Марк Бернес: «Я розповім вам пісню»

Марк Бернес: «Я розповім вам пісню»

Фото: stuki-druki.com

Усі його пісні були – про любов, тому що він любив життя. А ще він усе життя шукав справжнє кохання – те саме, єдине. І знайшов його тільки в кінці життя.

Син лахмітника

У Харкові, сто з гаком років тому, на нічим не примітній вулиці Карповській тулилися такі ж самі непримітні маленькі будиночки. В один з них, під номером 32, у 1916 році в’їхала сім’я лахмітника Наума Неймана. Історія замовчує про те, які обставини змусили Неймана покинути тихий і спокійний Ніжин і разом з дітьми – донькою Анею та сином Мариком – перебратися у великий галасливий Харків. Одне відомо точно – він покладав на свого п’ятирічного сина великі надії і бачив його як мінімум бухгалтером. А Марик ріс, вів життя, звичайне для харківських хлопчаків: ганяв голубів, грав у футбол м’ячем з ганчір’я, бринькав на гітарі у дворі і при цьому встигав вчитися спочатку в середній школі, потім – на бухгалтера в Харківському торговельно-промисловому училищі. І все йшло, як мріяв тато: юнак став володарем бухгалтерських нарукавників і тонко відточеного олівця. Але юному бухгалтеру було нестерпно нудно у світі цифр і паперів. Весь свій вільний час він пропадав у театрі «Муссурі» або в саду «Тіволі», де йшли естрадні концерти. Людина товариська, він швидко влився в акторське середовище, перезнайомився і з молодими акторами, і зі знаменитостями, і почав мостити собі шлях у театр: працював розклеювачем афіш, працівником сцени, а згодом – актором мімансу, статистом. Одного разу він замінив хворого актора, і видатний антрепренер Синельников (його називали «батьком акторів» – саме він дав путівку в життя багатьом зіркам, серед яких – Дунаєвський  та Шульженко) сказав: «З Бернеса може вийти толк». Не з Неймана – на той час Марк, твердо маючи намір зробити театральну кар’єру, обзавівся псевдонімом, «запозичивши» прізвище у відомого шведського піаніста Германа Юхана Бернеса, за методикою якого Марика в дитинстві дуже недовго, але все-таки вчили музиці. І завойовувати Москву в 1929 році вирушив уже Марк Бернес. Йому було всього 17 років.

Москва сльозам не вірить

Курський вокзал, жовтень 1929 року. З харківського поїзда на перон ступив худий білявий хлопець у довгому пальто з двома бутербродами в кишені, а на голові в юнака – шкіряний комісарський кашкет. Речей у нього не було. У носильника він поцікавився, де тут Малий театр, і отримав відповідь: «Саме навпроти Большого». Наступного дня він працював і в Малому, і в Большому – робітником сцени, причому працював з таким ентузіазмом, що незабаром його перевели в статисти. «Я любив кожну свою роль, кожний вихід, і вже тоді я здавався собі «великим театральним діячем». Легко сказати, мені в одній виставі доручається відразу дві ролі: у «Доходному місці» я граю третього лакея, що запалює свічки праворуч, і в сцені кабака, як тільки піднімається завіса, я – що грав чиновника напідпитку – розраховуюся з офіціантом і відразу йду», – згадував згодом Бернес. Через рік Бернес перейшов у Московський драматичний театр – колишній Театр Корша – вже артистом. Він був щасливий, у театрі днював і ночував (житла не було, і юнак спав у гримерці, згорнувшись калачиком на дивані). За кілька років роботи він зіграв п’ять крихітних ролей, і в трудовій книжці з’явився запис: «За кращі якісні показники роботи премійований ордером на взуття».

Зірка на ім’я Паола

У тому ж театрі працювала 19-річна блакитноока актриса Поліна Лінецька. За незвичайну, яскраву «італійську» красу всі звали її Паола. Молодий Бернес закохався в неї пристрасно й безоглядно: усі ночі безперервно він проводив біля будинку Паоли, закидав її букетами, а дівчина незабаром вийшла заміж за солідного інженера. Але перед нищівною чарівністю Бернеса не міг устояти ніхто: Паола і Марк одружилися в 1932 році; їх шлюб тривав понад 20 років.

Кадр з к/ф "Людина з рушницею". Фото: stuki-druki.com

Молодятам дали крихітну кімнатку, у якій можна було пересуватися лише бочком, але в ній завжди було повно гостей. І вони почали жити щасливо попри те, що Бернес був і бідний, і завжди на третіх ролях. У 1933 році Бернес, не здобувши слави, влаштувався секретарем до драматурга Михайла Погодіна: завдяки йому, а також своїй наполегливості, Бернес потрапив у кінематограф. Його артистична зірка яскраво засяяла в 1937-му, після виходу фільму «Людина з рушницею». Там герой Бернеса Костя Жигільов співав пісню «Тучи над городом встали». Пісня дуже швидко набула величезної популярності, а Марк Бернес прославився на всю країну й отримав орден «Знак пошани». Потім була стрічка «Два бійці» з піснями «Темная ночь» і «Шаланды, полные кефали», і знову орден – Червоної Зірки – і перший вихід на сцену з піснями на одному з фронтових концертів у 1943 році.

