Віщий сон і одруження в 91. Життєвий шлях 100-річного близнюківця Антона Червонця

Віщий сон і одруження в 91. Життєвий шлях 100-річного близнюківця Антона Червонця

Фото надано Світланою Червонець

Війна, яка забрала батька, віщий сон і третє одруження в 91 – таким видався життєвий шлях 100-річного близнюківця Антона Лукича Червонця. Незважаючи на поважний вік, чоловік, як і раніше, ставить перед собою цілі, сьогодні це – дожити як мінімум до 101 року.

«До землі прибили»

Антон Червонець народився 14 квітня 1918 року в селі Олійники Сахновщинського району. Мама Груня Іванівна працювала в колгоспі, а тато Лука Іванович був бухгалтером. Антон, відучившись у школі, з 1938 по 1940-й служив у армії, після чого вступив до танкового училища в П’ятигорську, звідки й потрапив на війну.
Друга світова залишила сім’ю Червонців без батька і ледь не забрала життя у самого Антона.

– Тато Лукича (так називають Антона Лукича всі родичі і друзі) був героєм. Вони тоді жили в Лозівському районі, і їх захопили німці. Вони запропонували чоловікові працювати в них бухгалтером, але Лука Іванович був справжнім патріотом – прийшов додому, попрощався з усіма й відмовився від пропозиції. А наступного дня під Панютиним («у лютому 1942 року», – підказує сам Антон Лукич) його розстріляли, – розповідає падчерка Антона Лукича Лариса Харченкова.

Продовжувалася війна, яка, за словами невістки Лукича Світлани Червонець, ледь не позбавила життя самого Антона.

– Він був важко поранений, а кілька осколків з тіла не витягли, через що піднялася температура. Його везли через Казахстан, і він чує, як розмовляють оточуючі про те, що не довезуть його, оскільки далеко було їхати. Його винесли на вулицю, а там степ і якась будка. Лукич подумав, що тут точно помре один, і сказав: «Довезіть мене до лікарні, я в дорозі не помру».

І вночі йому наснився сон: лежить на залізничних коліях, і йому ноги прибивають до землі. Він прокинувся і розповів санітарові-дідку, мовляв, помру, піду в землю.
А мужичок цей каже: «Ні, якби тебе чекала смерть, то ти б у небо пішов, а раз тебе до землі прибили, значить, будеш дуже довго жити». Так у результаті і сталося. А Лукич, коли згадує цей випадок, завжди плаче, – розповідає невістка.

«По шапці» за плитку

У своєму послужному списку Лукич має дуже багато нагород: ордени Червоної Зірки, Богдана Хмельницького, Вітчизняної вій­ни І і ІІ ступенів, медалі «За оборону Кавказу», «За оборону Сталінграда», «Перемога».

Після героїчних 40-х Антон Лукич перебрався в Близнюки, де працював у місцевому військкоматі. Потім влаштувався секретарем у Близнюківську селищну раду, яку він потім з 1964 по 1972 рік очолював.

Земляки й родичі в один голос кажуть, що Антон Лукич – добра людина, він завжди все робив для людей. А наступна історія – яскраве тому підтвердження.

– Коли тесть був главою селищної ради, вулиця Шевченка була в поганому стані: кругом багнюка, по ній неможливо було пройти. І Антон Лукич на численні прохання земляків вирішив прокласти тротуар. Він скористався своєю владою: завіз туди плитку, і вся вулиця вийшла її класти. А потім винесли столи і відзначали цю подію. І досі ця доріжка залишилася. Лукич мені свого часу розповідав, що за цей тротуар він «отримав по шапці» від вищих чиновників, – згадує невістка.

«Гірко, гірко!..»

Такий чуйний і добрий чоловік не міг не привернути увагу жінок. Спершу його обраницею стала дівчина Паша, а потім, ставши вдівцем, Лукич одружився на Ользі. І Паша, і Ольга померли ще в минулому столітті, а Лукич до останнього дня доглядав за ними. Після настала самотність, яку розвіяла Ніна Павлівна Горбашова.
Жінка знає нашого ювіляра з кінця 50-х минулого століття. Батьки Ніни Павлівни дружили з Антоном Лукичем і кожного тижня обмінювалися візитами в гості. Протягом кількох десятиліть Ніна й Антон час від часу зустрічалися на різних сімейних святах, а згодом жінка поїхала до дочки в Миколаїв. У Близнюки повернулася минулого десятиліття, щоб допомогти доглядати за двоюрідною сестрою. І на вулицях селища вона зустріла Антона Червонця.

– Він підійшов до мене, сказав, що йому сумно жити одному, а переїжджати нікуди не хоче, і запропонував мені жити з ним.

Я порадилася з дочкою, а вона сказала, щоб я вирішувала сама. І я вирішила – погодилася на його пропозицію, адже я знаю, яка він людина, інакше відповіла б відмовою, – згадує Ніна Горбашова.

Жити разом Антон Лукич і Ніна Павлівна почали з осені 2008 року, а 12 травня 2009-го 91-річний чоловік повів 79-річну жінку під вінець.

– Я не хотіла одружуватися, адже переймалася, що подумають люди. Але він наполіг, мовляв, так буде правильно, і в результаті в нас відбулося справжнє весілля: з розписом, кільцями, шампанським і вигуками «Гірко!», – каже жінка.

Крім доброти й чуйності Антона Червонця, його близькі виділяють ще порядність і почуття гумору сторічного чоловіка.

– Він і зараз по триста разів дякує за якусь дрібницю, – говорить падчерка Лариса Харченкова, яка живе з подружжям з минулого літа.

Але найбільше Лукич запам’ятовується людям своїм гумором, який супроводжує його все життя.

– Він ніколи не сумував, завжди, в будь-якій ситуації любив пожартувати. Наприклад, коли святкували його 95-річний ювілей, гості бажали, щоб він до 100 років дожив, а він їм відповідав: «А до 101 можна?», – з посмішкою розповідає Лариса.

І ось 14 квітня Антону Лукичу виповнилося 100 років. Як каже Лариса Харченкова, він так чекав на цей день, а вже перед приходом гостей щось засумував. Лариса нагадала йому про обіцянку дожити до 101 року, і після цього зрозумівши, що треба тримати слово і не підводити людей, ювіляр підбадьорився. До речі, з кожними іменинами Лукича вітає Близнюківська селищна рада.

Зараз, за словами його рідних, Антон Лукич уже два роки не встає з ліжка, погано бачить і чує, але з пам’яттю повний порядок. Чітко, з конкретними датами, розповідає про воєнні часи і своє життя в цілому.

Савелій Мякушко

Колектив редакції «Слобідського краю» вітає Антона Лукича Червонця зі 100-річним ювілеєм!

За допомогу в підготовці матеріалу дякуємо редакції газети «Нове життя».