавалося, що бути коханою і бути закоханою — ось справжнє щастя». Усі картини, створені нею в ті роки, пронизані цим щастям. Люблячий чоловік, четверо дітей і живопис — здавалося, що так буде завжди. Однак доля розпорядилася інакше.

У 1917 році Академія мистецтв висунула кандидатуру Зінаїди Серебрякової на звання академіка живопису; жодна жінка до неї не удостоювалася такої честі. Але голосування не відбулося: у країні почалася революція. Зінаїда Серебрякова з дітьми і мамою жили у Нескучному. По маєтках прокотилися хвиля грабежів і розбоїв. Родина Серебрякових поспіхом переїжджає до Харкова. Потім з Нескучного прийшла звістка: маєток спалила якась банда (хіба мало їх було в ті роки!). Жити стало зовсім важко. Зінаїда влаштувалася на роботу до Археологічного музею Харківського університету. Місячна зарплата була така, що за неї можна було купити тільки фунт масла. Робота була дуже проста — малювати таблиці з археологічними культурами, оформляти вітрини, замальовувати знахідки. Влітку, взявши дітей, Зінаїда Серебрякова зі співробітниками музею ходила на Донецьке городище, розташоване в передмісті Харкова, Карачівці, — збирати експонати для вітрин: кераміку, намиста, пряслиця; діти в усьому намагалися їй допомогти.

Зінаїда Серебрякова. Фото: http://www.avangardism.ru

Раптом прийшла звістка про те, що Борис перебуває в Москві. Залишивши дітей на бабусю, Зінаїда негайно виїхала до чоловіка. Цілий щасливий місяць вони були разом. Потім Борис виклопотав собі відпустку. По дорозі він заразився тифом.

Бориса Серебрякова поховали на Холодногірському цвинтарі; Зінаїда Серебрякова залишилася удовою в 36 років; у неї на руках — четверо дітей і літня мати. Вони їдуть спочатку до Петрограда, а у 1924 році Зінаїда Серебрякова опинилась у Парижі — гадала, що на час, а виявилося, що назавжди: на Батьківщину вона так і не повернулася. Її перша персональна виставка відбулась у Москві, Ленінграді та Києві у 1966 році, коли вона вже буда всесвітньо відомою художницею. Через рік художниця померла у Парижі.

Зараз на її батьківщині, у Нескучному, проходять «Нескучні пленери» для митців.

 


 

Марія Синякова-Уречіна (1890-1984)

 

Марія Синякова-Уречіна народилася в 1890 році і була третьою за віком серед п’яти дочок харківського купця Михайла Синякова. Їх називали музами російського футуризму: сестри були знайомі з Маяковським і Пастернаком, Хлєбніковим і Асєєвим, Бурлюком і Божидаром.

«Місцем проживання» муз дослідники зазвичай називають Красну Поляну — невелике село під Харковом, де і до цього дня зберігся застарілий будиночок, що належав Синяковим.
На відміну від старших сестер Марія вибрала не музику, а живопис. Вона вчилася в Харківській міській школі малювання і живопису, потім у студії Агафонова; в 1910 році вивчала в музеях Німеччини живопис німецьких і нідерландських художників, а в 1913—1914 роках жила в Москві і вчилася в художній студії Рерберга в Москві.
Разом з Асєєвим, Петниковим, Хлєбніковим і Божидаром вона підписала футуристичну декларацію «Труба марсіан», а в 1918 році увійшла до групи художників-авангардистів «Союз семи». У неї були закохані і присвячували вірші Божидар (Богдан Гордєєв), Велімір Хлєбніков, Микола Асєєв.

Марія Синякова

Будучи вже зовсім літньою жінкою, Марія Синякова згадувала про юність, проведену на Харківщині, в Красній Поляні: «...Моя молодість пройшла серед розкішної природи, незайманої потворністю міста. Ароматні зелені луки, поля, ліс, річка в тумані, блакить неба — ось моя школа живопису. Скільки себе пам’ятаю, малювала і живописала. З натури. Малювала молодих хлопців і мужніх чоловіків, дівчат з ликами мадонни, жінок. Оголених. У купелі, в сонячних променях, в тіні розлогих дерев. Серед отар. Хто тільки не позував мені! Наш будинок постійно відвідували письменники і поети. Хлєбніков, Пастернак, Асєєв, Каменський. Всі вони були молоді, привабливі. Хлєбніков спочатку опирався позувати оголеним, говорив, що він не Феб, а й він поступився. Сестри також були моїми моделями.
...(Ми) вели господарство в невеликому маєтку. Будинок, сад, домашня птиця, багато квітів. Були всі дуже молоді. Те село під Харковом, Красну Поляну, згадую як найпрекрасніший час у моєму житті. Більшу частину моїх картин там малювала».

