Людина невідкладної допомоги: хірург та гуманіст Олександр Мєщанінов

Людина невідкладної допомоги: хірург та гуманіст Олександр Мєщанінов

Колаж Бріани Янковської

16 серпня виповнюється 140 років від дня народження людини, яка все життя виконувала свій лікарський борг по максимуму, навіть с ризиком для себе.

Жовтень 1941 року. Холодна гора. Дев’ята лікарня, перетворена на госпіталь, переповнена пораненими солдатами й офіцерами, а також жителями, постраждалими від бомбардувань і обстрілів. Літній хірург кілька діб не знімав халата – поранені все прибували і прибували. Почувши у дворі вибух, він підняв очі до вікна – і побачив німецьких автоматників. Німці входили в Харків...

Літнього хірурга звали Олександр Мєщанінов. Професор, учений з європейською популярністю і 40-річним досвідом роботи, він завідував Холодногірською лікарнею з 1919 року. І в Харкові, і на Холодній горі він давно вже був своїм, а в лікарському світі – зіркою хірургії та знаменитістю.

Фото: info.wikireading.ru

Лікар від Бога

Олександр Мєщанінов народився 16 серпня 1879 року в місті Путивлі Курської губернії. Батько його помер через кілька днів після народження сина, залишивши родину з п’яти осіб практично без хліба насущного. Мати віддала Сашу під опікування своєму брату в Київ, і той вивів його «в люди» – улаштував у гімназію і всіляко підтримував. Саме в гімназії Саша обрав справу свого життя – він вирішив стати лікарем, щоб допомагати людям. І не змінив цього рішення жодного разу в житті. Закінчивши в 1904 році медичний факультет Київського університету, працював у земських лікарнях, у розпал війни з Японією стає хірургом пересувного фронтового госпіталю. Згодом працював у Сумах – головлікарем повітової лікарні. З початком Першої світової війни знову був мобілізований в армію і очолив Сумський госпіталь Червоного Хреста. У 1919 році переїхав до Харкова й очолив лікарню № 9, розташовану на Холодній горі. Із 1925 року його наукові праці починають публікувати в медичних виданнях, а в 1936 році він став доктором медицини і професором Харківського медінституту. При цьому жителі Холодної гори знали, що вони в будь-який момент можуть постукати у двері одноповерхового професорського будинку поруч з лікарнею – і отримати допомогу. Інакше бути просто не могло.

У жовтні 1941-го інакше теж не могло бути. Мєщанінов збирає колектив, і вони приймають рішення: залишити поранених солдатів у лікарні, видавши їх за цивільних, а коли одужуватимуть, переправляти в безпечне місце. Тим часом фашисти встановлювали в місті свій порядок. Через кілька днів, вийшовши на вулицю, Мєщанінов прочитав таке оголошення: «Українці! Хто буде переховувати у своєму приміщенні червоноармійців у військовому або цивільному одязі, а також хто буде приносити їм їжу чи одяг, той буде розстріляний». За допомогу в затриманні червоноармійця пропонувалася нагорода у 100 карбованців. В Олександра Мєщанінова в лікарні – більш ніж 300 наших солдатів і офіцерів. Про це знають жителі всіх навколишніх вулиць. Якщо хто-небудь донесе – розстріляють увесь колектив. Донощика не знайшлося.

З червоним хрестом на рукаві

Цивільна й військова влада оголосила 9-ту лікарню міською – вона стала єдиною, яка брала цивільне населення окупованого Харкова. Проте, та сама влада відмовилася постачати їй продовольство. Старі запаси закінчувалися, і потрібно було терміново шукати вихід. Недільного грудневого ранку Мєщанінов надів поверх пальто халат з червоним хрестом на рукаві і, взявши тачку, відправився на Холодногірський ринок. Тут усі знали його в обличчя – і місцеві жителі, і селяни, які привезли в місто продукти для обміну. Шанований лікар, переходячи від однієї групи людей до іншої, тихенько просив жертвувати на лікарню. Напівголодні люди вірили йому, а тому ділилися останнім – клали в тачку продукти й махорку, прекрасно розуміючи, що це – для поранених, яким нема кому допомогти. Авторитет лікаря, завойований протягом багатьох років, спрацював – у лікарню почали приходити люди і приносити їжу. Поступово навколо колективу медиків утворився актив домогосподарок, які жили неподалік, – вони розподіляли продукти, варили їжу, годували поранених, діставали цивільний одяг, готували легенди на випадок перевірки лікарні німецькими лікарями, що відбувалося доволі часто.

