Олександр Яценко: Якби не матч з голландцями, я, може, грав би на тому рівні, що Мілевський і Алієв

Олександр Яценко: Якби не матч з голландцями, я, може, грав би на тому рівні, що Мілевський  і Алієв

Фото надано героєм публікації

Вихованець київського «Динамо», колишній капітан молодіжної збірної України Олександр Яценко сьогодні є граючим тренером зачепилівського «Колоса» – цьогорічного чемпіона Харківської області. В інтерв’ю «СК» Олександр розповів про режим Яковенка, трансфери, які не відбулися, і курйози.

Ім’я вихованця київського «Динамо» Олександра Яценка не сходило з язиків у середині минулого  десятиріччя. Тоді центральний захисник дебютував за першу команду столичного клубу, а потім  творив історію як капітан молодіжної збірної – на дебютному для неї ЧЄ у 2006 році гравці дійшли до фіналу. Але після таких бурхливих років кар’єра футболіста пішла на спад. Рішення повісити бутси на цвях Яценко прийняв у 2014-му, але футбол він не покинув. Зараз тренує дітей і паралельно  аматорську команду – зачепилівський «Колос».

Моральне загартування

– З чого для вас розпочався серйозний футбол?
– У 12 років зі своєю київською командою при заводі ­ ім. І. І. Лепсе я потрапив на міжнародний турнір в Австрії. Ми там перемогли, а я отримав свою першу особисту нагороду –  звання кращого гравця турніру. Після цього до нас додому  приїжджав тренер «Динамо» (Київ). Сказав, що хоче бачити мене в їхній школі. Ось так я й потрапив в добру руку Олександра Шпакова, який свого часу виховав В'ячеслава Кернозенка, Андрія Шевченка та інших.

– Як протікало ваше життя у школі «Динамо»?
– Почалися різні турніри –  чемпіонат міста, чемпіонат України... Були на класному турнірі в Італії, у якому брали участь «Барселона», «Мілан», «Інтер», «Аталанта», дортмундська «Боруссія». Це було мені років шістнадцять. Якось час швидко пролетів, і тут уже випуск, після якого я перейшов у «Динамо-3».
– Наскільки було складно робити перші кроки в дорослому футболі?
– У «Динамо-3» недовго затримався, провів усього дев’ять ігор, і мене перевели в «Динамо-2», яке виступало в Першій лізі. Зараз бояться загубити футболістів при переході з дитячого в дорослий футбол, тому створили U-19, U-21. У наші часи такого не було. Ми закінчили школу й відразу потрапили під каток, як кажуть. Приїжджаєш у гості до якоїсь друголігової команди, і тебе просто «вбивають», там футболу практично не було. Пам’ятаю як зараз, матчі були страшні.
– Ці матчі стали вашим своєрідним моральним загартуванням на майбутнє?
– Певною мірою. Ти потрапив туди, де діє одне правило –  «Виживає найсильніший». Завдяки таким моментам почав загартовуватися і розуміти, що в подальшому буде ще  складніше.
— Що найбільше запам'яталося з тих часів?
— У Другій лізі кожен виїзд був веселий. Коли ти їдеш назад, не важливо виграв, програв або в нічию зіграв, в поїзді було і пиво, і коньяк. А ось до гри бували моменти, коли старші гравці вели себе не по-людськи і намагалися словами морально вбити.
— Щось на кшталт дідівщини?
— Ні, були просто люди, які вели себе так. Вони хотіли морально зламати, щоб ти залишився на якомусь рівні. Там була сильна конкуренція. Всі розуміли «Динамо-3» — це не вершина. Далі на горизонтах біли і друга, і перша команди.

— По відношенню до вас було щось подібне?
— Так, навіть отримував бутсою по обличчю.

«Хлопці, я за вами  не стежитиму...»

