Зірковий композитор та кохання, яке тривало півстоліття

Зірковий композитор та кохання, яке тривало півстоліття

Фото з 24smi.org

26 січня в Парижі у віці 86 років пішов з життя композитор знаменитих «Шербурзьких парасольок».

З його музикою ми росли, закохувалися, розлучалися; під неї ми сумували і танцювали, плакали і сміялися. Вона супроводжувала нас із дитинства й лунала звідусюди – з екранів телевізорів, з коробок радіоприймачів, вона легко злинала з-під голки програвача (як ми ті платівки знаходили – окрема історія) або з-під пальців подруги, яка вміла грати на піаніно. Щемлива, ніжна, зворушлива й така французька...

 

Колір дитинства – сірий

У нього не було радісного дитинства: батько покинув сім’ю, коли хлопчик був зовсім маленьким, і мама відразу посуворішала: їй довелося працювати, вести господарство і одній виховувати двох дітей. Мішель Легран згодом казав, що кольором його дитинства був сірий, а станом – очікування... Очікування швидкої смерті: лікарі виявили у хлопчика рідкісне захворювання – надлом грудної кістки, тобто дірку грудей, і сказали матері, що її син довго не проживе. Вижив Мішель завдяки наполегливості й самовідданості матері. Потім була війна, яку восьмирічний хлопчик сприйняв, як кіно наяву. А ще був страх. «У школі я боявся однокласників і вчителів, постійно жив в очікуванні стусана, ляпасу, образливого зауваження. Сховищем моїм було читання пригодницьких романів і прослуховування радіо. О, як же я любив відстукувати пальцями по столу й шафах у такт звучних мелодій. Я розбирав звуки у своїй уяві, намагався точно відновити їх звучання практично одними пальцями й голосом... Це робило мене щасливим», – згадував Легран. Утім, музика в родині звучала завжди: батько, Раймонд Легран, писав музику й керував оркестром у паризькому вар’єте. Мама, Марсель Тер-Мікаелян, заробляла на життя грою на фортепіано.

«Легран»  – «великий» у всьому

Потім було навчання в консерваторії, яку Мішель закінчив з відзнакою. Але й у 20 років він ще не знав, чим хоче займатися: грати класичну музику було нудно, писати самому серйозну музику – теж. І Мішель просто чекав свого часу, граючи перед кінопоказами у приміських кінотеатрах і отримуючи по 5 франків за сеанс.

Хто знає, як склалося б життя юнака, якби його не запросили попрацювати акомпаніатором до відомого французького співака Моріса Шевальє. З ним Мішель Легран об’їхав півсвіту. В Америці він записав дебютну платівку, назвавши її «Я люблю Париж». Альбом у 1954 році посів лідерські позиції в американських музичних чартах.

Фото з 24smi.org

У другій половині 1950-х початківець-композитор захопився джазом і записав першу збірку джазових композицій. Тоді ж він почав писати музику до художніх фільмів. Одного чудового дня його друг, режисер Жак Демі, приніс Леграну сценарій мелодрами під чудернацькою назвою «Невірність, або Шербурзькі парасольки». І пояснив: «Хочу зняти простеньке чорно-біле кіно. Історію про зраду, про те, як дівчина не дочекалася свого коханого». І Легран зрозумів, що це – мюзикл: актори в ньому повинні не говорити, а співати, причому так, нібито розмовляють одне з одним. Режисерові ідея сподобалася, а от фінанси на свій новаторський проект молоді творці довго не могли знайти. Зрештою стрічка вийшла на екрани в 1964 році. Усі жіночі пісні озвучувала сестра композитора. Головним героям – Женев’єві (ця роль була дебютом для молодої Катрін Деньов) і Гі – співпереживав увесь світ. «Золота пальмова гілка» у Каннах, номінації на «Оскар», мелодія «Осінній сум» з «Шербурзьких парасольок» – шлягер на всі часи – і розуміння того, що всі великі справи робляться тільки «всупереч», а не «завдяки». У середині 1960-х маестро заспівав сам. За словами Леграна, йому набридло, що глядачі бачать його спину, а він їх не бачить узагалі. Вокал Мішеля Леграна не вражає силою і красою, але сподобався слухачам. Композитор міцно затверджується на «зірковому» небосхилі.

