Від села до села дорога пролягла

Дідівські стежки

На святкуванні діамантового весілля довелося почути від поважної винуватиці торжества таке.

— Пам’ятаю, мій дідусь розповідав. Ще до війни (Першої світової. — Авт.) жив він у Малинівці, а працював у якійсь артілі в Харкові. Коли дідусь із бабусею побралися, молодий роботу не кинув. Але й дружину в місто перевезти не міг, це було б недоречно з фінансових міркувань. Тож кожної суботи, коли закінчувався робочий тиждень, він збирався і вирушав до молодої — пішки. Приходив, звичайно, коли надворі вже була ніч. Чепурився, спілкувався з дружиною, трохи підкемарював і ще досвіт збирався назад, у місто, заробляти на життя.

Звичайно, у першу чергу це — про любов. Але й про те, як колись люди переміщалися на великі відстані. Адже життя змінюється, і вже на нашій пам’яті навіть, здавалось би, найпростіше — сполучення між містом і селом — теж трохи змінилося.

Мереживом ґрунтівок

От цікаво, чи скажуть щось нинішньому пасажирові такі назви марок автобусів, як КАВЗ, ПАЗ, ЛАЗ? Кінець минулого століття в нього у кращому разі асоціюється з «Ікарусом». Але це був комфортабельний автобус, який випускали на міжміські маршрути великої дальності. А між Хацапетівкою і Малою Гнилицею (умовно, панове, умовно!) їздили саме оті КАВЗи — автобуси другого класу, кількість місць для сидіння — від 20, залежно від моделі, а стояло в ньому пасажирів — скільки змогли влізти.

 Фото: igrader.ru

Стан таких машин, помножений на стан ґрунтових доріг, часто корегував довжину маршрутів. Адже були в області села, в які по грязюці навіть трактором не дістанешся, що там уже казати про такі тендітні створіння, як міжміські автобуси! От що згадує Валерій Свистун, який жив у Дергачах, а працював у Харкові.

— Я працював водієм, у нас були великогабаритні вантажівки. А в інститутського друга була теща в Дегтярному, це за Вовчанськом. І от якось навесні, коли саме бездоріжжя і багнюка замість ґрунтівки, попросив він мене щось їй відвезти. Виписав я «Прагу» — величеньку таку машину, з доброю прохідністю. Завантажилися — і поїхали. Дорога, звичайно, поганенька, але нічого, приїхали. І місцеві трактористи дивилися на нас, як на якесь диво — до них не могли дістатися не те що автобусом, а й трактором, від Нестерного люди пішки пливли.

Та навіть ті маршрути, які не являли собою «смугу перешкод» для автобусів, для пасажирів часто бували випробуванням на міцність, надто коли в області почали масово виділяти «фазенди». Пенсіонерка Ніна Іванівна згадує:

— У нас дача в Липцях. Коли нам її виділили, туди ходили автобуси з Кінного ринку. Кожного разу, коли ми їхали на дачу (зазвичай — у вихідні), доводилося штурмувати автобус, і не завжди ми могли влізти (іншого слова не знайдеш) у перший з них. Звичайно, зараз їздити і комфортніше, і за розкладом зручніше, і транспорту більше на нашому напрямку.

Але були й позитивні моменти. Найголовніший — вартість проїзду. Олена з Покотилівки згадує, що вартість квитка від Харкова до Мерефи, де були основні адміністративні заклади, не залежала від того, зійдеш ти на наступній зупинці чи їхатимеш від кінцевої до кінцевої. У скільки саме він обходився, вона точно не пам’ятає, але то були копійки. Дитячі квитки коштували вдвічі дешевше, а от пільговиків не було зовсім.

Там, де прокладені рейки

Але був транспорт, який ходив строго за розкладом, незалежно від пори року і погоди. Це — приміські електрички. Головним їх недоліком було те, що ходили вони лише там, де були залізничні колії, і зупинялися тільки на штатних зупинках. Тобто попросити машиніста, як водія автобуса, висадити пасажира там, де йому буде зручніше, можливості не було.

А от щодо зручності — тут вони могли дати фору автотранспорту. Хоча, звичайно, проблеми бруду у вагонах, розбитих шибок, зламаних сидінь (звичайно, твердих дерев’яних) знайомі всім, хто ними користався.