Поступово поранені видужували, ліжка звільнялися, і Мєщанінов зробив наступний крок. Неподалік від лікарні, у будівлі в’язниці на Холодній горі, німці влаштували один з найбільших в Україні концтаборів для військовополонених під номером 363. Тут у жахливих умовах перебувало близько 20 000 осіб, серед них – тисячі хворих і поранених. Щодня від голоду, холоду і хвороб тут гинуло 150–200 чоловік. Олександр Іванович разом з дочкою Єлизаветою, яка знала німецьку мову, відправився до начальника табору. Знову спрацював його авторитет – авторитет вченого з європейською популярністю. Начальник табору погодився тяжкохворих і поранених в’язнів відправляти на лікування в 9-ту лікарню. З першою групою полонених прибув лікар Костянтин Сєдов – керівник підпільної організації медиків концтабору, який домовився з Мєщаніновим про спільні дії. Незабаром палати й коридори 9-ї лікарні були знову повні-повнісінькі, і Мєщанінов розгортає друге хірургічне відділення на 150 ліжок у будівлі 7-ї поліклініки, що була поруч з його будинком. Назад, до концентраційного табору, звідси практично ніхто не повертався. Одним допомагали тікати, інших вносили до списків померлих, третіх улаштовували як родичів у сім’ї місцевих жителів, четвертим видавали підроблені аусвайси.

Сюди ж, до лікарні, нібито на операцію, Мєщанінов клав тих, кому загрожувала відправка в Німеччину на роботу. Ніна Рєзцова – одна з тих, кого Мєщанінов урятував від фашистського рабства, – згадувала: «Нам ця повістка прийшла зовсім несподівано. І моя мама – вона була лікарем – вирішила відправитися разом зі мною до Мєщанінова на Холодну гору. Ми про нього знали тільки, що він допомагає людям. Для нас це було останньою надією. Коли ми прийшли, мама все йому розповіла відверто – і він, ні секунди не вагаючись, сказав: «Залишайте дочку, ми її покладемо нібито на операцію, і про це знатимуть тільки лікар, закріплений за нею, і я». Ніна Сергіївна все життя вважала, що цей вчинок лікаря визначив її майбутнє. Утім, таких, як вона, були десятки.

«Нам допомагав професор Мєщанінов»

Тим часом німців перестало влаштовувати регулярне зникнення полонених. Після численних заборон і загроз у листопаді 1942 року військовополонених переводять в 1-шу харківську міську лікарню неподалік вокзалу. Тут фашисти організували спеціальний госпіталь: два ряди колючого дроту, охорона, замуровані вікна нижнього поверху, і німецькі лікарі, які контролювали хід лікування. Групу наших медиків, яка працювала тут, очолила соратниця Мєщанінова Валентина Федорівна Нікітінська. Втечі тривали. Через потаємну лазівку – вікно в підвалі – лікарі й медсестри вночі виводили військовополонених, що одужували, на явочну квартиру, де давали цивільний одяг і документи. Одного разу, коли за одну ніч втекло відразу семеро, лікар Рахманінов поплатився за це життям – його розстріляли просто в ординаторській.

Після другої окупації Харкова німці перевели госпіталь у будівлю 13-ї школи, розташованої по сусідству з лікарнею. Тут теж були колючий дріт, охорона, забиті цеглою вікна. Тут теж було мало надії на життя, а ще менше – на свободу. Але підпільна організація медиків діяла й тут. Способи були найрізноманітніші: виводили поранених серед білого дня нібито на рентген, а назад вони вже не поверталися; живих вивозили разом з померлими, а потім допомагали дістатися укриття; улаштовували втечі через чорний хід; вибравши момент, ховали в каналізаційні люки у дворі школи, а вночі переправляли на конспіративні квартири неподалік. Приходили жителі сусідніх вулиць і забирали поранених до себе, «визнаючи» в них своїх синів, часто ризикуючи при цьому життям.

Після війни, у кінці 40-х років, під час ремонту одного з класів під мостинами знайшли список тих, хто лежав у цій палаті, а нижче – приписка: «Нам допомагав професор Мєщанінов». Усього групою медиків під керівництвом професора Мєщанінова було врятовано 2000 солдатів і офіцерів. 200 з них дісталися партизанських загонів, багато хто перейшов через лінію фронту і продовжував боротися.

11 липня 1945 року Олександра Мєщанінова було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Через 20 років медалі й ордени отримали низка його співробітників, у тому числі обидві дочки та дружина лікаря. А сам хірург ще довго тричі на тиждень з’являвся в операційній, де робив складні операції; він приймав іспити й заліки, керував аспірантами, читав науково-популярні лекції, писав і публікував статті, приймав хворих у себе вдома.

1 січня 1965 року Олександр Мєщанінов помер; проводити його прийшли тисячі харків’ян. Зараз ім’ям хірурга в Харкові названо маленьку вуличку на околиці міста і 4-ту лікарню невідкладної допомоги, а в сквері на Холодній горі встановлено пам’ятник.

Читайте також: Будівництво метро в Харкові: як підводили підсумки першого року

Автор: Інна Можейко