Як погонич з Валківщини став керівником області

У Харкові, на будинку № 17 по вулиці Гіршмана висить меморіальна дошка: тут з 1968 по 2000 рік жив видатний державний діяч, почесний громадянин Харкова... Насправді пам’ятників цій людині на Харківщині набагато більше: будівля ХНАТОБу, Печенізьке та Краснопавлівське водосховище, а ще – нові села, дороги, будинки культури, школи, будинки побуту… Усі вони так чи інакше пов’язані з ім’ям Андрія Павловича Бездітка – людини, яка очолювала область у 1968–1983 роках.

Від сохи

Коли в селянській родині Павла й Анни Бездітків з глухого села Різуненкове, що на Валківщині,  народився другий син, ніхто і припустити не міг, що в нього буде інша доля, крім як орати землю. Щоправда, серед його предків по батькові були запорожці, але його дід осів на харківській землі. Сім’я, всупереч прізвищу, була великою – три сини й дочка – і дружною. Батьки були неписьменними, але виховували дітей чесними та працьовитими. У шість років Андрій уже пас овець, чистив стійло корови й водив коня як погонич на ріллі. У тринадцять – пережив голодомор і пам’ятав, як відбирали зерно, а «куркулів» з рідного села відправляли в Сибір. Середню школу закінчував у Коломаці – а це вісім кілометрів від Різуненкового в один кінець. Навесні й восени чалапав по грязюці в бездоріжжя, а взимку в люті морози іноді доводилося ночувати у знайомих. Але селянський син Андрій Бездітко розумів, що освіта – це найголовніше. У 1938 році він закінчив школу і вступив на агрономічний факультет Харківського сільгоспінституту. Вчитися було складно: стипендію платили тільки відмінникам, а за навчання доводилося платити 300 карбованців на рік, і літні канікули і вільний час доводилося витрачати на пошук заробітків. Проте Андрій встигав не тільки вчитися, а й грати у студентському оркестрі. У червні 1941 року, здавши сесію, студент третього курсу Бездітко проходив практику в рідному колгоспі – опановував роботу на комбайні. Там дізнався про початок війни. Інститут евакуювали в Ташкент, а Андрій Бездітко відправився добровольцем на фронт. Брав участь у Прохоровській битві, форсуванні Дніпра. Був чотири рази поранений, причому останній раз – під Харковом, під час бою за Козачу Лопань. Дійшов до Берліна, і там 15 травня 1945-го його як фахівця із сільського господарства направили на посаду інспектора-агронома військової комендатури району Тельтов. Трохи більше ніж рік Андрій Бездітко вникав у всі нюанси німецького сільського господарства; він ніколи не приховував, що це було для нього хорошою школою.

Чугуївський лідер

Демобілізувавшись, Андрій Бездітко повернувся в рідне Різуненкове, літо відпрацював агрономом, склав іспит за фахом агроном-рільник і отримав направлення в Шебелинську МТС Балаклійського району. Через два роки йому запропонували очолити сільгоспвідділ Балаклійського райкому, а в 1956 році він очолив Чугуївський район за партійною лінією.

Згодом він згадував: «Спадщина дісталася ще та. Сільське господарство району – у катастрофічному становищі,.. районна казна – порожня... Усюди бруд, бездоріжжя, занедбаність... Особливо катастрофічний вигляд мали справи з будматеріалами, зокрема цеглою. У районі її було так мало, що люди приходили до мене на прийом і просили виділити хоча б 100 штук, щоб зробити в будинку піч для обігріву». Епопея з будівництвом цегельного заводу стала пробним каменем для нового керівника. Було знайдено нетривіальний спосіб: жителі району внесли свої гроші в рахунок майбутнього постачання цегли: 1000 карбованців – 1000 штук. Менш ніж через рік завод було зведено. Наполеглива праця, знання справи й нестандартні рішення зробили свою справу: район, який до цього відставав, тепер демонстрував свої досягнення на ВДНГ, а Андрія Бездітка преміювали мотоциклом «Ковровець». Саме на ньому він цілими днями їздив дорогами району, встигаючи всюди і скрізь і шкодуючи тільки про те, що в добі всього 24 години.

На чолі Харківської області

У лютому 1962 року Андрія Бездітка обрали першим заступником голови Харківського облвиконкому, а в 1968-му він стає його головою – на 15 років.

Фото: mistaua.com

«Ці 15 років були найбільш напруженими в моїй трудовій біографії», – згадував Андрій Павлович. – До того ж я був наймолодшим членом облвиконкому. Але в молодості є своя перевага – у результаті мій робочий день подовжився до 16 годин». Тепер молодий керівник області мотався Харківщиною не на старенькому «Ковровці», а на персональній «Волзі», але, як до цього часу, вникав у всі проблеми. При ньому побудовано три десятки цегельних заводів, які дали будівництвам області мільйони штук цегли, прокладено сотні кілометрів доріг з твердим покриттям, організовано міжколгоспну відгодівлю свиней, створено великі тваринницькі ферми. Під його керівництвом почав працювати в Харкові штаб з будівництва метро, забудовувалися нові житлові мікрорайони Салтівки, Нових Домів, зводилися Роганський м’ясо-молочний комбінат і пивзавод, Палац спорту, оперний театр. Головну увагу Андрій Павлович приділяв забезпеченню міста теплом і водою, домігшись будівництва ТЕЦ-5, Печенізького та Краснопавлівського водосховищ, прокладання двох ниток водоводу з каналу Дніпро – Донбас. У ті роки в Харкові випускали 15 % усіх виготовлених у СРСР тракторів, 20 % великих електромашин, більш ніж половину дизелів для магістральних тепловозів, третину парових і всі турбіни для атомних електростанцій.

Але його особливою турботою був розвиток сільського господарства. Досвід харківських хліборобів і тваринників вивчала вся країна. В області будувалися нові села, збільшувалася зарплата, поліпшувалося соціальне обслуговування населення. Тільки в 1971–1975 роках було введено в експлуатацію понад 150 000 квартир та індивідуальних будинків, відкрито десятки лікарень і поліклінік, шкіл, дошкільних установ.

У 1968 році Андрія Бездітка було обрано депутатом Верховної Ради УРСР, у 70–80-ті роки тричі обирався депутатом Верховної Ради СРСР.

Залишається тільки дивуватися, як у цьому калейдоскопі справ у Андрія Бездітка знаходилися час і сили на родину й на дітей. Крім своїх дітей – доньки та сина, він виростив двох дітей померлої сестри й допомагав синам старшого брата, який загинув у боях за Чугуївщину.

Андрія Павловича було нагороджено 39 державними нагородами, серед них і вісім орденів. Але на будь-яке святкування він приходив не з «іконостасом» на піджаку, а зі скромними планками. І вважав, що на будь-якій посаді головне – працювати. А ще – чути й розуміти людей. «Доброті і милосердю навчитися не можна, – казав він. – Це не таблиця множення. Життя вимагає насамперед духовних одкровень, совісності, дару зберігати у своєму серці чужий біль, розуміння прекрасного та необхідності берегти це прекрасне».

 Читайте також: Харків`янин, який написав «Весілля в Малинівці»