– У юнацькій і молодіжній збірній ви працювали з Павлом Яковенком. Чи дійсно в нього було таке велике навантаження і така жорстка дисцип­ліна, як кажуть?
– Якось були на зборах, де кожного дня о 23.00 Павло Олександрович давав команду своєму помічникові на всій базі відключати світло, щоб усі лягали спати. Ми казали:  «А книгу почитати або телевізор подивитися?», але він нічого не хотів слухати. Була ситуація, коли в день – п’ять тренувань. О 7.00, 11.00, 16.00, 19.00 та о 21.00 був басейн. Але ти не лежиш на воді, не відпочиваєш, а маєш саме гребти.  А він бігав уздовж бортика і кричав: «Хто зупиниться – порву на клапті».
– Як справлялися і ви, і партнери?
– Бувало таке, що приходиш з тренування, що починалося об одинадцятій, не обідаєш, лягаєш  у тих же речах, що був, і о пів на четверту тебе будять, і ти в цих же речах сонний ідеш далі тренуватися, як зомбі. Це такі одні збори були. Навіть не було бажання, щоб у збірну викликали.
– Усі ці навантаження давали результат?
– Як зараз пам’ятаю, готувалися до юнацького Євро-2004 і тренувалися на базі київського «Динамо». І якось проходив повз Олексій Михайличенко й кинув таке: «Якби не знав, що це юнацька збірна, подумав би, що готують спецназ». І на цьому  Євро теж була цікава історія, пов’язана з навантаженнями. Грали в півфіналі з іспанцями, спека була жахлива, градусів 37.  Ішов додатковий час, і хтось з іспанців на кутовому каже: «Ukraine! Are you crazy? Stop! Please, stop running!..» Вони були просто неспроможні бігати, а ми носилися, як коні, але, на жаль, програли той матч по пенальті.
– Коли Яковенка на тренерському містку молодіжної збірної України змінив Олексій Михайличенко, команда видихнула  з полегшенням?
– У нас навіть з цього приводу був легкий бенкет (сміється). Ми раділи, адже гірше з точки зору дисципліни бути не може. На перших зборах Михайличенко сказав фразу, від якої команда, напевно, розтанула: «Хлопці, я за вами не стежитиму. Але якщо на тренуванні не будете викладатися на 100 % і, на грі на 120 %, я просто не викликатиму вас у збірну. Ви професіонали, готуйте себе самі». Після почутого ми сиділи й не розуміли, як це. Ми звикли, що приходиш і, як робот, бігаєш. А тут нам дали повну свободу дій, але при цьому якщо ти не будеш викладатися на пов­ну – ти у збірній не будеш.

– Якщо вже заговорили про свободу дій, чи дійсно  Алієв і Мілевський були такими злісними порушниками дисципліни, як про них розпові­дають?
— За Яковенка вони були як шовкові. А в принципі вони порушники режиму, хоча й не такі злісні, як про них пишуть. Багато хто порушує режим – що зараз, що тоді.
— Ви порушували?
— Я якщо порушував, то намагався робити це красиво, щоб не попастися. Завжди були серйозні штрафи — і зарплата, і пів зарплати. Один раз мене оштрафували. Але згодом ми виграли матч і мені все повернули.

