Нацгвардієць із Харківщини розповів про ситуацію на передовій (ФОТО)

Нацгвардієць із Харківщини розповів про ситуацію на передовій (ФОТО)

Фото надане героем публікації

Сорокарічний Олександр Дяченко — батько чотирьох дітей, військовослужбовець Національної гвардії, призваний цього літа, нині несе службу в зоні АТО.

А  ще він -  голова Башилівської сільської ради Близнюківського району. Цього жовтня йому вдруге довірили очолити громаду. 

Коли ми додзвонилися до тепер нацгвардійця Олександра Дяченка, він саме готував обід. Зізнався, що на обід у них зовсім не типова армійська страва — шашлики. Привезли курячі стегенця. Холодильника немає, тож, аби м’ясо не пропало, вирішили зробити такий собі шашлик. 

Паралельно розповідає, як проходить служба. Разом із товаришами усімох зайняли позицію, до окупованої Горлівки — усього 20 км. Вони охороняють ввірену їм територією. Якщо просунеться ворог, мають повідомити своїм і у разі чого протриматися дві години до приїзду підмоги.

Олександр розповідає, що півтора місяці у них спокійно, хоч останні дні на тому боці ворог почав активізовуватися. Бували й зустрічі із бойовиками. Якось їх обстрілювала ДРГ - під'їхали на «увазіку», «попахкали» і втекли. Наші вояки дали відсіч. Сільський голова, який зброю до рук узяв уперше, каже, що всьому можна навчитися, якщо прагнеш вижити.

- Я живу заради дітей, дружини і заради своєї України. І мені іншого не треба, - запевняє Олександр Дяченко.

За освітою чоловік - ветеринар, 15 років пропрацював у колгоспі, трудився і кочегаром у школі, потім вирішив очолити громаду. Тепер ось виконує свій обов’язок перед державою.
Сільський голова і на службі думками про справи сільради. Сьогодні у Балишівській громаді 480 чоловік — населення на сім сіл.

У планах на нову каденцію зробити інфраструктуру сіл ще кращою: допомогти дитсадку й школі, добитися, аби автобус на села з’явився. Та головна мрія очільника громади — поява якогось виробництва на селі. Наприклад, млину, олійниці чи заводику по виробництву твердого палива. Головне, аби з’явилися робочі місця.

- Я хочу підняти наше село, щоб люди жили у нас дружньо, щоб села не вимирали. Роботи нема, тому від нас і тікають. А так не має бути! - переконаний голова. - Я поважаю своїх односельців, я радий, що їм пропонували на виборах гроші за голос іншому кандидату, а вони проголосували за мене. Хочеться допомогти людям, аби жили нормально. Хоч якусь частку своєї душі хотілося б відати кожному односельцю. Я повернуся і буду старатися, аби не підвести їх.

Удома на Олександра чекають не тільки односельці, а й велика родина. Дружина Наталя, донька-студентка Каріна, син-школяр Владик, донька Таміла та найменша 2,5-річна татова улюблениця Аня. Олександр Дяченко говорить, що раз приїздив додому і більше не поїде, допоки не демобілізується. Приїхати до рідних радісно, та важко даються прощання з ними, а дитячі сльози й взагалі не сила стерпіти.

Коли точно Олександр Дяченко повернеться додому, поки невідомо. Зараз чекає на папери з Києва про його офіційне призначення сільським головою та демобілізацію.

Матеріал з газети "СК" №133 від 7 листопада 2015 р.

Тетяна Василець


За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