Фото: stuki-druki.com

До 1954-го Марк Бернес – відомий співак: практично не знаючи нотної грамоти й не володіючи видатними вокальними даними, він стає всенародним улюбленцем, а колеги називали його «екстрасенсом пісні» – він безпомилково міг угадати, яка «піде в народ», а яка – ні. І в особистому житті Бернеса відбулася щаслива подія: нарешті-таки народилася дочка. Але сімейне щастя втрьох тривало недовго: якось Поліні стало зле. Звернулася до лікаря. Діагноз пролунав як вирок – рак. І в родині розігралася справжня трагедія – Бернес, вічний здобувач і годувальник, за загальною думкою – людина-кремінь, не зміг стати опорою і підтримкою для своєї дружини. Він раптом смертельно перелякався. У його родині зовсім недавно від раку померли батько та сестра, і він, як це не дивно звучить, боявся заразитися смертельною хворобою. Що відчувала нещасна жінка, важко собі уявити: чоловік припинив спілкуватися з нею, наказав домробітниці розбити будинок на дві половини, розділив усі речі. Вона померла в лікарні, де чоловік її жодного разу за два місяці не відвідав.

В опалі

Бернес дуже змінився, кинув палити й навідріз відмовився від алкоголю. Почав вимірювати багато разів на день пульс і тиск – і заводити нові романи. Одне таке захоплення коштувало Бернесу декількох років відлучення від глядача. Він вступив у боротьбу за серце молодої, надзвичайно красивої актриси Ізольди Ізвицької із зятем Хрущова Олексієм Аджубеєм. Красуня Ізольда обрала Бернеса – і він був щасливий. Але тут же почалася кампанія у пресі. Його звинувачували в хуліганстві, негідній поведінці, воскресінні кримінальної романтики і вульгарної манери ресторанного співу. Опала тривала два роки. З Ізольдою Ізвицькою вони розійшлися.

Останній роман

1 вересня 1960 року дочка Бернеса Наташа пішла перший раз у перший клас; батько був поруч. Серед інших батьків першокласників він помітив знайомого фотографа з «Парі Матч» Люсьєна Но, який познайомив його зі своєю дружиною Лілією. На перших же батьківських зборах вони опинилися за однією партою. Те, що говорила вчителька про успіхи його дочки Наташі й сина Лілії Жана, швидше за все, обидва не надто запам’ятали. Вони були захоплені одне одним. Після зборів Бернес запропонував Лілії поїхати в гості до його друзів. Вона погодилася. А вже через два місяці, у листопаді, переїхала разом зі своїм сином у будинок Бернеса.

З дружиною Лілією. Фото:stuki-druki.com

У Бернеса й Лілії була велика різниця у віці – 18 років. Вона не була щасливою у своєму першому шлюбі: жили вони в повному достатку, але вся Москва знала про те, що Люсьєн зраджує дружину як тільки випаде слушна нагода.

Бернес усе зробив для того, щоб якомога менше розлучатися з дружиною. Він улаштував її працювати в Москонцерт, і до його останнього виступу Лілія залишалася поруч з ним. Саме вона вела всі його вечори; без неї він волів ніде не з’являтися. Він зробив дім своєю фортецею, де завжди був порядок, а разом з Лілією оселилася радість. Разом вони прожили дев’ять років. Усі знайомі Бернеса відзначали, що пара дійсно була щасливою. А через дев’ять років він захворів. Лікарі діагностували неоперабельну, запущену ракову пухлину. Марк Наумович розумів, що сподіватися йому нема на що, і знав про швидкий свій відхід. В останні дні життя він побачив вірші Гамзатова про джигітів, які після смерті перетворюються на журавлів, і записав останню свою пісню «Журавлі». Лілія була з ним кожну хвилину, до кінця...

У Харкові

Старовинного будиночка часів поміщика Карпова, де розташувалася родина Нейманів, сегодня вже немає. Театр «Муссурі», де молодий Бернес отримав «благословення» від Синельникова, фактично перетворився на руїну. Сад «Тіволі» нині – невеликий скверик біля колишнього БК «Харчовик», а нині – театру музкомедії. Але варто почути оксамитове «Темная ночь – только пули свистят по степи» – і душа плавиться від сконцентрованих у цьому голосі болю, радості й любові.

Читайте також: Харківське кохання та «казус» Прокоф’єва http://www.slk.kh.ua/multimedia/istoriya/istoriyi-zhittya/xarkivske-koxannya-ta-kazus-prokofyeva.html

Автор: Інна Можейко