Бабаївський Онєгін і його кохання

Бабаївський Онєгін і його кохання

Фото: besplatka.ua

Чи здогадувались ви, що Бабаї колись були губернським центром «солодкого життя», а місцевий поміщик став прототипом Євгенія Онегіна?

Знайомі зі школи рядки з «Євгенія Онєгіна»: «Мой дядя, самых честных правил…», – і далі: «Так думал молодой повеса, летя в пыли на почтовых…» Але от про те, що насправді студент останнього курсу поспішав не куди-небудь, а в Бабаї Харківської губернії, і не до дядька, а до батька, який помирав, знають одиниці.

Будь-який пушкініст скаже, що Онєгін – образ збірний, складений, як пазл, з безлічі характерних рис і деталей людей з оточення Пушкіна в 1819–1831 рр; що поет «зліпив» його як певний типаж, вельми поширений у суспільстві того часу. Усе це так, але, уважно, досліджуючи оточення поета тих років, можна знайти людину, чиї характер, зовнішність, ставлення до життя в більшості своїй співпадають з онєгінськими.

«Щербинин,  резвый друг забав…»

Михайло Щербінін – представник знатного і багатого в минулому, але добряче збіднілого роду. Дід його – псковський поміщик Петро Щербінін, отримавши величезне придане – 1980 душ кріпаків і маєток у Бабаях! – за дружиною, онукою харківського полковника Донець-Захаржевського, увійшов таким чином у XVIII столітті до слобожанської еліти. Він був Харківським губернським прокурором і відмінним господарем, а от син його Андрій господарем виявився нікчемним. Маєток занепав; двоє синів і дочка росли в більш ніж обмеженій обстановці. Зрештою, щоб урятувати хоча б щось, дружина Андрія Щербініна і її брат змушені були взяти маєток під зовнішнє управління, відтіснивши Андрія Петровича від ведення господарства.

Михайло Щербінін, молодший син Андрія Петровича, після закінчення пансіону при Харківському університеті в лютому 1812-го, у віці 19 років, змушений був піти «по військовій лінії» – утім, це була справа спадкова. Кожен з Щербініних починав службу з корнета, а закінчував у чині полковника. До того ж був приклад старшого брата Олександра – героя  Вітчизняної війни 1812 року,  нагородженого всіма мислимими нагородами того часу, згодом він став персонажем «Війни і миру» Льва Толстого. Однак особливої військової слави не добув – як штабний офіцер брав участь у битвах під Дессау, Лютценом, Лейпцигом, Парижем, був поранений, у 1816–1817 роках з’їздив у складі дипломатичного посольства в Персію, з 1818-го – служив при князі Волконському, потім служив у канцелярії головного штабу, у 1829-му – вийшов у відставку.

 

Ил. з книги: «Приятелі Пушкіна. Михайло Андрійович Щербінін і Петро Павлович Кавєрін»

До 1819 року (часу знайомства з Пушкіним) Михайло Щербінін – блискучий офіцер, представник петербурзької золотої молоді, член гуртка «Зелена лампа», учасник гучних гулянок – адже справи в маєтку завдяки новому управлінню почали налагоджуватися. Саме в Бабаї Щербінін мчав на поштових до вмираючого батька. Пушкін цей факт запам’ятав...

Майже Онєгін

Михайло Щербінін був старшим за Пушкіна на шість років. Він був з дуже знатної сім’ї, побачив Європу, був близьким до двору, а тому дивився на поета дещо зверхньо й навіть зневажливо, часто називаючи його просто «Саша». Ця спесива байдужість – характерна риса й Онєгіна. Балакучий, галасливий, пустотливий змолоду, Михайло Щербінін до 26 років сформувався як зовсім інший тип: марнославство, гординя, зарозумілість, сухість у спілкуванні з нижчими були характерними рисами цієї особистості. А до цього ще – модний на ту пору байронівський сплін (або російська хандра).

Як і Онєгін, він багато знав – але доволі поверхово, чудово володів кількома мовами, у тому числі й російською. Був, як і герой поеми Пушкіна, франтом – навіть багато пізніше в його бабаївському будинку, як в англійських садибах, гості і в будні, і в свята переодягалися до обіду, додержуючись порядку, який завів господар.

У свій петербурзький період Щербінін любив обідати в модних ресторанах. Як і Онєгін, він розумівся на хорошій кухні, вмів добре поїсти. Відома епіграма Пушкіна, який писав, що на обід у Щербініна подаються не грибочки, а берізки й дубочки, оскільки той змушений був рубати і продавати дерева зі свого Бабаївського лісу, щоб пригостити друзів.

Та й сама зовнішність Михайла Щербініна – вродливого юнака з тонкими правильними рисами, високим чолом, зачесаним назад темно-русявим волоссям, розумним поглядом темно-сірих очей і ледь помітною усмішкою, в якій крізь світськість просвічує легка зневага до всього – так схожа на портрет пушкінського Онєгіна. При цьому, як і Онєгіну, йому були властиві зовнішня благодушність і величезна чарівність, які він «вмикав» за бажанням.

От тільки гульвіса, гуляка й поціновувач «молодих німф» Щербінін, на відміну від Онєгіна, виявився здатним на велике і справжнє кохання.

