Жінка в шинелі та ведучий «Кінопанорами»: історія життя та кохання Олексія Каплера та Юлії Друніної

Жінка в шинелі та ведучий «Кінопанорами»: історія життя та кохання Олексія Каплера та Юлії Друніної

Фото: izbrannoe.com

Коли по телевізору в 60–70-ті йшла «Кінопанорама», вулиці порожніли, у будинках завмирало життя, а половина жінок країни була закохана в її ведучого Олексія Каплера. А дівчата переписували у свої заповітні зошити рядки віршів про світлокосого солдата Зінку або «Я только раз видала рукопашный» Юлії Друніної. Мало хто знав, що цих двох неординарних, яскравих, талановитих людей об’єднує кохання, що стало для обох головним і останнім у житті.

«Сестричка» Юля

Їх життя починалося по-різному. Дочка московського вчителя історії і бібліотекаря, Юлія виросла в інтелігентній бідності, виховувалася на книгах, перший вірш написала в 11 років і буквально марила лицарями, замками, прекрасними дамами, ковбоями та пампасами.

А потім почалася війна, і 16-річна Юля, приписавши собі рік, пішла в санітарки. У кінці літа 1941 року санітарок кинули будувати оборонні споруди. Юля опинилася під Можайськом і – майже відразу на фронті. Після авіанальоту дівчину підібрав піхотний батальйон, разом з яким вона потрапила в оточення. Там вона вперше закохалася – у командира, звичайно. Але сказати йому про це не встигла – він підірвався на міні. Юлю тільки оглушило. Їй дивом вдалося повернутися додому, і батько відвіз її в евакуацію, у Сибір. Там дівчина вчилася на військового льотного техніка, сподіваючись потрапити потім у жіночий авіаполк. Але техніка Юлі не давалася, і вона знову пішла на фронт санінструктором, була поранена, була буквально на волосинку від смерті – осколок потрапив у шию в міліметрах від сонної артерії. Юля просто замотала шию і побігла далі підбирати поранених. Бігала й тягала, поки не знепритомніла. Прокинулась у госпіталі. Одужала – і знову на фронт. Після другого серйозного поранення її визнали непридатною до служби. І в 1944 році в московському Літінституті на заняттях з’явилася дівчина – тендітна, з великими очима, у солдатській шинелі й чоботях, з орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу».

Фото: subscribe.ru

Там, в інституті, вона зустріла хлопця – теж колишнього фронтовика і теж поета, Миколу Старшинова. Вийшла заміж, народила дочку – і врешті-решт, після кількарічної перерви, інститут закінчила. Її публікували, причому активно: людям хотілося говорити про пережите – про війну; вона говорила – віршами. Але як тільки Юлія стала відомою, у неї почалася нова війна. Письменники й журналісти відверто її не любили. Пішла чутка, що її просувають за те, що під час війни «була подругою кому треба». Вона поверталася додому часом зі сльозами на очах.

У 1954 році Юлія вирішила змінити життя – і пішла на сценарні курси при Спілці кінематографістів. Там вона зустріла Олексія Каплера.

«Люся»

Олексій народився на 20 років раніше, у родині київського єврея, заможного власника швейної майстерні (на місці цього будинку зараз улюблений киянами кінотеатр «Жовтень»). Він закінчив київську гімназію, був закоханий у кіно і театр. За ті роки, на які він був старший, Олексій Каплер встиг попрацювати в Одесі в Довженка асистентом, створив разом з Юткевичем і Козинцевим у Петрограді експериментальний театр ФЕКС (Фабрика ексцентричного актора), зняти як режисер два фільми (обидва заборонили до показу) і нарешті прославитися як сценарист знаменитих фільмів Михайла Ромма «Ленін у Жовтні» і «Ленін у 1918 році». Друзі називали його Люсею – він був веселий, життєрадісний, і в його житті була неймовірна кількість жінок.

Фото: subscribe.ru

Вони в нього закохувалися часто й часом відчайдушно, а він жінок любив і розумів. Кожна його обраниця була не просто красунею, а жінкою неординарною. У різні періоди життя його дружинами були актриса Тетяна Тарновська, сценаристка Таїсія Златогорова, актриса Галина Сергєєва, актриса Валентина Токарська. А через одне серйозне почуття – до дочки Сталіна Світлани Аллілуєвої – він провів 10 років у таборах.

17-річну Світлану познайо­мив із 40-річним Олексієм Каплером у жовтні 1942 року її брат Василь – фронтовий кореспондент Каплер збирався писати сценарій фільму про радянських льотчиків. Кілька днів походів у Третьяковку, театри, прогулянок засніженою воєнною Москвою – і, як писала згодом Світлана Аллілуєва, «міцні нитки простягнулися між нами...». Роман тривав два з гаком місяці з перервами, коли Каплер вирушав у відрядження. А потім Олексія Каплера за розпорядженням всесильного Сталіна було оголошено англійсь­ким шпигуном. І відправився він спочатку у Воркуту, а потім – в Інту (Комі АРСР), де на шахті керував лебідкою, що піднімає бадді із забою – було спеціальне розпорядження, яке забороняло використовувати його на легких роботах. Він звільнився, одружився на Валентині Токарській, реабілітувався і приїхав до Москви в 1954 році. На курсах сценаристів він познайомився з Юлією Друніною.

