Перший суд над фашизмом відбувався у Харкові: як це було

Перший суд над фашизмом відбувався у Харкові: як це було

Кадр з фільму "Суд идет!"

15 грудня виповняється 75 років з початку одного з найвідоміших судових процесів ХХ сторіччя, який часто називають «прелюдією до Нюрнберга». У цьому матеріалі – документи та унікальні свідоцтва очевидців тих подій.

Цей процес часто називають першим, і це правильно: на Краснодарському процесі, який відбувся 19 липня 1943 року, на лаву підсудних сіли тільки посібники фашистів «з місцевих». У Харкові судили не окремих людей, а фашизм.

За 713 днів до Нюрнберзького процесу

«Встати! Суд іде!» – такі слова пролунали вранці 15 грудня 1943 року в заповненому людьми залі оперного театру. На сцені замість декорацій – довгий стіл і три стільці. Це – місце для голови Військового Трибуналу генерал-майора юстиції Мясникова і членів Трибуналу – полковника юстиції Харчева і майора юстиції Запольського. За окремим столом – секретар суду. Замість оркестрової ями – великий настил урівень з підлогою. Там розмістилися обвинувач Дунаєв, три адвокати – Комодов, Казначеєв і Бєлов; група судово-медичної експертизи і свідки. Чотирьох обвинувачених під охороною помістили в найближчу ложу першого ярусу праворуч від сцени. У ложі навпроти – кореспонденти радянських та іноземних газет. А далі – харків’яни, які заповнили зал аж до балконів третього ярусу.

Кадр з фільму "Суд идет!"

На лаві підсудних – тільки один «наш», шофер душогубки Михайло Буланов. А решта троє – Вільгельм Лангхельд, Ганс Ріц, Рейнгард Рецлав – офіцери німецької армії. Цей процес ще називають показовим. І дійсно, він проходив в умовах, коли світ ще нічого не знав ні про режим, який німці встановлювали на окупованих територіях, ні про цілі та методи, якими підтримувався цей «новий порядок». Коли світ не знав, що людей знищували вихлопними газами автомобіля, що в порушення всіх міжнародних конвенцій розстрілювали мирне населення, вбивали військовополонених, спалювали живцем поранених. Йому – світу – потрібно було представити беззаперечні докази злочинів, скоєних фашизмом. Тому до процесу готувалися довго й ретельно – щоб провести його відповідно до вимог міжнародного права.

Автору цих рядків 15 років тому вдалося розшукати двох харків’ян, які були не просто свідками цього процесу, а й тими, хто робив його надбанням громадськості – кінооператора Андрія Лаптія і журналіста Валентина Логвіна.

Андрій Трохимович Лаптій. Фото з архіву автора.

Зі спогадів кінооператора Андрія Лаптія: «Десь у кінці листопада 1943 року мене, ще трьох операторів і режисера Іллю Копаліна викликали, сказали: «Збирайтеся до Харкова на зйомки». Кілька днів поспіль ми збиралися на студії, готові до від’їзду. Нас ретельно обшукували співробітники 1-го відділу, і... ми нікуди не їхали. Ніхто нічого не розумів. Тільки потім я зрозумів, що чекали повернення Сталіна з Тегеранської конференції, де мали реально вирішити долю фашистів, обвинувачених у воєнних злочинах. У Харкові ж повинен був відбутися показовий суд. Зрештою виїхали ми в Харків спеціальним складом – судді, адвокати, слідчі. Прибули на Леваду, там поїзд загнали на запасну колію, у ньому ми й жили. Події розгорталися в театрі на Римарській. Туди привезли движок, оскільки світла в місті не було, і за його допомогою ми і працювали 3 дні, поки йшов суд».

Андрій Трохимович Лаптій стояв на бельетажі та знімав загальні кадри ручною камерою, без штатива. Він на все життя запам’ятав те, що бачив через свій об’єктив: гнів людей – гнів, який шукав вихід. Адже багато хто з присутніх у залі втратив своїх близьких. Зал напружено слухав, боячись пропустити хоч одне слово. Тільки під час найбільш драматичних свідчень свідків можна було почути шум.

