Ностальгія

Фото: ctoby-pomnili.com Фото: ctoby-pomnili.com

Валентина Сєрова і чоловіки її життя

  • 15.07.2017 | 17:00

«Радянська Мерилін Монро», «третя білявка Радянського Союзу», «дівчина з характером», «зірка кіно 40–50-х», «муза Симонова» – усе це про Валентину Сєрову.

Цій жінці випала дивна, а часом – страшна доля. Запаморочливий успіх у її житті сусідив з трагічними втратами, а кохання чоловіка, що її обожнював, – з його ж презирством.

Одвічне питання
«Жди меня, и я вернусь» – безсмертні симоновські рядки, що стали гімном любові на війні. А через 30 з гаком років з’явилися інші, які Симонов, за чутками, хотів викарбувати на її могильному камені:
Под камнем сим лежит
Серова Валентина –
Моя, и многих, верная жена.
О, боже праведный,
Спаси ее от сплина –
Ведь в первый раз
Лежит она одна!
І одвічне питання – чому? Чому так сталося? Чому жінка, яку чоловік обожнював, перетворилася на жінку, яку він зневажав, у якої відібрав дочку, до якої навіть на похорон не прийшов?
А почати, напевно, слід з далекого 1925 року. Маленька Валя Половікова живе в Харкові з мамою – Клавдією Половіковою, актрисою Харківського театру Синельникова; батько – інженер-гідролог, керівний працівник одного зі столичних трестів – репресований. Дівчинку на все літо відправляють до бабусі з дідусем на хутір Пасуньки неподалік від Валок. Вона дедалі частіше відчуває себе непотрібною; у неї міцніє бажання вирости й довести всім, що вона гідна: любові (і материнської зокрема), уваги оточуючих, та й простого благополуччя нарешті.
Їй було всього десять, коли мама перебирається до Москви. Дівчинку у дворі довго дражнили «хохлучіна» за українську мову, і виникло бажання довести, що вона не тільки не гірша, а краща за інших. У 14 років Валя Половікова, підробивши документи (змінивши рік народження з 1919 на 1917) – насупереки матері, з якою в неї були складні стосунки, вступає в Центральний технікум театрального мистецтва (перший раз на сцену вона вийшла ще в 9 років, зігравши в одній з матір’ю виставі). Їй було всього 15, коли вона отримала свою першу роль у Театрі Робочої Молоді, і всього 19, коли вона зустріла того чоловіка, який – здавалося – мав стати єдиним на все життя.

Фатальне кохання
До 1938 року Валентина Половікова встигла побувати в цивільному шлюбі з актором Валентином Поляковим, успішно зіграти кілька ролей на сцені й навіть знятися в кіно – утім, не так вдало: фільм з її участю «поклали на полицю» як малозмістовний. Одного разу на вечірці вона познайомилася з красенем-богатирем льотчиком Анатолієм Сєровим. Герой Радянського Союзу, людина-легенда, він прославився в боях в Іспанії, мав звання комбрига, що за сьогоднішніми мірками відповідає генеральському чину, і вважався асом номер два після Чкалова.
На вечірку молодий комбриг (йому ледь виповнилося 28 років) привіз модні платівки – там було і танго, що тоді тільки-но з’явилося. Запросив її на танець; танцював блискуче, а вона від збентеження дивилася в підлогу. Потім підвела очі – і зрозуміла, що «пропала». За тиждень після знайомства вони одружилися. Як згадував композитор Микита Богословський, за бажанням нареченої, що мріяла про вінчання в церкві, вирішено було влаштувати театралізоване домашнє вінчання. Молода вбралася в біле плаття. Сєров – у парадний полковничий мундир. Фату зробили з марлі, кільця – із золотавої фольги від цукерок. Із кольорового паперу вирізали корону. Замість ікони письменник Борис Ласкін тримав великий портрет поета Миколи Крючкова. А сам Богословський, у білій ковдрі і з подушкою на голові, зображував священика. Наречені встали на коліна й поцілували ключ від готельного номера.
Незабаром молодим надали шикарну квартиру одного з репресованих маршалів. Валентині запропонували роль у фільмі «Дівчина з характером» – і вона в один момент стала зіркою. Життя зіркової пари було – на зависть усім: такого щасливого кохання, здавалося, у природі не буває. Сєров придумав дружині жартівливе прізвисько «Лапарузка» (від назви протоки Лаперуза), і його ескадрилья кружляла над будинком Сєрова, скидаючи квіти, а сам комбриг виписував у небі слова «Валя» «люблю» «Лапа». Валентина чекала дитину, впевнена у своєму щасті. 

фото з www.ctoby-pomnili.com

Усе скінчилося рівно через рік, того ж дня, що й почалося – 11 травня 1939 року. Цього дня Анатолій Сєров розбився, випробуючи за особистим завданням керівництва країни новий літак. Його поховали на Красній площі з почестями. А через чотири місяці у Валентини народився син, якого на честь загиблого батька вона назвала Анатолієм. І на все життя вона зберегла прізвище Сєрова.
Що зазнала юна вдова – можна тільки здогадуватися. З’їхала з розкішної квартири – залишатися там, де вона була так запаморочливо щаслива, Валентина була просто не в змозі. Вона відразу подорослішала... помудрішала... або постаріла – внутрішньо. І саме тоді в ній щось надломилося. Щось, що потім буде роз’їдати її зсередини, незважаючи на зовні благополучне й налагоджене життя, попри обожнювання мільйонів глядачів, поклоніння чоловіків, достаток і любов, якою її намагалися оточити. Мабуть, це перше велике кохання виявилося для Валентини фатальним.

