Інтер’єр, що змінюється з часом

Інтер’єр, що змінюється з часом

Фото: maxpark.com

Усі ми живемо в оточенні різних речей. Деякі з них відходять у минуле, деякі служать нам і зараз. Але в нашій пам’яті все одно залишаються спогади про інтер’єр, у якому ми зростали.

Щоб було щастя

Серед речей, що створювали затишок у домі, були такі, які вважалися у кращому разі ознакою несмаку, а в гіршому — міщанства: семиструнна гітара, фікуси та герань у горщиках, приліжкові килимки з пасторальними картинами (найчастіше це були лебеді та олені). Але на першому місці в цій компанії були слоники, кількістю сім, про які тільки згадаєш — і вся картина минулого життя постає перед очима.

Вважалося, що сім слоників «один від одного менше», вишикувані десь на полиці дивана або за склом серванта, приносять у дім щастя й удачу. Їх робили з різних матеріалів, але найпопулярнішими були кераміка та мармур. Дітям забороняли до них навіть торкатися, але кого коли це зупиняло? Тож малі порушували це табу, і як наслідок — доводилося приклеювати на місце відбитий хобот.

Фото: parashutov.livejournal.com

І, мабуть, даремно суворі охоронці норовів були так негативно налаштовані щодо цих рядків хоботних. Адже слоники не тільки залишилися в пам’яті, а й вплинули на сприйняття світу. От, приміром, кілька імен художників, картини яких навіяні цими фігурками з дитинства: Ганна Сілівончик («Сім слоників на щастя»), Анастасія Столбова («Паровозик для білих слоників»), Дмитро Поляруш («Натюрморт із сімома слониками»), Юрій Красавін-Білопольський («Сім слоників»; «Слоники щастя»), Сергій Черненко («Сім слонів»), Євгенія Гапчинська («Сім слоників на щастя»). А нам казали – міщанство...

Текстильні вподобання

Більш-менш мобільними для придбання і всіляких варіацій компонування були вироби з тканин і ниток. Доволі довго, надто в сільському побуті, вважалося, що молода мала принести у посагу вишивані рушники, постільну білизну, мереживну облямівку (підзор). Такі речі зазвичай не використовували щодня, їх зберігали для особливих подій.

Фото: kak2z.ru

Кожного ж дня в оселі можна було побачити на столі вишиті або мереживні серветки і скатертини, так само, як і вишиті картини на стінах. Деякі господині навіть примудрялися дістати імпортні серветки з льону з вишивкою, які тоді були в дефіциті. А в книгах з домоведення пропонували схеми для створення таких виробів власноруч.
А от чого господині не могли створити, то це килимів. Ні, плетені гачком з тканинних стрічок доріжки та килимки на підлогу зустрічалися доволі часто. А от справжні килими... У них була своя історія. Для утеплення і з естетичних міркувань на стіни колись вішали гобелени, про які ми вже згадували. Але згодом з таких самих причин, а ще для «престижності», почали купувати (точнішим буде визначення «доставати») вовняні килими — у 70–80-х роках вони були найчастіше яскраво-червоними або бордовими з вигадливими симетричними візерунками або вишуканими рослинами.
Попит на настінні килими, попри їх доволі високу ціну, був неймовірно великий. Черги за ними розтягувалися на місяці, причому ті, хто хотів придбати омріяну річ, потрібно було заздалегідь записатися й регулярно приходити в магазин «відмічатися». Тож кустарі-художники заходилися пропонувати більш доступну альтернативу (пам’ятаєте ринок в «Операції И»?).
Не оминули увагою і підлоги, які теж застилали килимами — вони часто-густо зовсім не поєднувалися з тими, що висіли на стінці, але це дрібниці, головне — вони були!

Великий формат

Цікаво простежити, як змінювалась наповнюваність наших кімнат усілякими меблями.
Із найдавнішого, що згадується, – це етажерки. Не ті нинішні, що нагадують бібліотечні стелажі, а дерев’яні (добре, фанерні), з фігурними стовпчиками.

Фото: liveinternet.ru

До речі, те, що зараз називають етажеркою для кімнатних квітів, колись мало вигляд такого собі постаменту під індивідуальний горщик. Тож можна сказати, що історія рухається по спіралі.
Щодо інших меблів, то обов’язковим вважався шифоньєр, а також серванти — вони найчастіше були у складі меблевого гарнітуру. Це були шафи на ніжках, що складалися з двох частин.

Фото: buyreklama.ru

У нижній (більшій) зазвичай було три закриті відділення, у верхній (меншій) обов'язково залишали засклену нішу з прозорими полками. Часто в одному із сервантів верхня полиця була скляною, і його використовували під посуд. Тоді задню стінку робили дзеркальною. Звісно, серед таких меблів були свої фаворити — ганялися за гарнітурами виробництва соцкраїн, зокрема, за німецькими «Хельгами» або за югославськими гарнітурами. Згодом цей вид меблів змінили «стінки», які й понині часто можна побачити в інтер’єрах квартир.

