Хто першим підкорив небо над Харковом

Хто першим підкорив небо над  Харковом

Фото з архіву С. Авєрбуха

Вважається, що повітроплавання – заняття суто чоловіче. Але мало кому відомо, що, коли в жовтні далекого 1873-го в Харкові набирали охочих піднятися в небо в кошику повітряної кулі, першою летіти зголосилася жінка.

Кулі в небо в Харкові пускали й до того, але – без пасажирів, і це окрема, теж дуже цікава, історія. Але восени 1873 року в Харків приїхав аеронавт, французький капітан Бюнель, і привіз повітряну кулю, на якій мав намір здійснити перший в історії Харкова політ, взявши із собою добровольців.

Капітан Бюнель був досвідченим повітроплавцем: свій перший політ він здійснив за три роки до того, у жовтні 1870 року, у Парижі. До Харкова він приїхав, як би зараз сказали, у рамках гастрольного турне Росією. За тиждень до його польоту в місті на стінах будинків красувалися афіші з анонсом дійства, ніколи ще не баченого харківцями (так тоді називали жителів міста), а газета «Харьковские губернские ведомости» всіляко підігрівала інтерес до майбутнього заходу, тим більше, що Бюнель нічого не приховував: ні дня польоту, ні підготовку до нього.

5 жовтня Бюнель приїхав до Харкова й розташувався в готелі «Гранд Готель». 13 жовтня газета оголосила, що політ відбудеться 21 жовтня, у неділю, із саду Шато-де-Флер, «де вже здійснено всі необхідні приготування для приміщення публіки», і передала запрошення Бюнеля взяти участь у польоті охочим. 20 жовтня газета повідомила читачам нові подробиці майбутнього польоту і, зокрема, про візит до повітроплавця загадкової жінки: «Ми чули, що твердий незмінний намір скористатися люб’язним запрошенням відважного повітроплавця висловлено тільки з боку однієї харківської дами. Побажаємо їй успіху».

Ця загадкова дама була не зовсім харківською, а точніше – зовсім не харківською. Як згодом розповів сам Бюнель, вона приїхала слідом за ним з Петербурга з єдиним бажанням: піднятися в небо на повітряній кулі. «За кілька днів до мого від’їзду влітку цього року з Петербурга в Москву пані Р., ім’я якої я не вповноважений називати, доручила моїм близьким друзям, яким я ні в чому не міг відмовити, запитати мене, чи не погоджуся я відступити від прийнятого мною правила і взяти даму в мій човен. Я відповідав рішучою відмовою. Яке ж було моє здивування, коли після прибуття мого до Харкова мені доповіли, що одна жінка хоче мене бачити.

– Даруйте, – сказала незнайомка, – я пані Р., яку ви не захотіли взяти в човен кулі, коли піднімалися в Петербурзі. Національність ваша змусила мене вважати вас більш люб’язним, але ви відмовили мені навідріз. Незважаючи на це, я все-таки не втратила надії, я прийшла особисто просити вас про те ж, у чому ви відмовили тому, хто просив за мене.

Я несподівано потрапив у пастку... Можна відмовити заочно, але що робити, коли до вас звертається з проханням красива жінка?» – писав після завершення польоту Бюнель. Як справжній француз, він не зміг відмовити жінці в її проханні. Ім’я цієї жінки, француженки за національністю, жительки Петербурга – пані Робер. Саме вона і стала першою жінкою, що піднялася в харківське небо.

Трохи пізніше вирішили взяти участь у цьому польоті професор Харківського університету Герман Лагермарк, якого цікавила наукова складова заходу, скульптор Іллєнко та власник буфету на залізниці на прізвище Андріє.

Уранці в неділю, 21 жовтня, на місці старту зібралося все місто: харківці вперше бачили політ на повітряній кулі з пасажирами. Погода видалася сирою і вітряною. Об одинадцятій, коли кулю почали наповнювати газом, пішов дощ. Повітроплавці стартували точно за планом о 15.30. З листа в газету капітана Бюнель: «...Певний час ми прямуємо в напрямку залізниці з Харкова до Курська. Ліворуч від нас ми бачимо першу станцію... Дергачі, …за нами йшли густі чорні хмари, передвісниці дощу... Нас оточує густий шар парів, абсолютно закрив від нас землю... Ми піднімаємося до 6000 футів. З усіх боків оточують нас надзвичайно густі хмари, і їх щільність така велика, що з човна важко стає розрізняти аеростат... Пішов сильний дощ... Чим більше води падало на нашу кулю, тим швидше ми наближаємося до землі... З припиненням дощу на тій висоті, де ми перебували... після скидання баласту ...о 6½ годині ми вже летіли на висоті 9000 футів, над морем хмар сліпучої білизни. Над нашими головами стояло нічне світило в усій красі та найчистіше небо, що сяяло міріадами зірок. Видовище було чарівне, величаве; воно пригнічувало нас, загублених в атмосфері, свідомістю нашої нікчемності. Тінь аеростата ясно вимальовувалася на хмарах, і ми могли таким чином помітити, що швидкість нашого польоту була не однакова зі швидкістю хмар, що приховували від нас землю. Невдовзі хмари стали менш густими, залишилося тільки кілька рідких хмарок, і ми побачили, нарешті, землю, освітлену місячними променями... Ми рухалися зі швидкістю 31 верста на годину.