Зовсім не Тетяна

«К Talon помчался он, уверен, что там уж ждет его Каверин», – пише Пушкін у «Євгенії Онєгіні». І це ще один штрих до версії «Щербінін – прототип Онєгіна». Щербінін і Кавєрін були не стільки «друзями по Пушкіну», скільки давно й міцно дружили самі по собі. А згодом поріднилися...

Одного разу, приїхавши до Москви, Михайло Щербінін відправився на «ярмарок наречених» – бал, на який матінки вивозили у світ дочок на виданні, і побачив там Лізоньку Кавєріну – сестру свого приятеля, яка тільки-тільки повернулася з-за кордону. Побачив – і закохався до нестями. Сноб, світський чепурун, гульвіса й відомий Дон Жуан в один момент перетворився на палкого закоханого, який шаленів, ревнував і мало не намагався застрелитися. Такий запал тим дивніший, якщо знати, що Єлизавета Щербініна зовсім не була красунею в загальноприйнятому значенні цього слова; більш того, вона була безприданницею. Але ці обставини не збентежили бравого вояку: він уже на третій день освідчився Єлизаветі, але отримав... відмову! «Ми знайомі лише три дні», – сказала розважлива Ліза. «Я знаю вас два роки з розповідей вашого брата», – заперечив Михайло. І повів облогу, планомірну і тривалу, з урахуванням «науки пристрасті», якою напевно володів досконало. І в щоденнику Лізи Кавєріної з’являються нові нотки: «Він добрий малий», «Він ще така дитина!», «Я дорікала йому в самолюбстві і чванстві, він сказав, що я його виправлю», «Він уміє подобатися всім». Через три місяці Ліза Кавєріна сказала «Так» – керуючись, утім, більше розумом, ніж почуттями, і сподіваючись, що кохання прийде пізніше. Так узагалі-то і сталося.

Бабаївська ідилія

«Ліза... струнка, як пальма, біла, мила, доброчесна, розумна і вчена», – пише Михайло Щербінін матері. Ця вченість є предметом його гордості, тішить його самолюбство, і він додає: «Скажіть Христині Кіндратівні, щоб вона не думала, що дружина моя з московських «фісталок». Це найбільш освічена дівчина, яка без кокетства, з природною відвертістю, блищала у кращих російських товариствах віденських, паризьких...» Вони побралися у 1821 році, і наїжджали на літо в Бабаї, а в 1829 році Михайло Щербінін виходить у відставку і, розділивши маєток з братом, будує там другий панський будинок – на горбочку біля знаменитого Бабаївського лісу. Свою частину Бабаїв він називає на честь дружини Єлизаветполем, а на одному зі ставків на острові зводить храм в античному стилі й з написом на фронтоні «Ліза».

Бабаї стають епіцентром губернського «солодкого життя». Нехай будинок Щербініних не був розкішним (більш того, він зводився останнім, коли гроші закінчувалися, і в результаті стайні мали більш вигадливий вигляд, ніж панський будинок), але він був містким, господарі – хлібосольними, а головне – знали толк у світському житті. Сюди, у Бабаї, приїжджали в гості до Щербініних їх друг і родич Петро Кавєрін, поети Михайло Деларю і Озебай (Айбулатний), історик Микола Шеніг, герой Вітчизняної війни 1812 року граф Федір Толстой, молодший брат Пушкіна і його секретар Лев, а за деякими даними – і сам автор «Євгенія Онєгіна».

А місцеве дворянство мало звичку поглядати в бік Бабаїв – коли Щербініни приїжджали в маєток, на високих флагштоках піднімали прапор, який було видно за дев’ять верст з Харкова. Це був знак, що можна їхати в гості.

Однак ідилія тривала не надто довго. Бабаї набридли Михайлу Щербініну. І одночасно з онєгінською нудьгою його охоплює «охота к перемене мест» – і він відзначає в календарі 165 міст Росії, в яких йому довелося побувати в своєму житті. Подорожував він сам, без сім’ї, але своїх домашніх у листах запевняв, що сумує без них. Часом у нього трапляються захоплення і інтрижки, але дружина і сім’я – це святе. Свою Лізоньку він, як і раніше, обожнює, та й у Бабаях вони бувають часто.

Уранці 5 вересня 1841 року в Бабаях чекали гостей – у Єлизавети Павлівни були іменини. Михайло Щербінін відправився в свою оранжерею – зібрати виноград та інші фрукти. Але як тільки присутні гості сіли за стіл, йому раптово стало зле. Михайло Щербінін вибачився і пішов до себе. Через тринадцять днів він помер. Єлизавета Павлівна залишилася одна з чотирма дітьми. Справи розладналися, і вона змушена була прийняти посаду начальниці Полтавського інституту шляхетних дівчат. Вона померла через 19 років, її поховали в огорожі Архангело-Михайлівської церкви в Бабаях поруч з чоловіком. Могила, як і церква, не збереглася – на цьому місці зараз Бабаївський будинок культури. А в хлібосольному будинку  Михайла Щербініна, переробленому до невпізнання, зараз розмістилося Бабаївське лісництво.

P.S.

Ця історія, як і багато іншого, пов’язаного з родом Щербініних, навряд чи стала б широко відомою, якби Юрій Щербачов, внучатий племінник Михайла Щербініна, блискучий дипломат і історик, не опублікував у 1912 році книгу «Приятелі Пушкіна. Михайло Андрійович Щербінін і Петро Павлович Кавєрін», написану на основі сімейних архівів.

 

Матерiaли по темі

Автор: Інна Можейко