15 грудня 1943 року

Суд проходив відповідно до встановленого порядку. Уранці 15 грудня, після попередження підсудних і свідків про обов’язок говорити правду і після попередження перекладачів щодо абсолютно точного перекладу запитань і відповідей, суд оголосив обвинувальний висновок, у якому відтворювалася жахлива картина масових вбивств і катувань мирного населення та військовополонених. Потім почався допит обвинувачених. Він тривав до самого вечора і продовжився ще 16 грудня.

З матеріалів суду. Фрагмент допиту підсудного Ганса Ріца: «2 червня майор Ханебіттер, прихопивши мене, виїхав з низкою офіцерів у село, розташоване неподалік від Харкова, – Надворки чи Подвірки, де мав відбуватися розстріл. Дорогою ми обігнали три автомашини, навантажені заарештованими, у супроводі есесівців, які прямували туди ж... Ханебіттер сказав, що цього дня підлягає розстрілу до 300 осіб. Заарештовані були розділені на невеликі групи, які по черзі розстрілювали есесівці з автоматів. Не хочу мовчати і про свою участь у цій операції. Майор Ханебіттер сказав мені: «Покажіть, на що ви здатні», і я, як військова людина, офіцер, не відмовився від цього, взяв в одного з есесівців автомат і дав чергу по заарештованих». Прокурор: «Серед розстрілюваних були жінки й діти?» Ріц: «Так, я пам’ятаю, що була жінка з дитиною. Жінка, намагаючись врятувати дитину, прикрила її своїм тілом, але це не допомогло, тому що кулі пронизали її та дитину».

Зі спогадів Валентина Логвіна, який був присутній на процесі як кореспондент газети «Гудок»: «Це ж був ще тільки 43-й рік. Німці поводилися дуже сміливо. Вони не вірили, що війну програють. Тому трималися так... зарозуміло. А що стосується преси – поруч зі мною сидів Леонов; він, не відволікаючись, слухав і весь час нервово гриз нігті; пам’ятаю, як Олексій Толстой увесь час важко зітхав; найоперативнішим був Костянтин Симонов – він виходив у коридор, тут же, з ходу, диктував текст друкаркам, які там сиділи, і все це відразу ж відправляли на військовий телеграф, і звідти – у Москву».

Ті, хто сидів у залі, чули страшні подробиці найстрашніших епізодів окупації Харкова: про розстріл у Подвірках; про масове знищення людей у Сокольниках; про застосування «душогубки»; про трагедію Дробицького Яру; про розстріл душевнохворих на Сабуровій дачі і в Стрілечому; про знищення 1-го армійського госпіталю разом з розташованими там пораненими. Підсудні – усі, крім Буланова, – на запитання відповідають сухо, чітко і по-військовому. Перекладачі, попереджені про відповідальність, намагаються перекладати свідчення неупереджено, але чого варта їм ця неупередженість!

З допиту Рейнгарда Рецлава: «У березні 1942 року я побачив автомашину, стояла у дворі Харківської в’язниці. Я запитав знайомого мені солдата харківської команди СД Камінського, для чого застосовується ця машина, оскільки мені було відомо, що досі на розстріл возили в машині відкритого типу. На це Камінський мені відповів, що ця машина є новим методом винищення росіян, що скорочує багато часу... У мене на руках був список з іменами 20 ув’язнених. Я їх викликав з різних камер, після чого їм було наказано вишикуватися в коридорі. Потім деяким з них було оголошено, що вони переводяться в іншу в’язницю, а іншим було сказано, що їх переводять до табору... Дехто із заарештованих пручався під час посадки в «газовий автомобіль», і при цьому їх ударами кийків, прикладів і рукоятками пістолетів заганяли туди. Серед цих заарештованих були люди похилого віку, жінки й навіть діти...» Прокурор: «Скільки всього було знищено радянських людей за допомогою «газового автомобіля?» Рецлав: «Зі слів співробітника СД Камінського мені відомо, що в березні місяці було знищено всього 5000 осіб. Якщо врахувати цю цифру й те, що «газовий автомобіль» здійснював щодня свої смертельні рейси, то можна вважати, що загальна кількість убитих у місті Харкові – приблизно 30 тисяч чоловік».

