Кобзар з Харківщини vs влада: як Іван Кучугура-Кучеренко Україну захищав

Кобзар з Харківщини vs влада: як Іван Кучугура-Кучеренко Україну захищав

Фото: wikimedia.org

Мандрівний співак з бандурою – він ніс український дух у концертні зали Москви та Петербурга; йому аплодували Ростов і Мінськ; його пісні на платівки записували у Варшаві. Але він не захотів бути «своїм» для влади, яка почала знищувати Україну, і був знищений сам.

7 липня 1878 року в селі Мурафа Богодухівського повіту Харківської губернії в родині селянина Іова Кучугури-Кучеренка народився хлопчик, якому дали ім’я Іван. Хлопчику було три рочки, коли він перехворів на віспу, яка дала ускладнення. Лікувати дитину незаможна родина не змогла, і Іванко втратив зір: нічого не бачив лівим оком і дуже пошкодив праве. А коли йому було вісім, не стало й батька. Життя його вже з дитинства склалось настільки тяжким, що, як згадував він згодом, «трохи душі не загубив».

Буваючи на базарах і ярмарках, Іван не раз чув спів і гру кобзарів, які полонили його душу. Кучеренко твердо вирішив стати кобзарем. До того ж нічого іншого робити майже не міг, навіть ходив з поводирем. Йому порадили піти вчитися кобзарському мистецтву до кобзаря Степана Бідила. Хлопець так і зробив. Після смерті Бідила він навчався у відомого кобзаря Павла Гащенка, який жив у тому ж Богодухівському повіті, у селі Константинівка. Пізніше він навіть одружився з його сестрою. Хлопець виявився не тільки наполегливим, а ще й талановитим: він швидко опанував мистецтво співу та гри на бандурі й незабаром перевершив свого вчителя. У 18 років, закінчивши свою науку в Павла Гащенка, він пішов «у люди».

Мандрівник-співак

Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя. Кобзарі пробуджували й передавали свою кипучу пристрасть, радість і горе майбутнім поколінням. Іван Кучугура-Кучеренко став одним з таких мандрівних співаків. Він був не тільки надзвичайно обдарованим музикантом з оксамитовим виразним баритоном, а й ще мав гарну зовнішність: високий зріст, вродливе обличчя, довгі пишні вуса. До того ж був відмінним артистом: виконуючи пісні, він їх «переживав». Очевидці згадували, що бачили, як переживав кобзар, коли співав яку-небудь трагічну пісню. По його щоках текли сльози, а він співав… Гучно лунав, чаруючи всіх присутніх, його красивий оксамитовий голос. Виконання ним пісень «Та не жур мене, моя мати, бо я й сам журюся», «Ой пущу я кониченька в сад» – доводили людей до сліз. Коли він закінчив співати, то навіть не підвівся на гучні привітання, тому що сам плакав і, соромлячись, витирав хустиною сльози. Коли Кучугура-Кучеренко виконував жартівливі пісні, він перевтілювався у справжнього веселуна з вечорниць чи весілля. Він виявляв себе як справжній акторгуморист, і пісні у його виконанні ставали ще барвистішими. До того ж у нього були дві бандури: одна настроєна на мінорний, а друга – на мажорний лад; обидві відзначалися надзвичайною мелодійністю.

На професійному рівні

Зараз важко сказати, чи був би таким відомим як кобзар Іван Кучугура-Кучеренко, якби не втрутився сліпий випадок. У 1902 році в Харкові проходив ХІІ археологічний з’їзд. Окрім доповідей і виставки старожитностей, у рамках його планувалось провести виступ кобзарів. Організатором цього виступу був Гнат Хоткевич. Саме від звернув увагу на обдарованого наймолодшого учасника виступу – Івана Кучугуру-Кучеренка, якому на той час було 26 років. Згодом Гнат Хоткевич писав: «Це була на рідкість здібна натура. Поза його увагою не проходило ніщо, і кожні зносини його з тодішньою інтелігенцією залишали в ньому слід. Музичний талант його не підлягав сумніву». Гнат Хоткевич і сам був відмінним бандуристом, тому Іванові було чому в нього повчитися. «Я не вчив його спеціально мого виконання, – писав у своїх спогадах Гнат Хоткевич, – але він часто чув, як я граю, і як людина здібна, переймав самостійно».

У 1906 році Івана Кучеренка на базарі в Катеринославі почув відомий історик і знавець козацтва професор Дмитро Яворницький. Виконавчий рівень вразив професора. «Мені він видався коштовним діамантом, – згадував потім Яворницький, – який тільки тоді заграє всіма барвами, коли його відшліфує вмілий майстер». Яворницький запросив кобзаря до себе додому і, похваливши його виконавське мистецтво, порадив для ще більшого удосконалення поїхати в Миргород, де йому в цьому зможе допомогти місцевий мистець і досвідчений бандурист Опанас Сластіон. Навчання тривало три місяці, але спілкування з такими непересічними особистостями принесло молодому кобзарю набагато більше. Дмитро Яворницький допоміг в організації в Катеринославі сольного концерту Кучугури-Кучеренка, після чого кобзар помандрував до Галичини.

