Хронограф. 130 років тому. 1885 рік.

17 вересня у слободі Піски Ізюмського повіту, що у трьох верстах від міста, місцеві волосні суди розглядали справу за заявою селянина Івана Чеховського на свою дружину за те, що остання не хотіла з ним жити. Порішили цю справу таким чином, що чоловік має право силою взяти до себе жінку. Присудили і тут же перевели рішення суду в життя: чоловік почав тягнути свою дружину спочатку за руку, а коли вона впала на землю, то схопив її за волосся, обмотав ним свою ліву руку і так волочив її більше ніж 100 кроків, при цьому вдаряючи нещасну правою рукою по спині та голові. Люди, що були поруч, стояли юрбою і дивились мовчки на цю екзекуцію, і серед них – двоє волосних суддів і сільський староста. «А що поробиш, такі наші традиції, звичаї – чоловік дружину і любить, і лупить». Та хтось промовчав, але не залишився байдужим і дав знати про цю дикість у Харків, і тепер справа Івана Чеховського й обставини поводження зі своєю дружиною розглядаються судовим слідчим. Подумати тільки: сльози, побої, взаємна зневага, суди та тяжби, а колись, мабуть, той Іван попід тином хати своєї коханої ходив ночами тінню, чекав її погляду, першого цілунку її молодих дівочих губ, а вона разом з ним дивилася на зорі в нічному небі, слухала одним вухом Івана, а другим – чи мати не встала й не вийшла у двір, і думала-гадала, яке то щасливе життя буде в неї саме з Іваном, бо він так сильно її любить і заради неї готовий на все і проти всіх…
Та не менш сумний випадок стався на днях у самому місті Ізюмі. Такий собі Борисов, ветеран 1856* року, прямував у Святогорський монастир. Дорогою він зовсім вибився із сил і зліг в Ізюмі. Куди звернутися по допомогу в чужому, незнайомому місці? У поліцію, вирішив хворий; там послухали, перевірили документи, зробили в них свої помітки, і що тут думати, коли людині зле, – направили хворого до земської лікарні. Та всі ці записи й документи виявилися марними: у лікарні не змогли знайти ніяких регламентацій, щоб на їх підставі можна було Борисова прийняти на лікування. Пошкандибав змучений старче знову до поліції. Думали, радилися, що робити з хворим, якому стає дедалі гірше й гірше, і придумали направити його до військового лазарету. Але й там не прийняли старого, що вже конав від болю і поганого самопочуття. Вернувся нещасний назад у поліцію, там приліг на лаву, важко зітхнув і заснув вічним сном.
*Кримська війна Російської імперії проти коаліції Британської, Французької і Османської імперій в 1853–1856 роках.

1910, 105 років тому
28 вересня в селі Білий Колодязь Харківської губернії, у маєтку генерала Скалона, біля своєї квартири о третій ранку вбито двома пострілами в потилицю і спину директора білоколодязького цукрово-рафінадного заводу Івана Васильовича Скубенка. Страшна звістка вмить облетіла все село, дали знати в Харків, і на місце трагедії поспішили слідчі. Скубенко був людиною відомою, і це давало для слідства певні переваги. Насамперед було встановлено, що серед жителів села й робітників заводу Скубенко був дуже шановною людиною, мав незаперечний авторитет, повагу і любов як надзвичайно добра, чесна й чуйна до чужої біди людина. Отже, вбивця, швидше за все, не з тутешніх. Провели дізнання серед знайомих покійного, що часто перехрещувалися з ним у торгових справах, і ті підказали: Скубенко був в інтимних стосунках із дружиною багатого київського землевласника Домбровського. Не гаючи часу, до Києва направили агентів, і результати не забарилися: Домбровський виїжджав з Києва незадовго перед вбивством Скубенка. І крім цього, невідому особу, що дуже нагадувала собою Домбровського, бачили напередодні трагедії. Усі ці обставини стали причиною арешту Домбровського в Києві 1 жовтня і супроводження його до Харкова в розпорядження судового слідчого Харківського повіту, що проводить по цій справі дізнання.