 

Поет і муза
Валентина з головою поринула в роботу: репетиції та вистави в театрі, зйомки і – виховання маленького Толіка. Але одного разу помітила пильний, пронизливий погляд – він переслідував її на кожній виставі. Молодий (усього 24 роки) поет Костянтин Симонов, який подавав великі надії, щовечора приходив у театр, сідав на одне і те саме місце в першому ряду й не зводив з неї очей. А потім написав п’єсу, де для неї було приготовлено головну роль – про неї і Анатолія Сєрова.
Симонов говорив компліменти, присвячував вірші, покинув заради неї дружину й маленького сина. А вона... вона залишалася холодною і байдужою, не зважаючи на те, що Симонов був гарний, розумний, інтелігентний, освічений, мужній, був у фаворі у влади, як поет входив у моду.
Одного разу Симонов отримає записку: «Зателефонуйте. Сєрова». І почався роман, за яким, затамувавши подих, спостерігала вся країна. Поетові здавалося, що його кохання вистачить на двох. Але він розумів, що Валентина належить йому тілом, а душа її десь дуже далеко. Симонов боровся, як міг: писав їй вірші-присвяти. Так узимку 1941-го з’явився вірш, який згодом сотні разів переписували олівцем бійці на передовій у тьмяному світлі бліндажного каганця: «Жди меня, и я вернусь». Зверху стояла посвята: «В.С.». У війну обидва їздять на фронт – Симонов як військкор і поет, Сєрова як улюблена артистка виступає перед бійцями. У розлуці Симонов пише їй щодня листи, сповнені кохання і відчаю: «Ми так можемо багато дати щастя одне одному, коли ми притиснуті одне до одного, коли ми разом, коли ти моя... Ох, як я відчайдушно знудьгувався за тобою і з якою тугою і радістю я згадую твоє тіло... Хочу тримати тебе в руках і шалено пестити тебе до болю, до щастя, до кінця... Ти моя бажана, моя потрібна до скреготу зубовного...» 

фото з www.ctoby-pomnili.com


А навесні 1942 року на одному з госпітальних концертів Валентина Сєрова знайомиться з майбутнім маршалом Костянтином Рокоссовським і закохується в нього – відчайдушно й палко, як дівчисько. Почуття не було взаємним, проте Сєрова зізналася в ньому Симонову. Він пробачив їй усе й вирішив чекати... У 1943 році Валентина Сєрова та Костянтин Симонов одружилися. І прожили разом 13 років. У неї знову була величезна квартира на вулиці Горького, з антикварними меблями й картинами Фалька та Філонова; розкішна дача в Передєлкіно, де для неї спеціально зробили басейн; дві домробітниці, трофейний «Вілліс», розкішні туалети... Але – не було сина (не знайшовши спільної мови з пасинком, Симонов відправив його в інтернат), чоловік часто відлучався у відрядження. І Валентина, залишаючись одна, дедалі частіше відкривала одну з найкрасивіших імпортних пляшок: випивати вона почала ще на фронті. Симонов зробив усе, щоб заповнити порожнечу: 11 травня (знову це число!) 1950 року Валентина народила дочку Машеньку. Це допомогло, але ненадовго. У 1956-му зірковий шлюб розпався. Симонов, який стомився боротися за дружину, пішов до іншої – милої, простої і скромної жінки. А в Сєрової щось зламалося, й назавжди. Вона втратила роботу; дочку забрала за настійною вимогою Симонова мати Валентини; на зйомки не запрошували; син виріс алкоголіком. Вибратися з цієї ями Валентина Сєрова вже не змогла. Вона ще 20 років як з гори котилася. 11 грудня 1975 року Сєрову знайшли в її квартирі з проломленою головою. Незадовго до того широко відзначався ювілей Симонова. Її не тільки не запросили, а й навіть ніде не згадали. На похорон тієї, яку він так кохав, Костянтин Симонов не прийшов. Просто надіслав 58 троянд – її улюблених. Їх поклали на труну, в якій лежала стара – зовсім не схожа на той портрет, що стояв у головах...

 

Інна Можейко

 

 

За матеріалами: SLK

Loading...

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Новини в тему:

  • Автор:

Коментарі, що містять нецензурну лексику, особисті образи і рекламу, можуть бути видалені модератором

Усього коментарів: 0

Сортування по датi

Новий користувач

Створивши обліковий запис на нашому сайті, ви зможете залишати коментарі та багато іншого.

Нiк (Iм`я):
Пароль:
Поштова адреса:
Коментар:
Захисний код::
   Captcha
   
Зареєстровані користувачі

Якщо у вас вже є обліковий запис на нашому сайті, будь ласка, авторизуйтесь.

Поштова адреса:
Пароль:
 

Головні новини

Влада

Суспільство

Політика

Економіка

Надзвичайні події

Новий Рік

АТО на Донбасі

Вибори до ВРУ

Вибори 2015

Ностальгія

Корисно

Область Online