І коня на скаку зупинить, і шайбу вжене. Історія жінки-хокеїстки з Близнюківщини

І коня на скаку зупинить,  і шайбу вжене. Історія жінки-хокеїстки  з Близнюківщини

Фото з особистого архіву Наталії Бабич

Заведено, що кіньми та хокеєм займаються винятково чоловіки, але не в нашому випадку. 50-річна жителька села Верхове Близнюківського району Наталія Бабич з дитинства катається верхи й ганяє шайбу, а зараз своєю пристрастю до спорту піднімає хокей у районі.

Головна героїня  відомого фільму

– Було мені роки три, і тато подарував мені пластмасову циркову конячку, висотою сантиметрів двадцять. Дуже гарна була. І мені вона дуже сподобалася, з нею тільки і гралася – запрягала її та сідала верхи, – згадує Наталія Бабич.

Жінка народилася 3 травня 1967 року на Сахаліні в селищі Тимовське. Якщо іграшкового коня дівчинка осідлала в три рочки, то живого теж доволі рано – у десять.

– Подивилася кіно «Найкрасивіший кінь», а потім мені наснилося все один в один за сюжетом фільму, тільки замість головного героя була я. Одного разу зібрали коней на місцевому стадіоні (мені було десять років) і давали кататися всім охочим. І той фільм настільки врізався в мою пам’ять, що я все робила так, як у кінострічці. Для першого разу в мене вийшло доволі непогано – проскакала й жодного разу не впала. А господар коня подумав, що верхи я вже не вперше. Пам’ятаю, тоді такою задоволеною була, – з посмішкою розповідає наша героїня.

Але не одні коні були в голові в дівчинки. Разом з чотирма старшими братами Наталка була завсідником усіх спортивних баталій – футбол, баскетбол, волейбол, хокей. Але останній найбільше припав до душі дівчинці. Коли вона почала грати в хокей під враженням від виступів Валерія Харламова і всіх радянських хокеїстів, за словами Наталії, навіть коні, якими марила весь час, відійшли на другий план.

Утім, веселі дитячі деньки з ключкою швидко промайнули, і потрібно було вирішувати, куди йти після школи. Звісно, з такою любов’ю до коней дівчинка хотіла пов’язати життя саме з ними.

Харків – випадкова зустріч – Близнюки

У 18 років Наталія вступила в єдине в СРСР Хреновське професійне училище тренерівнаїзників рисистих коней при Хреновському кінному заводі.

– Було важко туди пробитися, – каже жінка. – Адже коні – це не жіноча справа, і при вступі на мене дивилися з великим подивом. Пропонували піти на фельдшера, але я наполегливо сказала, що хочу бути тільки наїзницею. Вони рукою махнули і сказали: «Добре». Щоправда, після року навчання залишилися задоволені мною.

Навчання закінчилося, і дівчині треба було визначатися з місцем практики, де найчастіше молодь і залишалася працювати. Наталії пропонували Омський, Одеський, Харківський та інші іподроми, але врешті-решт її вибір припав саме на Першу столицю. Сім’я дівчини дружила в себе на малій батьківщині, у Тимовському, з подружжям, які мали родичів у Харкові. І в дитинстві Наталка багато чула про це місто.

Однак доля так розпорядилася, що в нашому обласному центрі дівчина пробула зовсім недовго. Вона приїхала на Харківський іподром, але там місць для наїзників не виявилося. Сказали, треба два місяці конюхом пропрацювати, а потім візьмуть. А досвід годування і прибирання за кіньми дівчина вже мала, їй хотілося працювати тільки за фахом. І цьому посприяв випадок.

– Того дня, коли мене засмутили відсутністю місць для наїзників, на іподром приїхав завідувач Близнюківської конеферми при Куйбишевському колгоспі Василь Терещенко. Він привіз коней на випробування на іподром –  щороку прийнято проводити таку процедуру. Ми – п’ять хлопців і я з подругою – сидимо балакаємо, і підходить Василь Терещенко до нас. Виявилося, він шукає наїзників, адже в них хлопець пішов в армію. Спочатку він, звісно, звернувся до хлопців. А ті кажуть, що вони вже влаштувалися на роботу в Полтаві, Києві тощо. Дійшла черга до нас. «Не хочете попрацювати в мене наїзниками?» – запитує він. Ми, пам’ятаю, тоді були дуже задоволені, подумали, хоч наїзниками станемо, і погодилися, – розповіла Наталія.

Відтоді, з 1986-го, наша героїня і живе на Близнюківщині. Спочатку – у райцентрі, а зараз – у селі Верхове Надеждинської сільради, депутатом якої Наталія є з початку цього століття.

