Микола Бердяєв та Лідія Трушева: дивна любов довжиною в 40 років

Микола Бердяєв та Лідія Трушева: дивна любов довжиною в 40 років

24smi.org

Киянин-філософ та харків`янка-революціонерка прожили разом довге, гармонійне та платонічне сімейне життя.

 У Люботині є ставок з назвою Трушевка. Сьогодні мало хто знає, що місцевість навколо нього мала назву Бабаки, що тут була дача харківської сім’ї Трушевих і що з цією місцевістю пов’язана історія кохання, не схожа на жодну іншу. Микола Бердяєв і Лідія Трушева прожили разом 40 років, зворушливо дбаючи одне про одного, всіляко підтримуючи одне одного, і при цьому – зберігаючи платонічні стосунки.

Їх шлюб був з усякого погляду своєрідним. Він – молодий, але вже відомий філософ, син київського дворянина, який отримав прекрасну освіту, вродливий, з буйною шевелюрою і вогненним поглядом. Вона – поетеса, старша за нього, вже побувала у шлюбі, зі збіднілої сім’ї, дочка харківського чиновника і почесного громадянина міста, жінка рідкісної краси – з витонченим профілем і величезними світло-зеленими очима, погляд яких нагадував погляд сфінкса. Спільними для цих двох молодих людей були прекрасна освіта, прагнення робити добро і приносити користь, і ще – тюремні терміни та заслання за участь у революційному русі. Щоправда, пережили вони все це ще до своєї зустрічі.

Зеленоока бунтарка

Нотаріус Харківського окружного суду, Юдиф Трушев, був людиною доволі забезпеченою: він мав будинок на Михайлівській площі в Харкові, дачу Бабаки в Люботині, сина Олександра і двох красунь-дочок, Лідію та Євгенію. Дівчаткам він вирішив дати добру освіту – віддав у пансіон при приватній гімназії Григорцович; обидві прекрасно знали французьку, танцювали, займалися музикою. Але закінчити її вони не встигли: батько помер, справи сім’ї похитнулися, мати змушена була продати харківський будинок, а дівчатам довелося залишити гімназію. Лідія і Євгенія були панянками передовими, з ідеями: вони пишуть листи Льву Толстому, запитуючи – чому присвятити життя, оскільки обидві хотіли приносити користь людям. Євгенії він відповів: «Перестати робити зло». Але цього обом виявилося мало – вони прагнули робити добро, і це привело їх у соціал-демократичний гурток. Правда, до цього сестри вийшли заміж – за братів Рапп.

Чиновник Харківської контроль- ної палати і співвласник видавництва, що спеціалізувалося на книгах для народу, Віктор Рапп був усього на рік старшим від Лідії. Саме він увів у соціал- демократичний гурток свою дружину. Лідія і Євгенія бувають на революційних зборах, читають нелегальну літературу. 6 січня 1900 року їх заарештували і майже місяць тримали в одиночних камерах Харківської в’язниці. Мати заплатила заставу по дві тисячі рублів за кожну і відправила дочок у Париж вчитися в Російській вищій школі суспільних наук, де вони брали уроки живопису та скульптури.

Повернувшись у Росію, четвірка Раппів знову приєдналася до революційної діяльності. У 1902 році вони привернули увагу Харківського охоронного відділення тим, що займалися революційною пропагандою серед селян Валківського повіту (там знаходилася територіально дача Бабаки). У 1903 ро- ці Лідія разом із сестрою і їхні чоловіки включилися в діяльність Харківського комітету РСДРП. У Бабаках кілька днів зберігався кошик зі шрифтом для підпільної друкарні. У ніч на 11 вересня 1903-го на дачі був обшук, потім були арешт усіх чотирьох, тюремне ув’язнення, участь у тюремному голодуванні. Через чотири місяці їх знову звільнили під заставу (крім Віктора) і видворили з Харкова. Місцем проживання Раппи-Трушеви обрали Київ. Саме тут Лідія зустріла Миколу Бердяєва.

