Італійський партизан з Вовчанщини та інші герої 50-річної давнини

Італійський партизан з Вовчанщини та інші герої 50-річної давнини

Колаж Бріани Янковської

Гортаючи сторінки газети "Соціалістична Харківщина", можна натрапити на розповіді про незвичайні історії та незвичайних героїв.

50 років тому в нашій газеті існувала рубрика «Розкажіть про хорошу людину». Надаємо деякі розповіді та сподіваємось – може, хтось знає подальшу долю героїв цих публікацій?

№ 239 від 7 грудня 1968 року

У лавах італійських партизан*

Його знають всі на Вовчанських хуторах. Василь Кирилович Сомов трудиться на різних роботах у першій комплексній бригаді колгоспу «Більшовик». З будь-яким дорученням справляється добре. Скромної, неговіркої він вдачі, і лише близьким відомо, який незвичайний шлях пройшла ця людина.

З самого початку Великої Вітчизняної війни В. К. Сомов перебував у рядах діючої армії. В складі стрілецької дивізії бився на Смоленському напрямку. 18 березня 1948 року був поранений. Вилікувавшись, знову пішов на фронт. Під час запеклого бою підрозділ оточили переважаючі сили гітлерівців, і Василь Сомов потрапив у полон. Його відправили в концентраційний табір.

Опинився В. К. Сомов за кілька тисяч кілометрів від Батьківщини – у Північній Італії. Та не зломили його волі ні знущання гітлерівських звірів, ні непосильна робота, ні виснажуючий голод. Разом з товаришами, які не скорились катам, він наполегливо прагнув встановити зв’язок з італійськими комуністами, щоб з їх допомогою одержати свободу і приєднатися до партизан.

Нарешті, в одному з сіл у районі Флоренції вдалося здійснити задумане. Місцеві комуністи-підпільники з винятковою сміливістю і винахідливістю організували втечу групи полонених і провели її до гір, у розташування партизанського з’єднання. Серед радянських воїнів у цій групі, крім Василя Сомова, були старший лейтенант Володимир Журков і старшина Тимофій Льовін.

То був час, коли внаслідок перемог Радянської Армії по всій Італії ширився рух Опору. Партизани прийняли радянських громадян як братів, як однодумців. У складі 36-ї бригади В. К. Сомов боровся проти фашистських військ з 1 квітня до 20 жовтня 1944 року – майже шість місяців. Василь Кирилович взяв участь у ряді операцій. В одному бою 12 партизанів захопили фашистський обоз, двох гітлерівських офіцерів і 18 рядових. В іншій сутичці знищили мінометну точку противника.

Високі гори Італії були надійними спільниками у їх справедливій боротьбі. Партизани контролювали всі стежки, проходи в скелях і завдавали звідтіля відчутних ударів по загарбниках. Фашисти зазнавали серйозних втрат...

Район партизанської бази безперервно бомбардувала ворожа авіація, методично обстрілювала гаубична батарея, оточували колони озброєних до зубів штурмовиків. Командир бригади дав наказ відійти в інший гірський масив. Гітлерівцям вдалося оточити партизан. Та все ж вони вирвалися з вогненного кільця. Згодом бригада влилася в союзні війська. І тільки після Дня Перемоги 9 травня 1945 року В. К. Сомов зміг повернутись на свою рідну Харківщину.

Минав час. Василь Кирилович Сомов часто згадує далеку Італію, своїх друзів по антифашистському руху. Селянина Ріко та його дружину Марію, які допомогли йому зв’язатися з підпіллям, молодого відважного Джованні, який провів його до партизанів, – всіх, кому зобов’язаний життям.

А товариші по зброї? Як склалася їх доля? Не повернулися з бойових операцій сибіряк-офіцер Петро Єлфімов, івановський ткач Микола Удовиченко, залізничник з Калуги Петро, прізвище якого Сомов не пам’ятає. А Костянтин Журавльов, Володимир Журков, Тимофій Льовін і Сагат Рамзанов приєдналися до союзних військ. Де ви, славні воїни? Відгукніться...

