Один день з життя Харківщини півстоліття тому

Один день з життя Харківщини півстоліття тому

Колаж Бріани Янковської

«Контрольний зріз життя Харківської області», – так можна сказати, переглядаючи практично кожний номер нашої газети. Пропонуємо дослідити один такий зріз – номер «Соціалістичної Харківщини» від 30 травня 1969 року.

Де ви, рідні, відгукніться!*

* * *

«Я народився у 1939 році, де – не знаю, не певен, що й прізвище моє правильне. Здається в родині нас було четверо дітей: старший брат і дві сестри, мати працювала на птахофермі, а батька я не пам’ятаю. Врізався у пам’ять день, коли брат з своїм товаришем принесли гранату і почали її розряджати. Матері не було дома, а ми з сестрами сиділи на печі. Раптом граната вибухнула. Отямився я на руках у матері. Брата і його товариша убило, а мене пораненого відправили до лікарні. Коли я видужав, мама зі мною і сестрами кудись поїхала, ми від неї відстали і заблудилися. Нас відправили в різні дитячі будинки, і відтоді я їх не бачив. Сподіваюся, що редакція допоможе мені знайти маму і сестер, або когось з родичів», – пише нам Анатолій Васильович Онуфрієнко.

* * *

Володимир Степанович Соколов пам’ятає, що село, в якому він народився, розташоване було на пагорбах, його перетинала невеличка річка, в селі була церква і вітряк. Батька нібито звали Сергієм, братів – Василем і Миколою, сестер – Марією і Катериною, а його Петром і прізвище було Петров. Одного разу вони з братом Миколою пішли на станцію, сіли на потяг і, опинившись у Харкові, потрапили в різні дитячі будинки. Тут і назвали Петра Володимиром Степановичем Соколовим, 1929 року народження. Володимир Степанович сподівається, що хтось з його рідних живий і дасть про себе знати.

* * *

Марія Андріївна Волкова багато років тому одержала повідомлення про те, що її чоловік пропав без вісті. Нещодавно Міністерство оборони СРСР підтвердило, що заступник командира дивізіону 616-ап старший лейтенант Віктор Дем’янович Волков пропав без вісті 2-го березня 1943 року в бою під Харковом. Марія Андріївна, її діти і онуки сподіваються, що хтось з однополчан Віктора Дем’яновича живий і розповість про обставини його гибелі.

* * *

Андрій Федорович Михайлов розшукує рідних і близьких свого друга Степана (чи Семена) Ручая, приблизно 1922 року народження з села Безлюдівки Харківського району, з яким пліч-о-пліч воював Андрій Федорович, на руках котрого помер тяжко поранений Ручай. Хоче розповісти їм, як воював Ручай, як віддав своє життя за рідну Вітчизну.

Всіх, хто щось знає про долю згаданих тут людей, просимо повідомити редакцію газети «Соціалістична Харківщина» на адресу: Харків-2, Сумська вулиця, 54.

* Надається зі скороченням

 Тепло… на відстані

Винахідники науководослідного інституту метрології та робітники харківського заводу «Приладоремонт» сконструювали і нині вже випускають чудовий прилад, за допомогою якого можна на значній відстані визначити температуру розплавлених речовин, в тому числі і Сонця.

ЕОП-66 – еталонний оптичний пірометр – вже побував на виставках в Японії, Італії, Англії, Канаді. Він дістав схвальну оцінку багатьох зарубіжних фірм і спеціалістів.

                                                                                                                     В. Петренко

З-під умілих рук таких дівчат, як Ірина Косякова (на знімку – зліва) і Ольга Олійник, виходять ляльки, котрі навіть говорити уміють. Ці дівчата – одні з кращих трудівниць Харківської фабрики ляльок

 Гарний заспів

Завершився другий тур конкурсу на проект станції «Південний вокзал». Роботи авторів усіх 12 проектів, що були представлені на виставці в Будинку архітектора, відзначалися жюрі в попередньому конкурсі. Є цікаві і оригінальні проекти. Підбивши підсумки конкурсу, рада жюрі присудила першу премію роботі працівника «Харківметропроекту» Володимира Олександровича Співачука. Після невеликих доробок його креслення візьмуть в свої руки будівельники для втілення в життя.

