Були б двічі Герої Соцпраці. Як виживає фермерське господарство під Харковом
Прямуємо на Покровку Коломацького району до АПО «Мрія» і впевнюємося, що взимку теж цікаво знайомитися із сільським життям.
Двічі Герої
…Біле небо, біла дорога, білі хмаринки засніжених посадок, і ми з головою Коломацької райради Оксаною Усань майже білі від морозу за мінус 15, що довгенько тримався на початку грудня.
– Це в нас одне з найбільш успішних господарств, – розповідає вона, – самі ось побачите. Їм усе якось так на славу вдається, бо керівництво вміє працювати й піклуватися, насамперед, про людей…
Покровка – невеличке село із власною сільською радою. Засновано його, згідно з літописами, у 1675 році як Варварівку, а в 1920-му, ніхто не знає чому, його було перейменовано на Покровку. Сказати, що тут є щось цікаве, мабуть, не можна. Але селяни й голова районної ради пишаються, перш за все, школою, фельдшерсько-акушерським пунктом, бібліотекою, сільським будинком культури та успішними малими сільськими господарствами. У Кисівці, що входить до складу Покровської сільської ради, є ще установка комплексної підготовки газу зі свердловинами та шлейфами, але поки що прибутку селу це підприємство не дає.
– Усе ще попереду, – вважає Оксана Василівна. – Аби тільки був на цій землі мир і спокій.
Їдемо до агропромислового об’єднання «Мрія», центральна садиба якого знаходиться саме в Покровці. Директор підприємства Михайло Снурников зустрічає нас у своєму невеличкому кабінеті.
– Подейкують, у вас велике та стабільне господарство?
– Так, немаленьке. Тут, у Покровці, у нас центральна садиба об’єднання. А взагалі маємо 4655 гектарів ріллі. Вирощуємо зернові та технічні культури: озиму пшеницю, ячмінь, соняшники, кукурудзу, просо та гречку.
А ще – вирощуємо цукрові буряки для Ново-Іванівського заводу. Буряків зняли цього року 48000 тонн. Це ми – якщо б жили в СРСР – уже були б двічі Герої Соцпраці. Я вже понад 30 років у сільському господарстві й ніколи ще не бачив таких урожаїв. У старі часи брали десь 300 центнерів з гектара, а ми – по 680 центнерів беремо зараз. І зважте: буряки в нас екологічно чисті, справжні, не генно модифіковані. Чому такі врожаї? Бо в нас імпортна техніка, зовсім немає ручної праці, вносимо гербіциди за новими технологіями: бурякам не шкодить, а бур’яну – нема! Ось усе зібрали й до морозів встигли здати на завод. Без втрат!
Не для продажу, а для дітлахів
– Отже, в основному займаєтеся рослинництвом. А скотарство?
– Скотарство – це загалом дуже затратна справа. Тут потрібні одноразові великі вкладення: купити якісну худобу, побудувати теплі загони, корми потрібно заготовити тощо. А ще треба зважити, скільки зараз коштують енергоносії. Солярка вже 18 гривень! Малі господарства не мають змоги собі це дозволити, тому тваринництво є тільки у великих, як наше. Ми можемо дозволити собі витрачати на худобу частину прибутків від рослинництва. Чому м’ясо в магазинах не дорожчає? Бо в нас на енергоносії ринок вільний, а ціни на продукцію все ж регулюються, бо в населення низька купівельна спроможність: зробиш дорожче – взагалі ніхто нічого не купуватиме, грошей нема. 
– Кого вирощуєте?
– У нас на фермі кого тільки нема: є й корови-- молочні та м’ясні, є свині, качки, вівці. Коней ось теж тримаємо: вони в нас усі – племінні. Це елітна порода, українська верхова, дуже дорога та затребувана. Худоба теж уся племінна: кожна тварина має паспорт і родовід. Корови в нас – чистопородні: українська чорно-ряба, яку створено на основі вітчизняної та голштинської, дуже продуктивна порода. От зараз уже закупили ще 20 чистопородних нетелів – молоденьких корівок, що вже запліднені у племінному господарстві. До Нового року ми їх привеземо додому. А як укомплектуємося – мріємо отримати для нашого господарства статус племінного.
– Куди йде ваша продукція?
– Молоко та м’ясо ми, взагалі-то, праворуч і ліворуч не продаємо, надаємо тільки нашій освіті, дітлахів годуємо: у нас договори зі школами та дитсадками. А що залишається – так це для наших працівників, яких ми годуємо обідами за символічною ціною; даємо, як то кажуть, «на трудодні»; продаємо трішки. Підсобне, так би мовити, господарство в нашому об’єднанні. А як отримаємо статус племінного господарства, плануємо надавати послуги з розведення тварин, це – прибуткова справа, і ми її розвиватимемо.
– Скільки у вас працює людей?
– У нас у сезон до 100 працівників, а зараз, узимку – десь із 30. Заробітки в нас непогані, це залежить від того, скільки людина спроможна працювати. Багато, звісно, люди працюють. Іноді – весь світловий день. Іноді і вночі, якщо треба. Бо ж сезон є сезон, погода відіграє свою роль. Механізатори заробляють і по 15 тисяч на місяць. У тваринництві менше трьох тисяч на місяць зарплатні нема. Ніхто не жаліється.
Так пахне добробут
– Ми зараз багато чуємо про те, що сільське господарство вмирає, а ви от – не жалієтеся. Чому?
– Той, хто каже, що сільське господарство вмирає, дуже помиляється. Так, це важка праця. Ми від погоди дуже залежимо, бо нічого не поливаємо. Купуємо якісне насіння, саджаємо за прогресивними технологіями, обробляємо, щоб без бур’янів, і все. Так, півроку гроші в землю закопуємо, а потім чекаємо врожаю, а він, може, буде не такий, на який сподівалися. І все ж таки сільське господарство не таке вже і збиткове, як різні «спеціалісти» кажуть. Інакше – звідки такий ажіотаж на купівлю землі? Чому вона всім так потрібна? Ото ж бо! Якщо все робити правильно, якщо вміти господарювати, любити справу – то всі із прибутком. Ніхто не утратить.
…І ми йдемо. Повз важких, вгодованих корів, що тягнуться до нас теплими губами й дивляться запитливо вологими очима. Повз товстих свиней, що кубляться у своїх загонах та кричать про щось так, що аж вуха закладає. Повз гордовитих коней, що відзиваються на свої імена та поважно йдуть по шматочок цукру. Повз галасливих качок і здивованих баранів. Густо пахне тваринами. Ми теж починаємо густо пахнути ними. Сміємося, що тепер у метро в місті зайти буде проблематично: люди порозбігаються! Але ж саме так пахне добробут! І кожен з нас, дивлячись на це спокійне, неспішне сільське буття, мріє про головне: щоб воно було таким завжди, щоб його не дісталася війна…
Ірина Шевченко, матеріал з газети "Слобідський край" №149 від 13.12.2014