Якби не Хунтелар

Історичним для молодіжної збірної України став 2006 рік, коли вона з першої спроби дійшла до фіналу. Але вона могла туди й не потрапити. Після домашніх 2:3 у стикових матчах проти бельгійців і 0:1 у перерві матчу-відповіді було складно повірити в прохід команди. Що в перерві казав Михайличенко?
— «Залишилося 45 хвилин, вийдіть і грайте у футбол. Зараз відпочивайте, пийте водичку, чай». Він дуже спокійно це казав. Я взагалі не пам’ятаю, щоб у якомусь клубі за подібних складних обставин тренер міг так спокійно поводитися.
— Що відбувалося в роздягальні після тієї фантастичної вольової перемоги 3:1 і проходу на молодіжний чемпіонат Європи 2006?
— Я думав, що ми рознесемо роздягальню, емоції зашкалювали. Напевно радощів було більше, ніж після виходу в фінал ЧЄ-2006 з голландцями. Хоча ми в той момент, коли пройшли відбір, і не розуміли, що вже творимо історію, адже Україна ніколи не грала на молодіжному Євро.
— У груповому турнірі молодіжного Євро-2006 ви зіграли проти Данії, Італії та Голландії. У кожної з цих команд був форвард, який згодом пограв у топ-клубах Європи. Це датчанин Ніклас Бендтнер, італієць Джанпаоло Пацціні та голландець Клас-Ян Хунтелар. Проти кого з них було найважче грати?
— Проти Хунтелара. Він футболіст, у якого дуже складно відібрати м’яч – підлаштуватися, підібратися. Хоча в першому матчі я з ним впорався, а в другому, на жаль, він мене переграв. І дві мої помилки призвели до забитих суперником голів. Я й досі вважаю ту гру найгіршою в кар’єрі.  Напевно, той матч не дав мені поштовх у великому футболі. Якби не він, я, може, грав би на тому рівні, що Мілевський  і Алієв, у Лізі чемпіонів.

— Довго ви переживали з приводу цих двох помилок?
— Я думаю, довго переймався б, якби не виклик у національну збірну України на ЧС-2006. Просто не було часу сумувати. Відразу після фіналу нам стало відомо, що мене, Пятова, Мілевського та Чигринського чекають на зборах національної команди в Швейцарії, яка готувалася до ЧС-2006.
— Коли їхали на мундіаль, сподівалися, що зіграєте? Або з самого початку змирилися з роллю запасного, або як кажуть футболісти, туриста?
— Я потрапив у збірну через те, що Сергій Федоров зламався за 2-3 тижні до старту ЧС. Чесно, я вірив, що є можливість показати собі. Але в той же час я усвідомлював, що приїхав у команду з мікротравмою, плюс був провальний матч у фіналі з голландцями.  
— Там ви так і не зіграли, втім у вас є одна гра за національну команду...Згадайте її.
У літнє міжсезоння я перейшов з «Динамо» до «Харкова». Якось після однієї з ігор чемпіонату України мені зателефонував Геннадій Литовченко, який на той час був головним тренером харків'ян, і сказав, щоб я взяв квиток до Києва, мене чекають у збірній. Думаю: молодіжка не збирається. А він каже, що в національній. Я поклав трубку, подумав — жарт. А потім зі мною зв'язався адміністратор збірної і сказав, що мене хочуть подивитися. Тоді 12 жовтня я вийшов в старті проти японців, у яких ми мінімально перемогли 1:0.

«Спартак», «Валенсія», «Жетису»

— Після «Харкова» у вас був «Дніпро», «Чорноморець», «Іллічівець»...
— Мені дуже сподобалося працювати з Олегом Протасовим, який на той час був головним тренером дніпрян, але, на жаль, показати себе в «Дніпрі» мені завадила травма. Потім я міг опинитися в «Таврії» при Михайлові Фоменку. Приїхав до них на літній збір і здивувався — тренування на камеру знімають. А захисник сімферопільців Денис Голайдо мені пояснив: «Тут тренер дуже жорсткий. Знімають тренування, потім переглядають, і якщо ти в кадр не потрапив, то на тренуванні тебе не було». І за це могли влупити штраф. Я зрозумів, що не хочу там бути, й наступного дня поїхав у «Чорноморець», з яким підписав трирічний контракт. А потім перебрався в «Іллічівець».

