Батько української фантастики – співробітник "СК"

Батько української фантастики – співробітник

Фото: uk.wikipedia.org

Критики нагородили його титулом «Український Жюль Верн»; хлопчаки чекали тижнями своєї черги, щоб узяти його книгу в бібліотеці; найвідоміший його твір – «Аргонавти Всесвіту» – надихнув братів Стругацьких на написання їх першої книги, а хлопчиська з Київщини Павлика Поповича змусив шукати свій шлях до зірок. Його звали Володимир Єремченко, хоча більше він був відомий як Володимир Владко.

Ровесник ХХ століття

1901 рік. Земля увійшла у ХХ століття. Цьому новому віку, який обіцяв неймовірний прогрес і неймовірні відкриття, виповнилося всього сім днів, коли в Петербурзі в родині газетного техніка Миколи Єремченка народився первісток. Батьки обрали йому ім’я Володимир. Воно виявилося пророчим – хлопчик не тільки блискуче опанував світ букв, ставши письменником, а й зміг проникнути в інші світи – фантастичні. Щоправда, у дитинстві передбачити це було неможливо: Володя цікавився технікою, мріяв стати інженером і винахідником, і його віддали вчитися в реальне училище. На ті часи це була блискуча технічна освіта: петербурзькі «реалісти» мали добре обладнані навчальні кабінети, а викладачі не обмежувалися демонстрацією наочних посібників – вони проводили доволі складні лабораторні роботи. Велику увагу приділяли вивченню гуманітарних предметів та іноземних мов – латини, французької та німецької. Але навчання затягнулося: залишившись без батька у 15 років, Володя як старший допомагав матері ростити двох молодших братів і сестру. Він шукав будь-яку можливість підробити, і доля одного разу привела його в газетну редакцію.

Виявилося, що в юнака не тільки літературні здібності, а й «хватка газетяра». Перші публікації Володимира Єремченка відносяться до 1917 року: це були вірші, фейлетони, рецензії – спочатку у Воронежі, а в 1921 році Володимир Єремченко перебирається у столичний Харків. Тут йому було де розвернутися: у столичні та місцеві видання терміново були потрібні працівники, які мають хоча б якийсь досвід роботи, і хлопець, який до того ж устиг закінчити Інститут народної освіти, швидко знайшов роботу. Спочатку – у газеті «Харківський пролетар», потім – у газеті «За індустріалізацію», а в 1929–1930 роках був відповідальним секретарем харківського журналу «Радіо». У 1931-му з друку вийшла його перша книга фантастики, і наступні дев’ять років Володимир Єремченко мав статус професійного письменника.

Перетворення

Він пише нариси, статті, окремі брошури та книги в молодіжних і профспілкових видавництвах України про досягнення перших п’ятирічок: «Донбас – золота країна», «Балахна – країна паперу», «Наш радянський час», «Тракторобуд», «Чорна кров землі – нафта», «Люди, кар’єри, домни», «Запряжене сонце», «Наше завтра» та інші – на злобу дня. А паралельно працює над своїм, потаємним – над фантастичною прозою, уважно й ретельно вивчаючи праці Ціолковського, Цандера, Риніна та інших.

У 1926-му він написав своє перше науково-фантастичне оповідання «Ракетоплан С-218», яке було опубліковане лише через чотири роки. У 1929-му на сторінках журналу «Знання та праця» було надруковано оповідання В. Владка «Помилка Джонатана Говерса», яке було першим начерком до майбутньої першої науково-фантастичної книги письменника – повісті «Ідуть роботарі». У ній йдеться про роботів, створених капіталістами для підкорення робітничого класу. У 1929 році цю повість було відзначено премією на всеукраїнському конкурсі, а в 1931 році – було видано.

На Заході наукова фантастика на той час уже мала свою школу, насамперед завдяки творчості Жюля Верна, Герберта Уеллса, Артура Конан Дойля та інших. А українська фантастика тільки-тільки ставала на ноги, шукаючи своє обличчя, свій власний стиль. Нове покоління українських прозаїків – Іван Сенченко, Дмитро Бузько, Олекса Слісаренко, а згодом Юрій Смолич, Семен Скляренко, Микола Трублаїні – дало читачам перші фантастичні оповідання, повісті та романи. Але для цих авторів фантастичні твори були лише штрихом, ще однією фарбою на палітрі їхньої творчої біографії. А головною справою свого життя її зробив тільки Володимир Єремченко.

Щоправда, у цей час він був уже Володимиром Владком. Ім’я, під яким він увійшов у літературу, з’явилося в результаті друкарської помилки – на гранках чергової статті через брак від імені автора залишився початок «Влад», а від прізвища – закінчення «ко». Таким чином сліпий випадок «нафантазував» прізвище першого українського фантаста.