Що стосується самої місцевості, то вона була дуже безлюдною; тільки часом траплялися рідкі хатини. Але якщо земля не пропонувала нічого привабливого, то небо щедро винагороджувало нас. Ми могли споглядати безліч зірок, що падали, особливо починаючи з дев’ятої вечора. Повітря було дуже теплим, значно теплішим, ніж на землі у хвилину нашого польоту...

Ми пливемо велично, не втрачаючи ні частки баласту або газу... аеростат перебував у цілковитій рівновазі. Але, маючи, на жаль, дуже слабкий характер, коли йдеться про поступки ближньому на шкоду своєму власному задоволенню, я підпав під вплив моїх двох пасажирів, які щохвилини виказували бажання повернутися на землю. Таким чином, опівночі я, згнітивши серце, зважився покласти край нашій екскурсії... У цих панів були в Харкові справи, з якими не можна було зволікати, і я міг тільки шкодувати про те, що за таких обставин вони зважилися взяти участь у повітряному польоті, тривалість якого ніколи не може бути заздалегідь визначеною з точністю... Я погодився спуститися... швидкість нашого польоту досягала... до 150 верст на годину...

Коли ми зупинилися, було рівно опівночі. Не видно було й тіні житла, жодного живого створіння... Ми перебуваємо в селі Грязному, у Томському повіті Курської губернії... за 120 верств від Воронежа».

Герої-повітроплавці благополучно приземлилися опівночі й поїздомя о другій годині  повернулися до Харкова.

Цей перший старт і нічний політ були такими вдалими і справили настільки велике враження, що капітан Бюнель вирішує провести через кілька днів повторний політ. Але ні цей політ, ні наступний, призначений на квітень, не відбулися. Утім, це вже зовсім інша історія...Вважається, що повітроплавання – заняття суто чоловіче. Але мало кому відомо, що, коли в жовтні далекого 1873-го в Харкові набирали охочих піднятися в небо в кошику повітряної кулі, першою летіти зголосилася жінка.

Кулі в небо в Харкові пускали й до того, але – без пасажирів, і це окрема, теж дуже цікава, історія. Але восени 1873 року в Харків приїхав аеронавт, французький капітан Бюнель, і привіз повітряну кулю, на якій мав намір здійснити перший в історії Харкова політ, взявши із собою добровольців.

Капітан Бюнель був досвідченим повітроплавцем: свій перший політ він здійснив за три роки до того, у жовтні 1870 року, у Парижі. До Харкова він приїхав, як би зараз сказали, у рамках гастрольного турне Росією. За тиждень до його польоту в місті на стінах будинків красувалися афіші з анонсом дійства, ніколи ще не баченого харківцями (так тоді називали жителів міста), а газета «Харьковские губернские ведомости» всіляко підігрівала інтерес до майбутнього заходу, тим більше, що Бюнель нічого не приховував: ні дня польоту, ні підготовку до нього.

5 жовтня Бюнель приїхав до Харкова й розташувався в готелі «Гранд Готель». 13 жовтня газета оголосила, що політ відбудеться 21 жовтня, у неділю, із саду Шато-де-Флер, «де вже здійснено всі необхідні приготування для приміщення публіки», і передала запрошення Бюнеля взяти участь у польоті охочим. 20 жовтня газета повідомила читачам нові подробиці майбутнього польоту і, зокрема, про візит до повітроплавця загадкової жінки: «Ми чули, що твердий незмінний намір скористатися люб’язним запрошенням відважного повітроплавця висловлено тільки з боку однієї харківської дами. Побажаємо їй успіху».

Ця загадкова дама була не зовсім харківською, а точніше – зовсім не харківською. Як згодом розповів сам Бюнель, вона приїхала слідом за ним з Петербурга з єдиним бажанням: піднятися в небо на повітряній кулі. «За кілька днів до мого від’їзду влітку цього року з Петербурга в Москву пані Р., ім’я якої я не вповноважений називати, доручила моїм близьким друзям, яким я ні в чому не міг відмовити, запитати мене, чи не погоджуся я відступити від прийнятого мною правила і взяти даму в мій човен. Я відповідав рішучою відмовою. Яке ж було моє здивування, коли після прибуття мого до Харкова мені доповіли, що одна жінка хоче мене бачити.

