Звинуватили у любові до України: нелегка доля художника з Близнюківщини

Звинуватили у любові до України: нелегка доля художника з Близнюківщини

Колаж Бріани Янковської

Шкільний учитель, пособник окупантів, художник-самоук, роботи якого зберігаються в музеях Харкова, Канева та на його батьківщині – у Близнюках, Андрій Осипа був вивнен тільки в одному – він любив Україну і проніс цю любов через усе життя.

У книзі «Реабілітовані історією», виданій Дніпропетровською облдержадміністрацією у 2003 році, можна знайти такі рядки: «Осипа Андрій Аполлонович, 1914 року народження, с. Добровілля Близнюківського району Харківської області, українець, позапартійний, освіта неповна середня, вчитель Катеринівської початкової школи Близнюківського району 22.07.1947 р. звинувачений у наданні допомоги німецьким окупантам, ув’язнений до ВТТ на 15 р. Звільнений 08.05.1956 р. Реабілітований 05.05.1996 р.». Чи може таке бути, що сільський учитель, який повинен був виховувати дітей як патріотів, допомагав фашистам? Чи за цим звинуваченням криється щось інше?

Закоханий в Україну

Закоханий у рідний край, Андрій успадкував любов до всього українського від дідуся і бабусі, від татуся і матусі. Змалечку хлопчик із села Добровілля, що на Близнюківщині, поривався до навчання. У школі захопився поезією. У старших класах самотужки вчив вірші з «Кобзаря» Тараса Шевченка – саме через його вірші Андрійко вже тоді, непомітно для самого себе, визначив своє кредо: шанувати все українське. Йому також було до вподоби малярство, яке опанував на уроках малювання. Андрій малював кішку, вірного собаку, вишні, яблуні, верби разом з квітами та прибережними травами рідної Опалихи – річечки його дитинства. Після закінчення школи Андрій вирішив стати вчителем. Він вступив у педагогічну школу міста Лозова. Жадібно почав вивчати історію, географію, природознавство з методикою, українську, російську, німецьку мови, алгебру, геометрію, педологію, педагогіку, малювання з методикою, співи з методикою, військову справу, фізкультуру. Коли він успішно закінчив цю школу, мати подарувала Андрію вишиванку, яку він одягав лише на урочистості, пишаючись тим, що приєднався до когорти української національної інтелігенції.

Сільський учитель

З атестатом народного вчителя початкових класів Андрія Осипу направили на посаду вчителя в Нову Русь – кілометрів за тридцять від рідного Добровілля. Він, хлопець з бідної селянської сім’ї, – вчитель сільської початкової школи! Не тільки діти, а й усі селяни юного вчителя з повагою називали «наш Андрій Аполлонович». Він терпляче навчав діточок писати перші літери, а вечорами в сільському лікнепі навчав читати й писати їхніх батьків. Він брав активну участь у художній самодіяльності – грав у виставах за п’єсами українських класиків; у шевченківські роковини читав доповідь про життя Кобзаря та його вірші, а вечорами разом з молоддю заспівував «Реве та стогне Дніпр широкий», «Зоре моя вечірняя», «Сонце заходить»... На одному з вечорів він у свої 22 роки зустрів і покохав 16-річну красуню Лукію Шмаріну. Це було кохання з першого погляду й на все життя – вони згодом побралися і прожили разом 70 років.

Зі школи – у газету

Андрій не зраджував своїй мрії – йти шляхом Тараса Шевченка – поета, професійного художника. Він намагався вчитись: вивчав спеціальну літературу, історію, біографії знаменитих художників, годинами вдивлявся в полотна їх картин, намагаючись зрозуміти ідею і розгадати їх майстерність. Він вирішив вступити в Одеське художнє училище, але навчання потребувало коштів, яких у молодої сім’ї не було. Знову довелось іти працювати шкільним учителем. Улітку1939 року в районну газету «Соціалістичний наступ» був потрібен коректор. Андрій Осипа добре володів рідною українською мовою і вирішив запропонувати свої послуги. Окрім цього, мріяв на шпальтах газети публікувати свої твори. Так доля тісно пов’язала із журналістикою. У березні 1940 року в колектив редакції повернувся Григорій Чапля, також учитель за фахом і досвідом роботи. Саме він Андрію Осипі став за брата.

