Комедія, трагедія та Харків у житті великого актора

Комедія, трагедія та Харків у житті великого актора

Фото: wikipedia.org

17 листопада виповнюється 230 років з дня народження Михайла Щепкіна.

Михайло Семенович Щепкін був уже знаменитим на всю Росію артистом, коли його розповіді про театральне і навколотеатральне життя почув Пушкін. Підкорений даром Щепкіна-оповідача, він схопив аркуш паперу, перо, власноруч вивів назву «Записки актора Щепкіна» і першу фразу від імені автора: «Я народився в Курській губернії Обоянського повіту в селі Красному, що на річці Пєнці, у 1788 році листопада 6 числа».

Кріпак

Він народився в родині дворових людей поміщика Волькенштейна. З дитинства у Михайлика Щепкіна була хороша пам’ять, він легко запам’ятовував вірші, пісеньки, і на втіху панів, челяді охоче виконував їх. Здібності, що проявилися рано, дозволили йому без особливих зусиль до шести років навчитися грамоті та грі на гуслях. Семи років хлопчик опинився в домашньому театрі поміщика. Дитина з цікавістю спостерігала, як установлювалися декорації, настроювалися інструменти, назви яких вона, звичайно ж, не знала, уважно вслухаючись в незвичні для неї звуки. Михайлика, який отримав основи грамоти у ключника, потім у священика, віддали у другий клас народного училища міста Суджі. Тут уперше вийшов на сценічні підмостки як артист у комедії Сумарокова «Вздорщица». Прем’єра мала гучний успіх, її повторили на весіллі дочки губернатора. Усіх хвалили, особливо Щепкіна. Після закінчення повітового училища та складання строгого іспиту Михайло Щепкін був зарахований відразу в третій клас при чотирирічному навчанні в Курське губернське училище та незабаром став першим учнем. Хлопчик отримав доступ до бібліотеки відомого письменника Іполита Богдановича, автора відомої тоді всій Росії поеми «Душечка».

Перший крок на сцену

У вільний час Щепкін намагався не пропустити жодної вистави. Театр під керівництвом братів Барсових, як і училище, розміщувався неподалік від будинку, де жив Михайло, в ньому були щоденні аншлаги. З листопада 1805 року Михайла з дозволу поміщика Волькенштейна за успішне закінчення губернського училища було включено у трупу. Він переписував ролі, суфлював – поки одного разу не прийшов його час. Актор, який виконував головну роль, запиячив, Михайло знав її напам’ять, тому що суфлював. Але до справжнього успіху на столичній сцені було ще довгих 18 років, а до свободи – не творчої, а особистої – 17 (його, як і Шевченка, викупили з кріпосної неволі за підпискою). Утім, перший крок на сцену театру – крок, про який Михайло мріяв, до якого прагнув, – було зроблено.

Переломним моментом, за визнанням самого Михайла Семеновича, виявився 1810 рік, коли в селі Юнаківці, що за 20 кілометрів від Суджі (тепер у складі України), він був присутній на аматорському спектаклі в будинку князя Голіцина. Ставили «Приданое с обманом» Сумарокова. У головній ролі – актор-аматор, князь Мещерський. Гра Мещерського вразила Михайла. «Він перший посіяв у мені вірне поняття про мистецтво і показав мені, що це настільки високо, наскільки близько до природи», – писав згодом Щепкін.

Дружина-туркеня і семеро дітей

Тоді ж молодий актор знайомиться з Оленою – дівчиноюсиротою, туркенею за походженням. Її дитиною знайшли солдати серед руїн обгорілого села під Анапою, взяли із собою, хрестили й віддали в панський дім, розташований в сусідньому з Красним селі Ахремовці. Тут і побачив її Михайло. Почуття молодої туркені було настільки сильним, що вона не вагаючись пішла за кріпака, стаючи сама при цьому невільницею. Шлюб виявився щасливим. У них народилося семеро дітей.

Тим часом від сезону до сезону справи Щепкіна в театрі складалися дедалі благополучніше. Він мав найвищий оклад у трупі, його любила публіка. Але в 1816 році Курський театр Барсових, де грав Щепкін, закрився, і 28-річного актора запросив у свою трупу на комічні ролі харківський антрепренер Іван Штейн. Його театр вважався одним з найсильніших провінційних театрів півдня Росії.

У Харкові

«Думка, що я гратиму в Харкові, приводила мене в захват. Я знав, що в Харкові театр давнішній; і до того ж там університет, тому публіка має бути освіченішою, отже, і вимоги від акторів набагато більші», – згадував Щепкін. Однак дійсність не виправдала надій актора: «Підходячи до театру, я зовсім розчарувався: я уявляв собі, що в такому місті, як Харків, театр – красива будівля, а замість того побачив якийсь дерев’яний балаган. Коли ми зійшли на сцену напівзруйнованими сходами, то спочатку в темряві нічого не було видно». Щепкін згодом згадував, як під час вистави мольєрівського «Дон Жуана» фурія, спущена на канаті зі стелі, намагалася захопити за собою фатального спокусника, безбожно перекидаючись у повітрі; глядачі реготали – і замість трагедії вийшла комедія.

У тому ж 1816 році Іван Штейн звів у Харкові нову будівлю театру. Вона була на східному боці майбутньої театральної площі (вул. Пушкінська, 24). Це була будівля з триярусним залом для глядачів, яка не відрізнялася зручностями, бо вона не опалювалася і освітлювалася сальними свічками. Проте спектаклі мали величезну популярність завдяки чудовій грі акторів: до складу трупи входило 40 акторів і 20 артистів; разом зі Щепкіним виступали талановиті актори Карпо Соленик, Іван Угаров, Тетяна Пряженківська. На харківській сцені за участю Михайла Щепкіна глядачі побачили п’єси Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка, що ввійшли до золотого фонду українського театру, і сьогодні можна говорити про Михайла Семеновича не тільки як про великого російською актора, як його зазвичай називають у біографічних довідниках, але і як про людину, що стояла біля витоків українського національного театру.

П’ять років з перервами Харків аплодував молодому талановитому актору. 21 січня 1921 року в Харкові відбувся бенефіс Михайла Щепкіна, для якого він обрав «Наталку Полтавку» Котляревського.

З Харкова актор перебирається в Полтаву, а звідти – у Москву. У Харків Михайло Щепкін приїжджав з гастролями неодноразово; кожного разу для міста, яке пам’ятало його зовсім молодим, це було великою подією. Останні гастролі актора в Харкові відбулися в 1850 році.

З підмостків – у літературу

Розповіді Михайла Щепкіна про життя і театральну юність, записані або просто розказані в компанії друзів Пушкіна, Гоголя, Огарьова, Тургенєва, Аксакова, Кольцова, – стали згодом надбанням літератури. Так на світ з’явилася «Сорока-злодійка» Олександра Герцена, а Володимир Соллогуб написав оповідання «Собачка». У ньому йдеться про те, як дружині городничого сподобалася собачка, що належить примадонні театральної трупи. Конфлікт було погашено найпростішим способом: актори, доведені до відчаю владою, відібрали собачку у примадонни і вручили городничему. У Соллогуба дія відбувається в якомусь місті Темневі, але все інше – і дійові особи, і обстановка – так скидається на наше рідне місто...

Читайте також: Як у Харкові 70 років тому акордеони конструювали

Автор: Інна Можейко