Лідія Трушева-Рапп. Фото: teatre.com.ua

Аристократ-філософ

Микола Бердяєв народився в аристократичній родині: батько – нащадок татарських князів Бахметьєвих, предки матері – представники давніх родів Мнішек, Потоцьких і навіть короля Франції Луї VI. Микола отримав прекрасну освіту – спочатку домашні вчителі, потім кадетський корпус; за сімейною традицією він мав вступити в Пажеський корпус, але віддав перевагу самоосвіті. Отримавши атестат зрілості Києво-Печерської гімназії, він вступає до Київського університету на фізико-математичний факультет, а через рік переводиться на юридичний. Навчання Микола Бердяєв поєднує з роботою в марксистському гуртку; його двічі заарештовують за участь в антиурядових демонстраціях, і зрештою виключають з університету і висилають у Вологодську губернію. На засланні він пише філософські роботи, а повернувшись до Києва, активно працює в організації Спілки визволення – нелегального політичного руху за введення в Росії політичних свобод. У 1904 ро- ці він знайомиться з Лідією Трушевою.

Зустріч

«Безумовно, познайомлю вас із молодим філософом Бердяєвим. У нього такі ж літературні смаки, як і у вас, – Бєлий, Блок...» – сказав якось філософ Сергій Булгаков Лідії. І зробив. Знайомство відбулося 19 лютого 1904 року. Це стало переломним моментом для обох.

Микола Бердяєв. Фото: 24smi.org

Улітку Бердяєв зізнається Лідії: «У мене весь час відчуття людини, що стоїть вище за життя, у цьому є щось сумне й радісне. До цього я такий був самотній, а тепер з тобою, моє сонце, я буду з тобою, куди б я не пішов. Якщо мене всі не визнають, а це може зі мною статися через крайність моїх прагнень і радикальність цих ідей, до яких я приходжу, то ти ж не відкинеш мене і зрозумієш, і більше мені нічого не потрібно». Восени він зібрався переїжджати в Петербург для того, щоб зайнятися редагуванням журналу «Новый путь», і запропонував Лідії переїхати разом з ним. Але відразу вона переїхати не змогла: потрібно було уладнати стосунки з чоловіком, а крім того, вона перебувала під негласним наглядом поліції. Тільки в листопаді 1905 року справу стосовно Харківського комітету РСДРП було припинено, і Лідія Трушева могла виїхати в Петербург. Але на Харківщину – батьківщину Лідії – вони приїжджатимуть неодноразово: Миколі Бердяєву дуже подобалося бувати в Люботині в тещі.

Прекрасна і ніжна любов

Бердяєв вважав, що Лідія Юдифівна як «революціонер духу» не створена для буденності і прози життя; він писав у «Самопізнанні», що його дружина «на вдачу була душа релігійна, але пройшла через революційність, що особливо цінно. У неї утворилася глибина і тверда релігійна віра, яка не раз підтримувала мене в житті. Вона була людина незвичайної духовності».

Разом вони намагалися «створити для себе небуденний світ», своє власне царство. До цього небуденного бердяєвського світу належали багато з тих, кого зараз називають творцями «Срібного століття» – В’ячеслав Іванов, Віктор Розанов, Сергій Булгаков, Олександр Блок, Марина Цвєтаєва, Лев Шестов, Зінаїда Гіппіус, Дмитро Мережковський, Андрій Бєлий, Аделаїда та Євгенія Герцик, Майя Кювільє та багато інших. Їх дім був відкритим для однодумців, попри матеріальні труднощі, а самі вони привертали увагу: вона, за спогадами сучасників – антична маска із саркофага, а він – красень, кучерявий брюнет з алмазами – очима, що палали талантом і думкою. Але питання побуту Лідію займали мало – її більше приваблювало життя духовне. Згодом вона зізнавалася: «Мені завжди був чужим і навіть ненависним усякий побут, а надто родинний. Я завжди відчувала себе начебто поза ним, над ним. І атмосфера сім’ї, що зв’язує, яка контролює, опікуює, хоча б і з любов’ю, – мені неприємна. Я якийсь духовний пролетар. Немає в мене потреби в батьківщині, у сім’ї, у побуті... Я дуже люблю і ціную душі людські, окремі, найпротилежніші». Єдине, що їй вдавалося – це кулінарія: вона чудово готувала.