За незалежну Україну

У 1941 році Андрій Осипа залишився в окупованому німецькими військами місті Павлограді. Він працював коректором газети, яку очолив побратим Григорій Чапля. У 1942 році він приєднався до осередку українських націоналістів, створеного Григорієм Чаплею при редакції газети «Українець». У редагованій ними газеті Андрій Осипа публікував інформацію ОУНівського напряму, а також вірші антирадянського, націоналістичного змісту, вивчав теоретичні твори національновизвольного руху Миколи Міхновського, Дмитра Донцова та інших. Особисто писав і друкував у пресі свої вірші та статті націоналістичного змісту, виїжджав у села Павлоградського району, де перед населенням у школах і клубах читав свої революційні, націоналістичні вірші. У березні 1942-го, у день народження Тараса Шевченка, Андрій Осипа, одягнувши мамину вишиванку, виступив на урочистих зборах перед жителями Павлограда з доповіддю про життя і діяльність Шевченка, характеризуючи його як українського націоналіста і борця за самостійну Україну. Разом з однодумцями, насамперед з Григорієм Чаплею, він їде по околишніх селах, де виступає з доповідями про українську національну ідею і читає українські патріотичні вірші. Коли під натиском німецької окупаційної влади газету перейменували на «Павлоградську газету», Андрій Осипа з побратимами навіть під наглядом німців продовжували боротьбу за відродження української національної ідеї. Ця ідея була йому такою близькою, що навіть свого сина, народженого 29 березня 1942 року, назвав Тарасом на честь Кобзаря.

Згодом колишній коректор став головним редактором газети і продовжував друкувати патріотичні матеріали, а редакція перетворилась на центр національно-визвольної боротьби за незалежну Україну в роки фашистської окупації.

Арешт

Після вигнання фашистів з Павлограда в 1943 році Андрій Осипа повертається в рідний край, де працює вчителем, а згодом директором Катеринівської школи, Лукашівської сільради Близнюківського району Харківщини, але недовго.

– Напередодні 8 березня 1947 року Андрій Аполлонович у справах школи поїхав у Близнюківський районний відділ освіти, – розповідала згодом Лукія Федотівна, дружина Осипи. – Наступного дня чоловіка заарештували. Приводом звинувачення чоловіка було надання допомоги німецьким окупантам, за що він арештований у ніч з 8 на 9 березня 1947 року й засуджений за зраду Батьківщині на 15 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах та 5 років позбавлення цивільних прав після звільнення.

Варто додати, що дружину Осипи, бухгалтера за освітою та посадою, після арешту чоловіка було відсторонено від роботи, й далі вона працювала в колгоспі на різних роботах, щоб прогодувати двох малолітніх діточок.

Сину Тарасові цей день назавжди закарбувався в пам’яті.

– Мені було п’ять років... До нас у двір заїхали два верхові військові в кожанім одязі. Вони перевернули всю татову бібліотеку, обнишпорили всеньке подвір’я, сіли верхи на коней і погнали тата до району. Після цього тата відправили у Дніпропетровську тюрму, де засудили до позбавлення волі. Подальшу долю тата нам з мамою не було відомо до 1953 року. Саме після смерті Сталіна прийшов лист з Воркути, де тато відбував покарання.

Повернення

Після важких років каторжної роботи Андрій Осипа повернувся в Катеринівку хворим і кволим. Працювати за професією вчителя Андрію Осипі не дозволялось як людині, яку було засуджено за скоєння тяжкого злочину проти радянської влади й засуджено до позбавлення волі за пропагування українського націоналізму. Його не випускали з очей працівники районного відділу НКВС: він стояв на обліку як судимий за особливо небезпечний злочин, двічі на місяць був зобов’язаний приходити для виховної розмови, а при виїзді за межі району повинен був отримати дозвіл.

Тридцять років творчості

Згодом Андрій Аполлонович влаштувався в Близнюківський райпромкомбінат на посаду художника-оформлювача, а через рік – на таку ж посаду на маслозаводі та, надолужуючи згаяне, знову взявся за спеціальну літературу. А одного разу все, що він накопичував за життя, втілилося в перший портрет – портрет Кобзаря. Після цього він почав з глини чи пензлем створювати бюсти, портрети Тараса Шевченка, які дарував школам, бібліотекам, будинкам культури. Згодом вирізав погруддя Тараса Шевченка зі стовбура груші, потім витесав погруддя Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Михайла Ломоносова, Михайла Лермонтова, Антона Макаренка, Марусі Богуславки, Устима Кармелюка. Усе це він робив у вільний час, бо вимушений був 10 років працювати поштарем, щоб заробити копійчину на життя, а за майстерню йому правила стара літня кухня. Про кожне своє полотно чи скульптуру він міг розповідати годинами, додаючи маловідомі факти.

Андрія Аполлоновича Осипи не стало у 2006 році. Він прожив 92 роки, і все його життя, як і його монументальні роботи присячені Україні.

 Михайло Рябцев, краєзнавець, член НСЖУ

Читайте також: Людина невідкладної допомоги: хірург та гуманіст Олександр Мєщанінов 

Автор: Інна Можейко