Взагалі Мішель Легран написав близько 800 мелодій до 250 кінофільмів, подарував меломанам сотню авторських альбомів. Він співпрацював з Едіт Піаф, Шарлем Азнавуром, Френком Сінатрою та Лайзой Мінеллі. У скарбничці маестро три «Оскари» і п’ять «Греммі». Недарма його призвище перекладається з французької як "великий".

 

Кохання на всі 50 і більше

Той 1964 рік виявився з усіх поглядів доленосним для Мішеля Леграна. У складі французької делегації він поїхав на міжнародний фестиваль у Ріо-де-Жанейро. На пляжі Копакабана (романтичному, райському місці) Легран познайомився з юною красунею-акторкою Машею Меріль, з родини нащадків російських емігрантів князів Гагаріних. І закохався без пам’яті. Вона відповіла на його почуття. «Ночі безперервно ми з Машею проводили в клубах міста, захоплені музикою і нашим божевільним почуттям. Неможливо описати словами ті дні! Потік суцільного щастя! Здається, минула вічність, а пройшло всього-то кілька днів – приголомшливих, яскравих, божевільних, після яких якось раптом, зненацька й боляче, прийшло усвідомлення: усе, фестиваль закінчився. Для нас це означало особисту трагедію», – розповідав пізніше про ті дні Легран. Це справді було трагедією: йому – 32, їй – 24, у нього – сім’я і двоє маленьких дітей, у неї через тиждень – весілля з нареченим-італійцем. І вони вирішили, що їх кохання неможливе. «Ми чесно сказали про це одне одному: якщо дамо волю почуттям і залишимося разом, то розіб’ємо серця тих, хто був нам дорогим. Наша любов могла заподіяти біль дуже багатьом людям, і ми розуміли, що не маємо на це права», – розповідав Легран. А Маша Меріль згадувала: «Ми вирішили розлучитися, домовилися не телефонувати й не шукати одне одного, як би важко це не було для обох. Але я хотіла б особливо підкреслити, що нічого «такого» між нами не було. Ми дозволили собі тільки поцілунки, не більше. Далі не пішли. Не варто до того ж забувати, що часи і звичаї такого не дозволяли в принципі, люди були цнотливішими...»

Мішель Легран з жінкою та дітьми. Фото з newrezume.org

Минали роки. У кожного з них відбулося своє життя: було кілька шлюбів, діти... До 2013 року і Маша, і Мішель залишилися одинаками. Вони знову зустрілися – Маша працювала в театрі «Буф-Парізьєн», і Мішель прийшов на спектакль, у якому вона грала, після якого зайшов у її гримерку. Вони зрозуміли, що кохання, яке вони відчували майже 50 років тому, й досі живе! «Побачивши Машу, я раптом чітко зрозумів, що всі ці 50 років ми обидва провели, готуючись до нової зустрічі одне з одним. Усі ці 50 років ми йшли одне до одного. Ми продовжували кохати одне одного. І хтось зверху нам це чітко дав зрозуміти, вказав шлях, звів нас у той вечір у театрі, змусив мене сказати: «Машо, будьте моєю дружиною!» І що ви думаєте? Вона мені відмовила!» – розповідав Мішель Легран. Вони вирішили «порадитися» – і поїхали на 8 днів у заміський замок композитора. Проте кожний з них розумів, що їх поєднала вища сила.

 

Нарешті разом. Мішель та Маша. Фото з newrezume.org

Восени 2014 року пара обвінчалася в Олександро-Невському соборі Парижа, для чого католик Мішель Легран прийняв православну віру. Вони працювали разом і навіть створили оперу: Маша писала текст, Мішель – музику. Мішель Легран продовжував гастролювати – у 2015 році в рамках українського турне він виступав у Харкові. Навесні 2019-го він збирався у новий гастрольний тур Європою.

Зіграв сам себе

Коли популярний письменник Фредерік Бегбедер задумав екранізувати свій роман «Кохання живе три роки», він покликав Мішеля Леграна не як композитора, а як... самого себе. Адже його герой у романі каже такі слова: «Якщо в житті настає чорна смуга, музика Леграна її висвітлює». Це, як потім зізнався Фредерік, було його власним судженням. Тому в кінці фільму, у щасливий кульмінаційний момент весільної церемонії, яка відбувається на пляжі в Біаріц, Мішель Легран сидить за піаніно, ніжки якого потопають у піску, і грає. А люди навколо щасливо сміються...

 Читайте також: Чотири кохання Миколи Лисенка

 

Автор: Інна Можейко