Оксана і Марія Синякови. Фото: otkudarodom.ua

Пізніше було інше, дуже важке життя в тій же Красній Поляні — разом з чоловіком, художником Арсенієм Уречіним вона у важкі післяреволюційні роки годувала всю родину і гостей продуктами з власного городу, встигаючи при цьому ще й малювати.

Дім Марії Синякової, Зміївський район. Фото: http://xt.ht/report

У 20-ті роки Марія Синякова переїхала в Москву. Там вона прожила все життя. Красуня з мідним волоссям і очима богородиці, Марія Синякова
стала кумиром трьох епох авангардистського мистецтва: її творчість, забуту в 30-ті роки, відкрили для себе мистецтвознавці і художники 60-х.
У 1969 році її роботи виставили в Будинку письменників у Києві. Для цінителів авангарду це був справжній шок — такими сильними, свіжими, незвичайними і щирими були роботи. Щоб купити квиток на потяг з Москви до Києва, Марії Синяковій, що жила більш ніж скромно, довелося продати одну зі своїх акварелей.
Художниця померла в 1984 році.

 


 

Володимир Татлін  (1885-1953)


Культова фігура світового дизайну — Володимир Татлін народився та більшу частину часу жив і творив у Москві. Але мало хто знає, що певну роль у його долі зіграв Харків. Саме сюди батько Володі — залізничний службовець — перевіз свою сім’ю наприкінці 80-х років ХІХ століття. Потім батько одружився ще раз, але з мачухою (мати померла, коли Володі було всього 2 роки) у підлітка стосунки не склалися. Петляючи вузенькими курними харківськими вулицями після уроків у реальному училищі, хлопчик мріяв: «От закінчу училище — і поїду». Однак чаша терпіння переповнилася раніше: одного разу вночі після чергового скандалу Володя Татлін виліз у вікно батьківського дому і відправився, що називається, куди очі дивляться. Він розлучився з Харковом і сім’єю назавжди.

Володимир Татлін. Фото: http://www.galleryintell.com

Діставшись Одеси, він наймався юнгою на торгове судно, що вирушало в Туреччину або Болгарію, або йшов підставним борцем у цирк. Назбиравши грошей, Володимир поїхав до Москви. Він захопився живописом і вступив до Московського училища, де у нього були чудові вчителі — Коровін, Сєров; але вчився він ліниво і училище так і не закінчив. Зате влітку міг цілими днями, не відриваючись, копіювати давньоруські фрески.
У 1912 році він — зрілий художник, учасник дев’яти виставок; його «Матрос» стає таким само знаменитим, як «Чорний квадрат» Малевича, а самого Татліна вважають лідером російського авангарду.

У 1913 році Татлін їде спочатку до Берліна, потім до Парижа. Грошей у нього, як завжди, не було, тому спосіб подорожі обрав своєрідний — як живий експонат на Руській виставці в Берліні. Пізніше він писав: «Дуже захотілося за кордон. Поїхав з бандурою в Петербург. Сказав: «Можу співати і сліпцем бути»... Ось і доїхав. У народної виставки і в мене зокрема — великий успіх. Чіпали мою вишивану сорочку і мене».
На виставці Татлін привернув увагу кайзера Вільгельма, і той подарував йому золотий годинник. Татлін його негайно продав і купив квиток у Париж. Там, удавши із себе бандуриста, познайомився з Пікассо і підкорив його українськими піснями, своєю одержимістю художника, самобутністю і незалежністю натури. З Парижа Татлін поїхав з подарунком — мішком фарб, яких вистачило на кілька років.