— Чому «Геліос» став останнім професійним клубом у вашій кар'єрі?
— Я пішов з «Геліоса» й було відкрито трансферне вікно, чекав запрошень, але їх не надійшло, і я вирішив зав'язати з футболом. Думав, чим далі займатися, і тоді в 2017 вирішив стати дитячим тренером.
— Протягом кар’єри були варіанти перейти в якісь відомі іноземні клуби?
— Ходили чутки після юнацького чемпіонату Європи 2004 року, коли програли іспанцям. Минуло кілька років, і мені розповіли, що тоді за мене, Алієва та Мілевського «Валенсія» пропонувала 7,5 млн євро,  але президент «Динамо» Ігор Суркіс відмовився. Не знаю, правда це чи ні, але мені розповідали люди, яким я довіряю у футболі. (Правда! Цю ж інформацію кореспонденту «СК» підтвердив іспанський колега з валенсійської газети «Супердепорте» Паскуаль Калабуіг. – Авт.). Також були варіанти в 2013 році, перед переходом в «Геліос». Їздив на збори в ОАЕ ташкентського «Локомотива». Там сталася ще одна цікава історія в моєму житті. Я їм сподобався, сказали, щоб їхав додому, а потім знову приїжджав на збори. Я тоді відповів «Як я поїду, якщо контракт не підписано?». А вони мені кажуть: «Став підпис, а умови ми потім впишемо». Щось подібне було і з казахською командою «Жетису», там був тренером відомий Омарі Тетрадзе. Він мені прямо сказав, що я їм підходжу, але в команді проблема з фінансами, і не відомо, коли клуб зможе платити зарплату. А сенсу жити в борг я не бачив.
Була в мене ще одна цікава пропозиція. Перед юнацькою збірною України мені запропонували прийняти громадянство Росії. Якби я погодився, то міг би грати за збірну та отримати довгостроковий контракт на 5–6 років у московському «Спартаку». Пропонувалися умови набагато кращі, ніж були у «Динамо-3» і «Динамо-2». Я відмовився.
— Чому відмовилися?
Я патріот своєї країни.
— Як вималювався варіант із Зачепилівкою?
— Мені подзвонив їх президент Олег Гладких. Сказав, що колишній захисник «ЕВМ» Олексій Покосенко у них. Хотів, як він сказав, щоб найкраща пара захисників області була в «Колосі». Я погодився.

— Але не довго ви пробули в статусі гравця...
— Так, після невдалих матчі у четвертому турі зняли наших тренерів. Я вирішив попросити у Олега Володимировича бути граючим тренером. Спершу він мені сказав, що мав подібний поганий досвід, але згодом погодився, тільки з одною умовою — Ігор Рахаєв буде консультантом. Я, звичайно, погодився.
— Дебютний сезон ваш видався вкрай успішним — ви привели команду до першого «золотого дублю» в її історії, вигравши чемпіонат і Кубок області. Які перспективи у команди на майбутнє?
— Перспективи команди, звісно, залежать, від президента. Втім, думаю, що при нашому нинішньому колективі могли б пограти у Другій лізі, ми б там не загубилися.

Роздарував колекцію

— У вашій футбольній кар'єрі зустрічалися курйози на кшталт того, як ви в одному з матчів збірної винесли на руках собаку, яка вибігла на поле?
— Так, було таке. Ще подібний інцидент був на ЧЄ-2006, коли ми в півфіналі обіграли сербів. Тоді нас підтримувало багато вітчизняних уболівальників. Я йшов повз трибуну і хтось сказав: «Можете подарувати футболку?». Дарую йому, проходжу далі і чую: «А мені подаруєте?». Футболка була одна, тож я зняв шорти і презентував їх. Мені тоді, пам'ятаю, всі фанати аплодували.
 

— Багато хто з футболістів колекціонує футболки. Ви серед таких?
— Багато футболок роздарував. А зараз розумію, що даремно це зробив, адже це історія. Дружина постійно каже: ти такий добрий, футболки всі віддав, а у самого майже нічого не залишилося.
— Яка найцінніша?
— Напевно, це італійця Джанлуки Дзамбротти, з яким я помінявся після чвертьфіналу з ЧС-2006. Вона у мене є досі. Є ще футболка Фернандо Торреса.
— Чим займаєтеся у вільний час?
Дітьми. Зараз молодшу доньку повезу на басейн, а старшу потім на балет. Якщо є вільна хвилина — обов'язково приділяю її дітям.


Савелый Мякушко