Ми попросили головного художника міста, члена жюрі О. В. Вяткіна поділитися своїми думками з приводу обраного проекту.

– Перед автором його, як і перед іншими учасниками конкурсу, стояло складне завдання, – сказав О. В. Вяткін. – Адже треба було вкластися в існуючі параметри: не можна змінювати конструктивну основу станції, діаметр тунелю, розмір пілонів, проходів між ними. Отож, у відповідні математичні розрахунки треба було внести елемент естетики. І це добре вдалось В. О. Співачуку. Створена ним на ватмані станція приваблює строгістю ліній, лаконічністю, чіткістю архітектурного почерку. Вникнемо в особливості проекту. Трохи уяви – і ватман зникає. Ви вже в світлому розподільчому залі, зручному і комфортабельному. У всьому простота і завершеність. Звідки м’яке світло? В карнизах – світлові щілини. Самі карнизи із збірних залізобетонних елементів, облицьованих приємною голубою смальтою. Пілони дещо похилі. Автор для їх облицьовки рекомендує білий мармур з вертикальними вставками з голубої скляно-емалевої плитки.

Отже, проект для станції метро «Південний вокзал» обрано. Члени жюрі висловлюють щиру подяку всім учасникам двох турів конкурсу, які хочуть бачити харківське метро кращим від інших.

Обраний жюрі проект для станції метро «Південний вокзал». Фото І. Дикого

 Справедливий вирок

У своєму останньому слові підсудний М. Солонцев невиразно промимрив:

– Не карайте суворо, я буду чесно трудитися, виправлюсь.

Та судді знали: це було сказано без щирості. Три роки ця людина ніде не працювала, а лише пиячила. Пив усе, що діставав і що попадалось, аж до зубного еліксиру. Гроші на пиятику клянчив у своєї колишньої дружини, в тещі, у своєї старенької матері, крав удома речі і за безцінок продавав.

Таке життя змусило його дружину в 1967 році звернутися до народного суду, і їх розлучили, а його виселили з квартири.

– П’яницею себе не вважаю і лікуватись не бажаю, – твердив він.

Людина в 33 роки, при силі, а працювати і жити чесно не бажає. Своїми хуліганськими вчинками тероризував не лише свою родину, а й непокоїв мешканців села Покотилівка.

Бійки, лайка, пиятики, сваволя – ось про що йшла мова в нарсуді Харківського району, де розглядалася справа М. Солонцева.

4 роки позбавлення волі за ст. 206, ч. 2 КК УРСР – такий вирок суду.

                                                                              В. Ковтун, юрист

 Агітпоїзд в путі

Агіткультбригада Близнюківського районного Будинку культури – ядро агітпоїзда, що взяв курс на п’яту бригаду колгоспу «Комсомолець».

Погода внесла деякі поправки в роботу. Зупинку зробили не в полі, а в селі біля бригадного клубу. В обідню перерву до нього збираються доярки, механізатори, рільники. Біля автолавки пожвавлення. Добре йде торгівля у Л. К. Сумцової. За якусь годину-півтори колгоспники придбали різних товарів на сотні карбованців.

Поблискує бритва в руках перукаря Поліни Єфремівни Шокун. Чутно пахощі парфумів.

Аж ось і перші замовники у закрійниці Клавдії Михайлівни Денисенко. Йде прийом хворих дантистом Ганною Павлівною Антоновою.

Непомітно спливає час. І вже з сцени клубу лине бадьора мелодія пісні. Розпочали свій виступ самодіяльні артисти. Гучними оплесками нагороджують глядачі виконавців пісень Любу Литвинову, Наташу Уманську, Галю Щербину. Ноги самі пускаються в танок, коли бачиш, як витанцьовують Шура Єна, Люба Шевчук і Люба Литвинова. Українські і російські частушки, виконані водієм автомашини Іваном Скибою, пройшли «на біс».

Настав час розлучатись з гостинними колгоспниками. Прощальні слова, і агітпоїзд вирушає в дальшу путь. Його чекають нові села, нові зустрічі.

                                                                      В. Карін, Близнюківський район

Читайте також: Як відпочивали харків`яни 50 років тому

Автор: Інна Можейко