У 1908 році Івана Кучугуру-Кучеренка запросили в Київську музичну школу Миколи Лисенка як викладача гри на бандурі. Він працював там майже два роки, але для нього, як малозрячого, така праця була затяжкою. Він переключився на концертування, де почував себе цілковито у своїй стихії. У 1912 році від їде з виступами до Варшави та інших польських міст. Окрім концертів, він займається й іншою роботою – зокрема, записує патефонні та грамофонні платівки з українськими піснями й думами. А наступного року український кобзар їде до Петербурга. Тут він провів два з половиною місяці, брав участь у 40 концертах, а потім, на запрошення товариства «Кобзар», Іван Кучеренко виступає в Москві, в етнографічному концерті та на вечорі, організованому музично-історичним товариством. На цей час він уже вважається кращим кобзарем України.

У буремні роки

Буремний лютий 1917 року. Кобзар подався до Чорноморсько-Кубанських країв, де мандрував колись змолоду, і почав там давати концерти по школах. Скрізь його вітали як бажаного дорогого гостя. Енергійний, життєрадісний, талановитий співець з ентузіазмом і надією сприймає владу Української Центральної Ради та встановлення УНР. Було зорганізовано творче тріо – кобзар Кучугура-Кучеренко, декламатор артист Цимбал і доповідач Кость Даниленко, який розповідав про самостійну Українську Державу. Тріо їздить усією Україною, організує Просвіти та влаштовує кобзарські концерти по містах і селах. Кобзарю Івану Кучугурі-Кучеренку Центральна Рада дає звання національного артиста УНР.

Після встановлення більшовицької влади Іван Кучугура-Кучеренко повертається на Харківщину. Обраний зборами Мураф’янської сільської ради клубним працівником, він посилює свою концертну діяльність, дає концерти практично в усіх райцентрах тодішньої Харківської губернії. Одночасно кобзар не кидає і традиційно співоцьких виконавських форм, кобзарює біля багатьох церковних храмів і монастирів. Нова влада спочатку сприймала його діяльність поблажливо, надала йому офіційних повноважень діяча культури. У 1921 році в повітовому центрі Богодухові було урочисто відзначено 25-річчя творчої праці кобзаря, а в 1925 році йому, за великі заслуги в розвитку кобзарського мистецтва, було надано звання народного артиста УРСР. Але через п’ять років усе змінилось.

Знищили цинічно та безжально

1930 рік. У Харкові проходить процес проти «Спілки визволення України», який поклав початок репресій проти української інтелігенції та всіх українських патріотів. Івану Кучугурі-Кучеренку забороняють проводити концертну діяльність і відбирають звання народного артиста. Щоб не пропасти з голоду, він повертається до свого старого рукомесла: знову, як і колись, плете рукавиці, вірьовки й тенета. Поступово про нього забули: з’явилась формація молодих бандуристів з ідеологічно підібраним репертуаром, який відповідав духу радянської влади. Але це забуття було, на жаль, ненадовго.

У 1937 році кобзаря було арештовано за доносом працівників Харківського обласного управління культури як особливо небезпечного антирадянського агітатора: він свого часу співав «Марш Петлюри», «Утечу більшовиків з України» та релігійні псалми. До нас дійшли спогади його однокамерника Данилевського, написані вже в еміграції в 1946 році: «Є тут серед нас на еміграції свідки, що терпіли разом у Харківських катівнях НКВС та бачили, як на початку вересня 1937 р. – на допиті – українські яничари НКВС-ники розпинали Кучугуру-Кучеренка на підлозі. Прив’язали за руки й ноги і розтягали на боки до стіни вірьовками, чіпляючи за гаки. Нило змучене худорляве тіло, тріщали кістки. Кобзар божевільно кричав, падав у нестяму. А кати промовляли: – Признавайся, гад повзущий!! …І так місяці, роки страждання й мук!..»

За вироком особливої трійки від 24 листопада 1937 року Івана Кучугуру-Кучеренка було страчено. Похований кобзар, за деякими свідченнями, у братській могилі на Польському меморіальному цвинтарі в Харкові. Згадки про нього зникли з друкованих джерел, які описували історію кобзарства в Україні.

Рідні намагались отримати хоча б якусь звістку про долю кобзаря. У 1956 році родина отримала таку відповідь: «Користуючись вказівками КДБ при РМ СРСР № 108сс від 24 серпня 1955 року, пропоную повідомити гр. Кучугуру-Кучеренко М. М. в усній формі про те, що її чоловік Кучугура-Кучеренко І. І., знаходячись в ув’язненні, 5 травня 1943 року помер від крововиливу в мозок». Влада цинічно приховала справжню причину смерті кобзаря.

Читайте також: Як Степан Гризодубов літаки в сараї збирав 

Автор: Інна Можейко