Від аргонавтів Всесвіту до скіфів

На початку 1935 року київський часопис «Знання та праця» друкував фантастичний роман Володимира Владка «Аргонавти Всесвіту». Раз на два тижні читачі цього науково-технічного журналу для піонерів і школярів діставали черговий номер і стежили за пригодами трьох міжпланетних мандрівників – керівника експедиції сивочолого академіка Миколи Риндіна та його молодих колег. Уже під час публікації роман викликав такий інтерес, що видавництво «Дитвидав» терміново уклало з 34-річним автором угоду. Книжка з’явилася одразу після завершення журнальної публікації – великим накладом у 20 тисяч (середній наклад української книжки складав тоді 7,5 тисячі). Захоплення читачів зрозуміле. Добре закручений сюжет, купа астрономічних цікавинок, ще й екзотичний маршрут міжпланетної експедиції – до Венери (зазвичай письменники «відряджали» персонажів на Місяць або на Марс) – усе це обумовило шалений успіх книги у школярів.

«Аргонавти Всесвіту» ідеально відповідали класичним вимогам: автор був розумним і благородним; сюжет розгортався напружено і захоплююче; текст образний і читабельний; головна ідея твору кликала читача до високої, благородної мети. Але було й щось більше. От як писав про дебют «Аргонавтів» письменник-фантаст Микола Дашкієв: «Я вчився у восьмому класі середньої школи, коли цей твір надійшов у нашу бібліотеку. Книжку миттєво зачитали до дірок: найзавзятіші претенденти на звання зіркових капітанів негайно заснували астрономічний гурток, а майбутні будівники зорельотів заходилися майструвати незграбні – і доволі-таки небезпечні! – діючі моделі ракет, де за пальне використовували... кіноплівку. Я ж потайки від усіх почав писати «продовження» роману, щоб зазнати своєї першої поразки на літературній ниві...».

А Володимир Владко писав зовсім інший роман – «Нащадки скіфів». «Мене свого часу дуже зацікавив світ стародавніх скіфів, – пояснював згодом Володимир Миколайович. – Тривалий час я вивчав ці матеріали й вирішив написати роман про життя і побут цих загадкових племен. Я не зміг би, зізнаюся, написати історичний роман у повному розумінні цього слова. І після тривалих роздумів зупинився на своєму улюбленому жанрі наукової фантастики».

У 1936 році мав вийти друком антифашистський фантастичний роман письменника «Аероторпеди повертають на захід», але весь тираж цієї книги було знищено через те, що саме в цей момент урядом СРСР готувалося підписання договору з Німеччиною про ненапад. Відомо лише про два примірники цієї книги, які дивом збереглися.

Третій відомий роман автора – «Сивий капітан» – було завершено й видано перед самою війною, у 1941 році. У центрі сюжету – політична боротьба комуністів вигаданої країни Іберії (письменник не приховував, що за основу місця дії було взято Іспанію, що воювала з фашизмом) з диктатором на ім’я Фернандес. А на чолі протистояння – вчений і інженер, якого прихильники знали під ім’ям Сивий капітан, творця дивного аеромобіля, названого винахідником «Люцифером». Але всі його зусилля закінчуються трагічно. Приречена на поразку сама філософія життя, яка будується на егоїзмі, жорстокості, зневазі до людей: «Капітан гордий, самовпевнений, холодний. І жорстокий! Для нього у світі є тільки одне: те, що він вирішив...» Це було написано в розпал сталінського терору. Після цього автор замовк на 15 років...

«Застебнутий на всі ґудзики»

Один з колег так описував письменника: «...Людина з чудовими манерами, завжди зовні і внутрішньо застебнутий на всі ґудзики, скидається на англійця, точніше, на те, як ми собі уявляємо англійців». При цьому Володимир Владко в 30-ті роки успішно викладав в Українському інституті журналістики в Харкові. У 1939-му він повертається в практичну журналістику. Саме тоді він влаштовується на роботу в нашу газету, яка тоді називалася «Соціалістична Харківщина». До початку війни він працює в ній як літературний співробітник.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Володимир Владко стає спочатку завідуючим сектором літературно-драматичного мовлення, а потім політичним коментатором української радіостанції ім. Т. Г. Шевченка в Саратові, потім спеціальним кореспондентом Радінформбюро; у 1943–1946 рр. – власним кореспондентом газети «Правда» по Харківській області. У 1947–1951 роках у Києві Владко працює на посаді начальника Головреперткому УРСР і одночасно є головним редактором газети «Радянське мистецтво». У 1951–1956 рр. завідував українським відділенням «Литературной газеты», а потім знову перейшов на літературну роботу. Він звертається до свого улюбленого жанру та публікує перероблений роман «Аргонавти Всесвіту»: один з космонавтів, Борис Гуро, перетворюється на китайського професора Ван Луна (на той час дружба з Китаєм була трендом політики), а інший, Василь Рижко, змінив стать і став студенткою Галиною Рижко. Присутність дівчини додало шарму, але любовну лінію в роман автор вирішив не вводити. Значно переробив Володимир Владко й «Сивого капітана». Помер письменник у Києві в 1974 році.

Твори Володимира Владка, якого критики назвали «українським Жюлем Верном», було переведено на білоруську, болгарську, угорську, литовську, німецьку, сербську, чеську та японську мови. В Україні його найвідоміша книга – «Аргонавти Всесвіту» – виходила в 1990 році.

Фото: livelib.ru

Читайте також: Як погонич з Валківщини став керівником області 

Автор: Інна Можейко