– Даруйте, – сказала незнайомка, – я пані Р., яку ви не захотіли взяти в човен кулі, коли піднімалися в Петербурзі. Національність ваша змусила мене вважати вас більш люб’язним, але ви відмовили мені навідріз. Незважаючи на це, я все-таки не втратила надії, я прийшла особисто просити вас про те ж, у чому ви відмовили тому, хто просив за мене.

Я несподівано потрапив у пастку... Можна відмовити заочно, але що робити, коли до вас звертається з проханням красива жінка?» – писав після завершення польоту Бюнель. Як справжній француз, він не зміг відмовити жінці в її проханні. Ім’я цієї жінки, француженки за національністю, жительки Петербурга – пані Робер. Саме вона і стала першою жінкою, що піднялася в харківське небо.

Трохи пізніше вирішили взяти участь у цьому польоті професор Харківського університету Герман Лагермарк, якого цікавила наукова складова заходу, скульптор Іллєнко та власник буфету на залізниці на прізвище Андріє.

Уранці в неділю, 21 жовтня, на місці старту зібралося все місто: харківці вперше бачили політ на повітряній кулі з пасажирами. Погода видалася сирою і вітряною. Об одинадцятій, коли кулю почали наповнювати газом, пішов дощ. Повітроплавці стартували точно за планом о 15.30. З листа в газету капітана Бюнель: «...Певний час ми прямуємо в напрямку залізниці з Харкова до Курська. Ліворуч від нас ми бачимо першу станцію... Дергачі, …за нами йшли густі чорні хмари, передвісниці дощу... Нас оточує густий шар парів, абсолютно закрив від нас землю... Ми піднімаємося до 6000 футів. З усіх боків оточують нас надзвичайно густі хмари, і їх щільність така велика, що з човна важко стає розрізняти аеростат... Пішов сильний дощ... Чим більше води падало на нашу кулю, тим швидше ми наближаємося до землі... З припиненням дощу на тій висоті, де ми перебували... після скидання баласту ...о 6½ годині ми вже летіли на висоті 9000 футів, над морем хмар сліпучої білизни. Над нашими головами стояло нічне світило в усій красі та найчистіше небо, що сяяло міріадами зірок. Видовище було чарівне, величаве; воно пригнічувало нас, загублених в атмосфері, свідомістю нашої нікчемності. Тінь аеростата ясно вимальовувалася на хмарах, і ми могли таким чином помітити, що швидкість нашого польоту була не однакова зі швидкістю хмар, що приховували від нас землю. Невдовзі хмари стали менш густими, залишилося тільки кілька рідких хмарок, і ми побачили, нарешті, землю, освітлену місячними променями... Ми рухалися зі швидкістю 31 верста на годину.

Що стосується самої місцевості, то вона була дуже безлюдною; тільки часом траплялися рідкі хатини. Але якщо земля не пропонувала нічого привабливого, то небо щедро винагороджувало нас. Ми могли споглядати безліч зірок, що падали, особливо починаючи з дев’ятої вечора. Повітря було дуже теплим, значно теплішим, ніж на землі у хвилину нашого польоту...

Ми пливемо велично, не втрачаючи ні частки баласту або газу... аеростат перебував у цілковитій рівновазі. Але, маючи, на жаль, дуже слабкий характер, коли йдеться про поступки ближньому на шкоду своєму власному задоволенню, я підпав під вплив моїх двох пасажирів, які щохвилини виказували бажання повернутися на землю. Таким чином, опівночі я, згнітивши серце, зважився покласти край нашій екскурсії... У цих панів були в Харкові справи, з якими не можна було зволікати, і я міг тільки шкодувати про те, що за таких обставин вони зважилися взяти участь у повітряному польоті, тривалість якого ніколи не може бути заздалегідь визначеною з точністю... Я погодився спуститися... швидкість нашого польоту досягала... до 150 верст на годину...

Коли ми зупинилися, було рівно опівночі. Не видно було й тіні житла, жодного живого створіння... Ми перебуваємо в селі Грязному, у Томському повіті Курської губернії... за 120 верств від Воронежа».

Герої-повітроплавці благополучно приземлилися опівночі й поїздомя о другій годині  повернулися до Харкова.

Цей перший старт і нічний політ були такими вдалими і справили настільки велике враження, що капітан Бюнель вирішує провести через кілька днів повторний політ. Але ні цей політ, ні наступний, призначений на квітень, не відбулися. Утім, це вже зовсім інша історія...

Читайте також: Як Харківська філармонія ходила «в народ» 

Автор: Інна Можейко