Фото: back-in-ussr.com

Щодо вартості проїзду, то квиток до Покотилівки коштував 15 коп. Але була можливість придбати проїзний квиток на місяць (60 коп.) або навіть на рік (5,50 крб). Eже згадана пані Олена, яка працювала в Харкові, зазвичай користувалася такою можливістю зекономити. Вона каже, що якось був рік, коли вона спочатку загубила річний квиток, а потім куплений замість нього поцупили в електричці ж. І навіть попри те, що обидва рази вона купувала новий квиток фактично за повну вартість, це було вигідно.

А от щодо любителів комфорту, то вони могли скористатися і поїздами далекого слідування. Були в області такі станції, на яких такі потяги робили зупинки: Люботин, Лозова, Куп’янськ-Вузловий тощо. Але, по-перше, таких станцій таки було мало. По-друге, таких поїздів теж було не надто багато. І, по-третє (для нашої людини, може, й в основному) це коштувало в рази більше. Тож якщо це був єдиний спосіб дістатися потрібного місця — могли скористатися. А інакше й не розглядали такого варіанту.

До речі, щодо вартості проїзду. На платформах, а з часом і на деяких зупинках, могло не бути кас, де потрібно було купувати квитки. Валентина, яка працювала у Феськах учителем, пригадує:

— Десь на початку 90-х на станції закрили касу. Доводилося сідати в електричку без квитків, а потім, коли проходили контролери, пояснювати, чому так сталося. Зазвичай вони не штрафували, а продавали квиток. «Зайці», які знали, де каси не працюють, казали, що вони сіли на останній з таких станцій. А бувало, що контролери й зовсім не проходили — тоді поїздка перетворювалася на безкоштовну.

Вільні, як вітер

І, нарешті, для тих, хто вважає, що автостоп — надбання останнього часу. Може, таке слово й прийшло до нас недавно, а от попутники були і півстоліття тому. Як на нас, то основною відмінністю тодішнього підвезення від нинішнього є те, що зараз набагато більше легкових машин, а колись «голосували» здебільшого вантажівки.

Якщо потрібно було здолати останній відрізок до маминої хати, а автобусом туди було не дістатися, дівчата й хлопці від кінцевої його зупинки шукали попутну машину — якщо їде хтось із знайомих, це краще за все, та годився і сторонній, головне, щоб підвіз.

Але й на виїзді з міста також часто стояли ті, кому потрібно було дістатися до населеного пункту в області, а на автобус або запізнилися, або він не заїжджає туди, куди треба, або просто хотілося зекономити (часто водії брали менше, ніж коштував квиток).

Фото: news.tut.by

Слід зазначити, що водії-дальнобійники часто теж були зацікавлені в тому, щоб узяти попутника. Адже всупереч правилам подеколи вони працювали без напарника, а в дорозі краще мати когось поруч, щоб було з ким словом перемовитися. Тож і підсажували пасажира, аби поспілкуватися, і навіть не завжди брали гроші.

Лариса Сазонова з Люботина згадує:

— Мій хлопець — курсант харківського льотного училища був на практиці в Охтирці. Вирішила я його провідати. Вибралася, туди доїхала на електричці. Поки дісталася летовища, поки поспілкувалася з ним — діло вже під вечір. Час уже додому збиратися, а як дістатися — вирішила думати, коли буду вже на вокзалі. Вийшла на трасу, чекаю автобуса або когось із добрих людей. Зупинилася легковушка, у ній троє офіцерів, мабуть, з того самого аеродрому. Спитали, куди мені потрібно — я пояснила. А вони мені кажуть: «Сідайте, дівчино, ми їдемо в Харків, довеземо. Ні, можете, як надумали, їхати на вокзал, але сьогодні електричок уже не буде, а з поїздами що — невідомо». Подумала я, подумала, та й наважилася — сіла в салон. Вони довезли мене до міста, гроші взяли, але якщо б я їхала громадським транспортом, вийшло б і дорожче, і набагато довше.

І наостанок штрих до картини «Громадський транспорт». Як транспортний засіб могли використовувати зовсім не призначені для цього автівки. От розповідь Олександра Довженка із Сахновщини про підручний міжміський транспортний засіб (далі на фото).

Фото: com-trans.net

— Неподалік від селища бурили свердловину на воду, і я там працював. Хлопці молоді, після зміни захотілося трохи відпочити. Пішки в найближче село йти було далекувато. Тому вирішили скористатися тим транспортом, що був під рукою. Найменша машина — 500-й МАЗ, там кабіна — хоч конем гуляй. Крім мене, туди завантажилися чи то восьмеро, чи то більше, і поїхали. Так і забезпечили собі культурний відпочинок у клубі.