Володимир Татлін. Фото: http://artpoisk

...У двері стукав 1917-й рік, який окрилив Татліна новими надіями. У 1919 році було оголошено конкурс на монумент на честь революції, і Татлін створює те, що не вкладається ні в які рамки — свою знамениту башту, названу на честь Третього Інтернаціоналу. Висота вежі визначалася довжиною земного меридіана — це була одна стотисячна його частина, нахил дорівнював куту нахилу земної осі, а архітектурні маси оберталися: циліндр робив один оборот на рік, піраміда — на місяць, півсфера — один оборот на добу. Але велика мрія про єднання всього людства і про спорудження сучасної Вавилонської вежі — найвищої будівлі у світі — так і залишилася нездійсненою.

Татліну було тісно на землі. Не вдалося піднятися в небо на вежі — значить, треба самому ставати птицею. Він будує свій знаменитий «Летатлін» — прекрасну рукотворну птицю, свого роду «повітряний велосипед», і тисячі москвичів ходили в Музей образотворчих мистецтв, щоб подивитися на нього. Але «Летатлін» не літав: на ньому можна було лише зависати або планувати. Навчити його літати по-справжньому Татлін не встиг — у 1937-му його позбавили майстерні, і його птицю довелося розібрати.

Потім було багато проектів — настільки ж зухвалих, які залишилися нездійсненими через свою зухвалість, робота в театрі та створення декорацій до 80-ти вистав, викладання в Києві та Москві, — але задоволення не було. Зліт його був уже позаду. Безпобутний і безсімейний, Татлін чекав від революції розквіту людської особистості, культури, нових форм мистецтва та повільно згасав. Він помер в один рік зі Сталіним.

 


 

Петро Шигимага (1917 – 1992)

 

У Богодухівському районі є село Шигимагине, та й Шигимага – досить поширене прізвище. Вчені досі сперечаються про її походження: чи то в основі – два діалектні слова «шига» (злякати птаха) і «маганов» (білявий), то чи азербайджанське слово, яке перекладається як «увійти», і тоді «Шигимага» – це «бажаний гість».
Художник Петро Антонович Шигимага – ровесник найреволюційнішого року ХХ століття: він народився 10 липня 1917 року та прожив складне життя, але в мистецтві він був не просто бажаним гостем, а впевненим господарем.

Портрет Петра Шигимаги. Фото: art.antika77.com 

Родина Петра Шигимаги – Богодухів. Певно, сім’я була заможною. Коли і чому вона перебралася до Харкова, ким був дід – історія замовчує; принаймні, Петро Антонович про це нікому не розповідав. А от про довоєнні роки, проведені в Харкові, згадував: «Я приїхав до Харкова в 1929 році дванадцятирічним хлопчаком. Весь довоєнний час я згадую, як страшний кошмар. Через три роки після переїзду до Харкова помер батько, і в родині працювала одна мати – а годувати їй потрібно було трьох дітей і бабусю. Пам’ятаю, як мій брат стояв на вулиці Іванова і просив у людей доважки хліба, отриманого за картками. Пам’ятаю, як нас, студентів художнього училища, послали на буряк до Барвінківського району, а навколо поля, в бур’янах лежали люди, що вмирають від голоду – це був страшний 33-й рік. А потім почалося найстрашніше – стали зникати люди: і студенти, і викладачі. За що їх заарештовували, як склалася їхня подальша доля – ніхто не знав...» Цих спогадів вистачило на все життя – так було зроблено щеплення від боягузтва, лицемірства, підлабузництва, підлості.

Місто Богодухів. Фото: http://bogodukhov-city.com.ua

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, студент Харківського художньо-промислового інституту Петро Шигимага пішов на фронт добровольцем. Був зенітником, пройшов усю війну, повернувся до рідного Харкова, довчився, і з 1947 року до кінця життя працював у Харківському художньому училищі, відродивши театрально-декораційне відділення і виховавши цілу плеяду талановитих театральних художників. Із 1977 року він – заслужений художник України, полотна якого зберігаються в багатьох музеях і приватних колекціях в Україні та за кордоном.

Петро Шигимага. Фото: http://kharkov.vbelous.net

У 1992 році Петро Шигимага пішов з життя, але його художню лінію продовжили не тільки сини, а й онука; так утворилася ціла художня династія.

 

Автор: Інна Можейко

Коментарі 0

Comments

Добавление комментариев закрыто.