В. Поборчий, працівник вовчанської райгазети «Хлібороб»

№ 243 від 14 грудня 1968 року

Одного морозного дня

Це сталося в селі Шелестово Краснокутського району. Наші діти, брати Ваня і Коля Рибалки, разом з Петрусем Гриньком побігли з санчатами на ставок. Вони захопилися грою і не помітили, що тонкий лід весь час підтає. Хлоп’ята незчулись, як опинилися в крижаній воді. На крик потопаючих до берега примчав десятикласник Шелестівської середньої школи Леонід Валковецький. Роздумувати було ніколи, юнак кинувся у воду. Схопивши трьох дітей, він борсався у воді, ламав кригу, пробивався до берега. Та ось назустріч Льоні з двома автомобільними камерами вже пливе односільчанин Петро Кузьмич Куракса. Він взяв одного з хлопчиків, і тепер обом рятувальникам легше було добиратися до берега. А на поміч вже мчав мотоциклом головний лікар Шелестівської лікарні Микола Максимович Дмитренко. Він надав дітям необхідну допомогу і повернув життя двом нашим синам Вані та Колі. Петю врятувати було неможливо, він довше пробув під водою.

Ми і наші діти щиро вдячні Льоні і його батькам Миколі Олексійовичу та Марії Олександрівні, які виховали такого чудового сина. Ми вдячні Петру Кузьмичу, який, незважаючи на слабке здоров’я, кинувся в крижану воду рятувати дітей. Спасибі лікарю Миколі Максимовичу, який зробив усе, щоб повернути наших дітей до життя.

Марія та Микола Рибалки

№ 235 від 1 грудня 1968 року

Відставки не буде*

Під час бесіди – стук у двері. В руках у відвідувача – саджанці троянди.

– Я на хвилинку, Олександре Георгійовичу, – це до нього. До Вовченка. – Троянди ось хочу посадити. Та боюсь, що замерзнуть взимку. Прийшов порадитись.

Вовченко розповідає, як саджати кущі і доглядати за ними. До нього часто приходять люди. Бо знають його в Люботині як досвідченого садовода, як людину чуйну і душевну.

Всю роботу Люботинського міського Товариства охорони природи, секретарем президії якого є О. Вовченко, спрямовано до однієї благородної мети – зробити місто кращим, красивішим. Олександр Георгійович часто говорить з школярами – вчить їх любити вулиці, сквери, сади свого міста. Він організував проведення лісопосадочних робіт у селищах Караван і Речвик, озеленення території навколо нового люботинського кінотеатру «Маяк». Олександр Георгійович – один з найактивніших організаторів і учасників міських виставок Товариства охорони природи, неодноразово нагороджувався дипломами і грамотами.

Патріотичну роботу Олександр Георгійович веде в різних напрямах. Він брав активну участь у створенні пам’ятника-обеліска борцям революції і громадянської війни у Люботині. За дорученням міськвиконкому їздив у Запоріжжя, де виготовлявся обеліск. Ця робота особливо припала до душі О. Г. Вовченку. І це не дивно. Бо всю його біографію, особисте життя не можна відокремити від бурхливих подій минулого.

У 1917 році він, тоді солдат царської армії, добровільно вступив у ряди червоногвардійців. В Радянській Армії пройшов шлях від рядового до підполковника. Брав участь у Великій Вітчизняній війні, нагороджений за військову доблесть багатьма орденами і медалями.

У відставці… якось не пасує це визначення Олександрові Георгійовичу. Цю енергійну людину можна зустріти в Товаристві охорони природи і на суботнику серед молоді, у міськвиконкомі і серед колишніх офіцерів, ветеранів війни. Йому особливо близькі ці люди. Він турбується про їх побут, про їх інтереси.

У Люботинську міськраду часто надходять листи-подяки, подібні тій, яку написали члени сім’ї капітана у відставці Г. С. Стаханова: «Хочемо висловити свою глибоку подяку О. Г. Вовченку за його чутливе ставлення до людей».

Кожен день – перед ним десятки питань. Дрібних і не дрібних. Незначних і важливих. Перевірити скаргу, потурбуватися про встановлення меморіальної дошки на братській могилі, поговорити із школярами, організувати людей на озеленення міста.

Людина у відставці… Ні, відставки не буде.

І. Доценко, підполковник запасу, м. Люботин. На малюнку: О. Г. Вовченко, мал. автора

* Тексти надано з незначними скороченнями

Читайте також: «СК» в гостях у Еміля Кіо 

 

Автор: Інна Можейко