А в шафах...

Полиці, надто за склом, не могли залишатися вільними. І тут теж є що згадати.
Почнемо з того, що слоники були не єдиними представниками «малих скульптурних форм» у наших квартирах. Пам’ятаєте різноманітні фігурки, починаючи від гіпсових і закінчуючи імпортними порцеляновими? Останні викликали захват і трепет, побачити їх можна було у друзів, які бували за кордоном чи мали відповідних «знайомих». Ні, статуетки радянського виробництва можна було придбати без проблем, але от якість... Звісно, дітям чіпати їх було заборонено.
Ще на полицях ставили посуд: сервіз із чеського скла, неймовірної красоти вази, салатниці або чайні сервізи. А сервізи «Мадонна», які привозили з-за кордону, а далі через комісіонки вони поширювалися по всій країні? Попри низку якість посуду, вульгарні сюжети та жахливе перламутрове покриття, ці сервізи вважалися найвишуканішими.

Фото: liveinternet.ru

Хоча потрапляли в серванти й сервізи з японського фаянсу, які були значно вищої якості. Усей цей посуд ховали за скло й діставали тільки на дуже видатні події або (найчастіше) для того, щоб обтерти з нього пил і поставити назад.
Ще не можна не згадати про кришталь. Це теж були вироби, які зазвичай виконували суто естетичну функцію. Усі ці чарочки, фужери, цукерниці, стопочки припадали пилом за склом, але були предметом гордості господарів. І вже зовсім декоративний витвір, яким за прямим призначенням навряд чи хто користався — це кришталевий ріг.
Одну з полиць господарі квартири могли зайняти і книгами — наявність двох-трьох серій передплатних видань теж служило предметом гордості їх власника.
А на полицях другого серванта ставили книги. Їх наявність на видному місці у квартирі сигналізувала, що господар — не проста людина, адже дістати підписку на їх було дуже складно.
Звичайно, про все розповісти в одному матеріалі складно, тим більше, що в кожного є свої спогади і свої історії. Але ми сподіваємося, що підштовхнули читачів до того, щоб вони згадали щось своє.

Байки в інтер’єрі

Євген, Харків

Наприкінці 70-х, коли навчання в інституті наближалося до закінчення, у нашій групі прокотилася хвиля весіль. Коли одружувався мій товариш, перший день ми гуляли в Харкові, а другий — у його тещі, у селі. У якому саме — вже не пам’ятаю, багато часу сплинуло. Знаю тільки, що до сусіднього російського Шебекінського району можна було пішки дійти хвилин за двадцять, і привезли нас туди на автобусі за домовленістю з місцевим начальством. Що мене, міського хлопця, вразило, то це пічка — побілена, та ще й з намальованими квітами. Поруч з нею — чи то ліжко, чи то лежанка, я і не зрозумів. Це зимове місце для спання, щоб тепліше було. А літнє місце — на терасі, як її називала хазяйка. А «чиста», гостьова кімната була з фотографіями батьків (для нареченої — бабусі й дідуся), доріжками фабричного виробництва і диваном, на спинці якого були дзеркальце та спеціальна поличка, а на ній — мереживна серветка і слоники.

Ольга, Дергачі

Мій брат служив у НДР. Звісно, там він трохи «прибарахлився». Серед домашнього скарбу чомусь найбільше пишався сервізом «Мадонна» — мовляв, не соромно буде і пристойних людей у дім запросити. Коли він приїхав у країну, контейнер з речами ще тільки відправляли. І от, нарешті, довгоочікуваний момент — поїхав за своїм добром. І як же він обурювався і, зовсім як дитина, ображався, коли виявилося, що дорогою контейнер «схуд», і серед зниклого був і омріяний сервіз.

Олександр, Куп’янськ

У дитинстві я кожного літа їздив до бабусі у Тимківку. Коли в неї була ще стара хата, то в ній стояла справжня велика скриня, яка правила і за комод, і за лаву, і за ліжко мені, малому. Потім звели новий будинок, і в ньому почесне місце займало ліжко — залізне, на нікельованих бильцях якого були кульки. На стіні за ним висів синій килимок з оленями. На самому ліжку височіла купа подушок у вишитих бабусиними руками наволочках, з-під покривала виглядав підзор ще з бабусиного приданого. Коли бабусі з дідусем уже не стало, подушки, вишиті й мереживні речі забрали сестри, а куди ділося все інше, я і не знаю.

Матерiaли по темі

Автор: Зоя Голіусова