Родина Бердяєвих у колі друзів. Фото: 24smi.org

«Це єдина людина, з якою я можу жити, почуватися вільним, добре й чисто», – пише Микола Бердяєв. І додає: «Але фатальна проблема статі цим не розв’язується». За 10 років до своєї кончини Лідія Бердяєва записала в щоденнику, що цінність їх з чоловіком союзу полягала у відсутності «чогось чуттєвого, тілесного, до якого і я, і він ставимося і завжди ставилися з однаковим презирством, тому що і він, і я вважаємо, що справжній шлюб є шлюб духовний». Про платонічний характер стосунків у сім’ї Бердяєвих каже й сестра Лідії Євгенія, згадуючи, що вони жили, як перші апостоли, або – як брат із сестрою. Це не заважало йому щовечора приходити до неї у спальню і проводити разом час, обговорюючи день, що минув.

У буремні роки

У 1913 році Микола Бердяєв написав антиклерикальну статтю «Гасителі духу». За це його засудили до заслання в Сибір, але Перша світова війна та революція перешкодили виконанню вироку. А в 1918-му на межі життя і смерті опинилася Лідія – вона захворіла на запалення легенів. Під час хвороби вона випадково натрапила на книгу святої Терези, видану давньофранцузькою у XVII столітті. Читаючи її з великими труднощами, Лідія Юдифівна, проте, відчула в ній щось «рідне, близьке, своє». Вона вирішила стати католичкою – і залишалася нею до кінця життя.

Тим часом ситуація у країні ставала дедалі складнішою. У 1920 році Бердяєва при новій владі заарештували вперше – у справі так званого тактичного центру. Його допитували ні багато ні мало Дзержинський і Менжинський, але змушені були відпустити. Другий арешт припав на серпень 1922 року. «Я просидів близько тижня, – писав згодом Бердяєв. – Мене запросили до слідчого і заявили, що мене висилають з Радянської Росії за кордон. З мене взяли підписку, що в разі моєї появи на кордоні СРСР я буду розстріляний. Після цього я був звільнений. Але минулого близько двох місяців, перш ніж вдалося виїхати за кордон».

За кордоном

Після від’їзду 29 вересня 1922 року – на так званому філософському пароплаві – Бердяєви жили спочатку в Берліні, а з літа 1924 року влаштувалися у Франції, яка стала їм другою батьківщиною. Вони оселилися в робочому передмісті Парижа – Кламарі. З ними разом жила сестра Лідії Євгенія і її мати. Спочатку сім’я винаймала квартиру, а в 1938 році переїхала у власний будинок.

Лідія Бердяєва стала у Франції активною учасницею російського католицького руху, займалася благодійною діяльністю, опікою важкохворих людей; допомагала в роботі чоловікові, коректувала його статті та книги. У 1945 році Лідія тяжко захворіла – у неї був рак гортані. Практично до останніх днів вона писала вірші.

Микола Бердяєв прожив без дружини всього три роки. Він помер у 1948 році за письмовим столом у своєму робочому кабінеті від розриву серця. За два тижні до смерті він завершив книгу «Царство Духа і Царство Кесаря», і у нього вже дозрів план нової книги. За два роки до того він отримав радянське громадянство.

Читайте також: Як Харківська філармонія ходила «в народ»

Автор: Інна Можейко