Пропрацювала дівчина на тій конефермі до 1991 року, а потім колгосп розвалився. Коні стали непотрібні, почали їх різати, залишилося голів 20, щоб на фермах працювали. Дівчина з конеферми викупила коня й розводила лошат до 2010 року. З часом пристрасть жінки до коней зменшилася. Але з ними вона й до цього дня разом. У 2016 році вона придбала стареньку, слабку конячку, але відгодувала її, і та перетворилася на хорошого скакуна. Зараз кінь для Наталії більше схожий на іграшку – сама катається та онуків, 11-річних Кароліну і Рому, привчає до нього.

Потенційна нападниця для «Пантер»

Узагалі 2016 рік став знаковим для Наталії. І не тільки через купівлю коня.

– Узимку 2015-го ми якось із чоловіком Вадимом їхали  додому через ставок і побачили, як хлопці грали в хокей. Зупинилися, подивилися, позгадували дитячі роки – і знову спалахнула пристрасть до цього виду спорту, як у минулі часи, – пригадує жінка. – Ми купили всю амуніцію, але поки займалися цим, усе вже розтануло. А от з початку 2016 року ми з чоловіком по-справжньому взялися за цю справу.

Спочатку жінка виходила грати тільки з чоловіком і внуками, не хотіла, щоб її бачили сторонні, але все одно їй (прогнозовано!) не вдалося довго залишатися непоміченою.

– У всіх шок, подив, очі квадратні – саме така реакція була в людей, – говорить Наталія. – Потім усі Близнюки це обговорювали.

Але ніякий подив громадськості не заважає жінці, яка відсвяткувала цього року 50-річний ювілей, займатися улюбленою справою. Минулої зими Наталія майже кожного дня тренувалася, і часто сама. Відпрацьовувала повороти, різкі рухи, била по порожніх воротах. А раз на два-три дні вона з однодумцями з району грала в хокей. Вони влаштовували своєрідний турнір між селами Близнюківщини.

– Я нападник, люблю рух, швидкість, боротьбу за шайбу. А хлопці не хочуть бігати – просто чекають, поки їм віддадуть пас, дуже ліниві, – каже Наталія. – За одну гру найбільше я забивала шайб п’ять, може, трохи більше. Але там гра була така, що мені просто давали шайби, а я біля воріт приймала їх і била по воротах. Чоловіки мені кажуть, що кидати непогано в мене виходить, утім, з точністю ударів треба працювати, чим я і займаюся. До нас якось приїжджав відомий за близнюківськими мірками воротар Денис Васильченко, і мені вдалося з третьої спроби його засмутити.

Хокейні тренування Наталія чергує з годинними-півторагодинними поїздками на коні. Якщо чимось із цього зайнятися не виходить, приділяє увагу комплексним фізичним вправам на руки й ноги – піднімає гирі, качає прес тощо.

Наталія дуже любить не тільки грати в хокей, а й дивитися його. Матчі найвищої якості – ігри Національної хокейної ліги (НХЛ) і Континентальної хокейної ліги (КХЛ) – дивиться вже давно. А зараз захоплено стежить за вітчизняним хокеєм, зокрема, за одним зі своїх улюблених клубів, харківськими «Пантерами». Каже, що могла б спробувати свої сили в команді навіть зараз.

– Цього року «Пантери» проводили любительське тренування для всіх охочих, але я дізналася про це занадто пізно й не встигла на нього потрапити. А так би з великим задоволенням і потренувалася, і пограла б з дівчатами. Думаю, що не загубилася б серед них, порох у порохівницях ще є, – з посмішкою запевняє Наталія.

Бажання і сил у жінки багато, тільки в одному проблема – зараз немає потрібних морозів.

– Для мене хокей – це життя. Якби постав вибір, чим займатися, хокеєм чи кіньми, вибрала б перший варіант. Хоча це може тільки зараз, адже дуже скучила за грою, – розмірковує жінка. – У нас уже і ковзани, і вся амуніція готова, лежить біля дверей, чекає свого часу. А морозів немає і немає. Уже своєрідна ломка в нас із чоловіком. Ось зараз підморозило трохи, але це не те. Треба, щоб хоч би три-чотири дні було мінус десять, тоді можна грати. Ну, а зараз думаємо поїхати або в Павлоград Дніпропетровської області – там штучна ковзанка під відкритим небом, або в Харків. Так хочеться кататися на ковзанах і грати в хокей – аж слів немає.

За допомогу в підготовці матеріалу дякуємо виданню «Нове життя». 

Савелій Мякушко