 З допиту Михайла Буланова. Прокурор: «Яку винагороду від німців ви отримали за свою зрадницьку діяльність?» Буланов: «Від німців я отримував 90 марок, або 900 карбованців, так само отримував пайок, солдатський. Крім того, речі розстріляних радянських громадян, які залишалися, коли німці відбирали собі кращі, а інші віддавали нам». У цьому місці у стенограмі коротка ремарка в дужках: «У залі шум». Що могли відчувати в цей момент ті, хто там сидів, чуючи подібні визнання? І як було адвокатам, які мали – за службовим обов’язком – захищати цих підсудних?

Адвокат Микола Бєлов, який захищав на тому процесі Буланова, згодом згадував, що йому довелося відокремлювати людські почуття від професійних обов’язків. З Булановим було складно подвійно – його ненавиділи більше, ніж німців: вони чужі, а він – народився в нашій країні, навчався в нашій школі... Але професійний обов’язок адвоката – забезпечити право на захист: «Буланов був на фронті, потрапив у полон, йому поставили умову: або смерть, або служба в гестапо. Нічим, звичайно, не можна виправдати зраду Батьківщині, але все ж була можливість просити суд про поблажливість».

16–18 грудня 1943 року

16 грудня та вранці 17 грудня суд допитував свідків. На вечірньому засіданні було зачитано висновок судово-медичної експертизи за всіма епізодами, що розглядалися в суді. 18 грудня вранці слово взяв державний обвинувач полковник юстиції Дунаєв. Потім виступили захисники підсудних. Після дебатів сторін підсудним було надано останнє слово. Кожен просив зберегти йому життя. Увечері, о 23 годині 40 хвилин, було оголошено вирок, однаковий для всіх чотирьох: смертна кара через повішення.

Страта

19 грудня 1943 року об 11 годині на площі перед Благовіщенським базаром вирок було приведено у виконання. Іноземні кореспонденти на знак протесту на страту не пішли.

Зі спогадів Андрія Лаптія: «За настроєм це мені чомусь нагадало «Ранок стрілецької страти». Знімальна група приїхала раніше за всіх. Потім приїхали солдати, почали збиратися люди...»

Валентин Логвін: «Німці поводилися дуже стримано. Вони один з одним попрощалися, переговорили про щось, перехрестилися – і все. А цей Буланов – він весь час кричав, рвався з петлі...»

P. S.

До Андрія Трохимовича Лаптія та Валентина Прохоровича Логвіна тоді, 15 років тому, я прийшла з касетою, на якій було записано фільм «Суд іде!», знятий групою московських документалістів (у їх складі саме й був тоді Андрій Лаптій) на тому процесі. Ми разом переглядали його, і ці літні люди впізнавали: один – зняті ним самим кадри, інший – себе на екрані. Хвилюючись і перебиваючи один одного, вони розповідали про те, що найбільше запам’яталося. Їм було дуже важко дивитися цей фільм – так склалося, що обидва вони його ніколи не бачили.

Андрій Трохимович повернувся до Харкова в 1944 році й залишився тут на все життя: працював у корпункті «Новин дня», газеті «Радянська Україна» і на Харківській студії телебачення до самої пенсії.

Валентин Прохорович Логвін. Фото з vecherniy.kharkov.ua

Валентин Прохорович Логвін працював у «Гудку», а з 1956 року може вважатися нашим колегою – він перейшов на роботу в «Соціалістичну Харківщину», де пропрацював 21 рік спочатку кореспондентом, а потім заступником головного редактора. Після виходу на пенсію співпрацював зі «Словом ветерана».

Читайте також: Людина, яка зробила свято: як в Україні з'явився День радіо, телебачення та зв'язку 

Автор: Інна Можейко