Шекспірівське почуття

 «Кохання вискочило перед нами, як з-під землі вискакує вбивця у провулку, і уразило нас відразу обох! Так уражає блискавка, так уражає фінський ніж!» – це було не про книжкових Майстра і Маргариту, це було про них, справжніх – Юлію та Олексія. Вони шість років боролися з цим почуттям, намагаючись зберегти сім’ї. У 1960 році Друніна все ж таки розлучилася з Миколою Старшиновим і, забравши із собою дочку, пішла до Каплера, який також розлучився. «Але ж я, правда, ніколи не думав, що можу так болісно, до дна, кохати. Жив дурень дурнем», – скаже згодом Каплер. А друзі сміялися: «Був ходок – став підкаблучник». Вони були разом майже 20 років – і кожний рік, кожний день разом був щасливим. А підкаблучником він не був. Просто кохав свою Юленьку та намагався вберегти від найменших проблем. Навіть побутових.

З Олексієм Юля дізналася, що кохання – це не про поцілунки. Це коли тебе приймають як є: з літературними пошуками, а не з питанням, чи не про дитину ти насамперед повинна думати; із сумнівною репутацією, яка чим далі, тим начебто ще сумнівніша; з нічними кошмарами про давно залишений фронт. Що кохання – це коли в очі й позаочі за твою честь кидаються битися, варто комусь знову спробувати жбурнути в тебе брудом.

Вона їхала – він надсилав їй смішні й зворушливі телеграми кожні дві години: «Сидів удома, займався, і от мені вистрелило терміново бігти на телеграф – сказати, що я тебе кохаю, можливо, ти не знаєш чи забула. Один тип». І потім: «Прошу вважати цю телеграму формальним освідченням у коханні з проханням вашої руки, а якщо можливо, то й серця. Давай із самого початку. Згоден зітхати і крутитися навколо. Один напівінтелігент». Важко повірити в те, що автору цих телеграм – за шістдесят, а їх адресату – за сорок. Скільки в них милої безпосередності й воістину юнацького кохання! Вона відповідала віршами:

 «Ты рядом – и все прекрасно:

И дождь, и холодный ветер.

Спасибо тебе, мой ясный,

За то, что ты есть на свете.

Спасибо за эти губы,

Спасибо за руки эти.

Спасибо тебе, мой любый,

За то, что ты есть на свете».

У московській тусовці, попри вік, їх називали Ромео і Джульєттою – настільки яскравими і свіжими були їхні почуття.

У «Кінопанорамі»

Автору сценаріїв до улюблених фільмів – «Смугастий рейс», «Людина-амфібія», «Три товариші», «Котовський» – Олексію Каплеру було 63 роки, коли Юлія прийшла додому й повідомила, що режисер «Кінопанорами» Ксенія Мариніна пропонує йому роль ведучого цієї програми. Юлія була добре знайома з нею і запропонувала «спробувати» Каплера в цій ролі.

Першим ведучим «Кінопанорами» був Зіновій Гердт. Він провів три випуски, але як артист він був дуже зайнятий у Театрі ляльок Сергія Образцова – часто виїжджав на гастролі, багато знімався в кіно. Потім було ще кілька спроб з Олегом Табаковим, Ією Саввіною, Григо­рієм Чухраєм і навіть Григорієм Александровим. Усі вони були люди зайняті, тому випуски були нерегулярними. А глядачам сама ідея програми сподобалася – про це говорили їх листи. На телебаченні зрозуміли: передача має бути постійною і з постійним ведучим – інтелігентним і харизматичним, який зможе вести її в прямому ефірі. Олексій Каплер був ідеальною кандидатурою.

Шість років чотири рази на місяць у прямому ефірі по півтори-дві години він виходив в ефір, висловлював свої думки з приводу великих подій у кіномистецтві, представляв фільми та розмовляв з гостями. На студію мішками приносили листи для Олексія Каплера. Шанувальниці, роздобувши невідомо де номер телефону, освідчувалися йому, а він зберігав вірність своїй Юлечці на заздрість усім іншим жінкам і називав її: «Ти мій дім на землі».

У 1972 році він пішов з «Кінопанорами» – йому хотілося писати, а це вимагало часу й зосередженості. А потім захворів. Лікарі давали йому не більше року життя. Юлія кинула все й перетворилася на турботливу доглядальницю. Він не здогадувався, що приречений, а вона знала. І була поруч буквально до останнього подиху.

Втративши ідеали

Олексій Каплер помер у вересні 1979 року. Поховали його, згідно з його проханням, на кладовищі в містечку Старий Крим, неподалік Коктебеля – у тому місці, яке вони обидва любили. Юлія тоді сказала, що хоче бути похованою поруч з ним, і навіть на надгробній плиті залишилося місце для її імені.

Коли Олексія Каплера не стало, життя Юлії Друніної змінилося – вона, секретар Спілки письменників СРСР, так і не змогла знову в нього вписатися. Їй було дано ще 11 років. Коли Друніна в дев’яності пішла на вибори і стала депутатом, це було повною несподіванкою. А Друніна, як завжди, думала про фронт. Про фронтовиків. Вона так і не зняла солдатської шинелі. Їй хотілося захистити ветеранів. Вона із запалом кинулася на захист, тільки для того, щоб виявити – вона нічого не може змінити, вона не може змусити себе слухати, нікого не здатна захистити. Її знаходять смішною, і тільки. Замшілою. Осколком епохи, що минає. У дев’яносто першому році Радянський Союз припинив своє існування. Друніній було без малого сімдесят. У серпні вона була серед захисників Білого дому, а в листопаді, зачинившись у дачному гаражі, ввімкнула двигун машини. На дверях залишила записку для зятя: «Андрюшо, не лякайся. Виклич міліцію і відкрийте гараж». Романтику в суспільстві остаточно змінив прагматизм, і Юлія Друніна не змогла цього перенести.

Її поховали там же – у Старому Криму, поряд з коханим. Одна з далеких планет Галактики носить її ім’я.

Читайте також: П`ятий чоловік Людмили Гурченко: 20 років поруч із суперзіркою екрана 

Автор: Інна Можейко