1945, 70 років тому
У селі Шарівка, що на Богодухівщині, відкрився туберкульозний санаторій, куди приймають переважно інвалідів Вітчизняної війни. Село Шарівка стоїть на обох берегах річки Мерчик і зі всіх боків оточене великими лісними масивами. Шарівський санаторій, розрахований на 100 чоловік, – чудова здравниця з хорошим обладнанням, усілякими лабораторіями. 4 жовтня сюди направили першу партію хворих – 50 осіб. Решта – 50 хворих – будуть прийняті в санаторій у середині місяця.
А в селі Вільшани, теж Богодухівського району, з початку жовтня відкрився кістково-туберкульозний санаторій, розрахований на 100 ліжок. Тут теж приймають головним чином хворих інвалідів Вітчизняної війни. При санаторії працюють рентгенкабінет, солярій, лабораторії, пропускник, аптека.

1955, 60 років тому
За околицею села під крутим схилом, що спадає аж до Осколу, у розкішній зелені дерев і кущів стоїть довга, присадкувата будівля. Поруч – сплетена з лози простора загорода. Біля неї порається колгоспний кролівник Мусій Дмитрович Кравець.
– Цікавитесь, як ми кролів розводимо? – привітавшись, перепитав він. – Правду сказати, дуже вихвалятися поки що нічим. А втім, ось наше господарство, дивіться…
У приміщенні світло, чисто. Попід стінами, від краю до краю, клітки. В одних зручно влаштувалися пухнаті кролиці, в інших – проворні кролі, а в загороді, на сонці, грають кроленята. Їх так багато, що, здається, і не злічити. Але Мусій Дмитрович їм лік знає.
– А як же, без цього не можна, – подаючи в клітку свіжу, запашну траву, каже він, – це ж наше, колгоспне добро.
Мусій Дмитрович в артілі імені Ворошилова Ізюмського району почав розводити кролів ще в 1930 році. З перших же кроків справи пішли добре. Перед Великою Вітчизняною війною йому випала висока честь – за успіхи в розвитку кролівництва Мусія Дмитровича було затверджено учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Нові плани, нові думки привіз він з Москви. Та от війна, евакуація… Після повернення довелося заново відроджувати кролеферму.
У розмові Мусій Дмитрович наводить багато цифр. Вони яскраво свідчать про вигідність розведення цих маленьких тварин.
– Арифметику знаєте? – каже Мусій Дмитрович. – Лічіть. За здане кроляче м’ясо торік артіль виручила 4227 карбованців. Хутра продали на 10 349 карбованців. Від реалізації живих кролів до колгоспної каси надійшло 7463 карбованці. От що таке кролики.
За одержання і вирощення від кожної самиці по 25 кроленят Мусій Кравець минулого року знову виборов право бути учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки, де він демонстрував свої досягнення, ділився досвідом. А досвід розведення кролів у колгоспі імені Ворошилова великий. Кролі тут дуже плодючі, швидко ростуть. За один раз самиці виводять по 10 кроленят. А протягом року на фермі Мусія Дмитровича буває по 5–6 виводків.
– Від 50 самиць ми одержуємо приблизно 2500 кролів, – розповідає товариш Кравець. – Тепер самі підрахуйте, скільки м’яса за рік надходить до колгоспної комори.
…На вигулі грає стадо кроленят. Почувши кроки людини, довговухі нащулились, збилися в куток. Але як тільки Мусій Дмитрович простягнув гілки дерев, вони дружно кинулися назустріч.
– Це їм для розваги, – каже кролівник. – Дуже люблять гризти гілки. А в основному годуємо їх свіжою травою, концентратами, даємо мінеральний підкорм. Самиці одержують по кілограму трави і до 100 грамів концентратів щодня.
– Зараз на нашій фермі 50 кролематок. Що й казати: мало. Наступного року їх буде 120, а кролів розведемо на 3000 більше, ніж тепер. Це дуже вигідно для колгоспу.

1970, 45 років тому
У селі Липчанівка на Ізюмщині колгоспник сільгоспартілі імені ХХІІІ з’їзду КПРС В. А. Винничук копав погріб на власній садибі. На невеликій глибині лопата наткнулась на останки скелета та металеві речі – залишки наконечника, списа, уламки якоїсь зброї, частки глиняного посуду. Свою знахідку В. А. Винничук показав працівникам Ізюмського краєзнавчого музею. Дослідивши давнє поховання, старший науковий співробітник С. С. Смага визначила, що знахідці 2600 років і відноситься вона до VІ століття до нашої ери.

Олег Аврамцев, позаштатний кореспондент