Автор українського Тризуба "повернувся" до Харкова

Автор українського Тризуба

http://sd.org.ua

Мало хто знає автора українського Тризуба і який творчий спадок залишив після себе цей видатний митець.

Чому ім’я Василя Кричевського тривалий час було невідомим для співвітчизників, як художник «повернувся» в Україну та через що його онук-американець мігрував до Полтави, дізналася кореспондент «СК».

Мігрант-патріот

Василь Кричевський воістину унікальна постать українського мистецтва. Адже він став зачинателем українського стилю в архітектурі та автором українського Малого герба. Путівку в життя талановитий архітектор, художник і графік отримав у Харкові. Ще підлітком він приїхав на навчання до великого міста із села Ворожба Сумської області.

Ставати на ноги на професійній стезі йому допомагав сам Олексій Бекетов. До проектування багатьох будинків видатного архітектора доклав руку і юний Василь Кричевський. Найвідоміша самостійна робота Кричевського – будинок Полтавського земства, побудований у 1903 році. Будівлю охрестили «зразком українського модерну».

У роки Великої Вітчизняної війни архітектор змушений був мігрувати в Париж, а згодом у Венесуелу, де і помер у 1952 році. Як розповідають його онуки, Василь Кричевський дуже не хотів залишати Україну, адже безмежно любив рідну землю. На чужину із собою забрав лише свої картини. У Каракасі художник продовжував малювати, проте надихали його не венесуельські краєвиди, а пам’ять про рідні Сумщину та Полтавщину. Писати їх продовжував навіть у міграції.

Упродовж 50 років про Василя Кричевського в Україні не згадували. На ім’я архітектора було накладено табу. Родина художника не знала, як сприймуть роботи їхнього талановитого пращура у незалежній Україні, тому тривалий час не наважувалася повернути картини Василя Григоровича на батьківщину. І тільки десять років тому, за сприяння благодійників, картини Кричевського передали у декілька українських музеїв. Таким чином родина перестраховувалася, адже боялася, що якщо картини будуть в одному музеї, усі вони можуть зникнути. Сьогодні роботи Василя Кричевського є не лише у фонді українських музеїв, а й у музеях Чикаго та Нью-Йорку.

Коли у 2002 році в Харкові вперше презентували пейзажі та орнаменти художника, його онука Оксана була зворушена до сліз.

– Коли під час презентації надали слово Оксані, вона не змогла говорити. Вона сказала, що навіть не мріяла про те, що таке колись може відбутися, що Василь Григорович у своїх творах зможе повернутися на Україну, яку він так любив, – розповіла голова правління благодійного фонду, який привіз картини Василя Кричевського в Україну, Валентина Подгорна. – Коли ж Оксані показали будинки, які допомагав проектувати її тоді ще юний дід, вона дуже плакала.

Творча родина

Сьогодні ім’я Василя Кричевського відроджується на Батьківщині. У травні минулого року Верховна Рада постановила відзначати його 140-річчя на державному рівні. З цієї нагоди днями у Харківському художньому музеї відкрилася виставка його пейзажів і орнаментів «З Україною в серці». Окрім робіт самого Кричевського, в експозиції представлено картини його талановитих нащадків – синів Миколи та Василя, а також дружини Василя Олени та їхньої доньки Катерини. Частина полотен належить Харківському музею, а частина експозиції прибула до першої столиці з Канева – з Шевченківського національного заповідника.

Як розповів на відкритті виставки доктор історичних наук, професор Олесь Пошивайло, нашому місту Василь Кричевський навіть заповів свою колекцію картин, написану у 1917 році, але, на жаль, вона не збереглася. У 1918 році полотна загинули від рук більшовиків у будинку Михайла Грушевського.

Знову вдома

На презентацію виставки до Харкова з Америки приїхав онук українського митця Василь Кричевський-Лінде. Він розповів, що знає про дідуся лише з розповідей бабусі, мами та сестри, адже, коли народився, Василя Григоровича уже не було серед живих.

– Мені дуже багато розповідали про діда, – каже онук. – За все своє життя він дуже багато працював.

Його дідусь щодня прокидався о п’ятій годині і ходив на прогулянку. За півгодини чи годину повертався додому, випивав чашку чаю та викурював сигарету. Потім починав працювати. Василь Григорович ніколи не їв багато, але дуже полюбляв фрукти і багато палив. Він щодня займався різними справами: один день присвячував науці, інший – архітектурі, наступний – малюванню. Онук українського архітектора поділився, що ще з дитинства запам’ятав бабусині слова, які постійно повторював їй Василь Григорович: художник мусить працювати щодня, незважаючи на вихідні та навіть свята.

Сам онук уперше відвідав Україну чотири року тому і відтоді вважає її своєю Батьківщиною. Василь Кричевський-Лінде тепер щороку приїжджає до «рідного краю».

– Коди я вперше приїхав сюди, я не був тут іноземцем, – сміється Василь Іванович. – У мене було відчуття, ніби я додому приїхав, ніби я тут уже був. Я українець, який знає мову не дуже добре. Дуже люблю українські пісні, особливо колядки. Їх гарно співала у дитинстві моя сестра Мирослава. І зараз, коли я чую їх, згадую ті часи.

Онук українського архітектора обрав професію скульптора. Він зізнався, що спочатку не хотів іти творчими стопами талановитої родини.
– Усі були художниками, а я сказав, що буду іншим, – розповідає Василь Лінде-Кричевський. – Я опанував професію бухгалтера і працював у банку. Але одного дня зрозумів, що це не моє, почав займатися керамікою, ліпити скульптури. Проте все одно малювати не став.

Генетичний потяг

Два роки тому Василь Кричевський-Лінде приїхав до України разом із сином Василем. Зачарований Батьківщиною прадіда, наймолодший Василь твердо вирішив лишитися тут назавжди.

– Тільки ми сюди приїхали, він після першої ночі в Україні сказав, що не поїде назад, – розповідає батько. – Він народився у Венесуелі, виріс у Штатах, але його дім тут.

Правнук Василя Кричевського залишився в Україні зовсім один. Він навіть мови не знав. Протягом кількох місяців жив у селищі Опішня, що на Полтавщині, і навчався там гончарному мистецтву, а потім вступив до Полтавського національного технічного університету імені Ю. Кондратюка. На підготовчому факультеті Василя вчили російської мови, проте йому це зовсім не подобалося. Зараз він знайшов хороші курси української.

– Трохи російської, трохи української – виходить полтавський суржик, – сміється батько.

Кожного разу, колі він запитує сина, чи хоче той повернутися назад, наймолодший Василь твердо відповідає, що залишається на Батьківщині.

Інна ПИРЛИК, матеріал з газети "Слобідський край" №8 від 17.01.2013

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