Без вини винувата Наталія Ужвій

Без вини винувата Наталія Ужвій

Фото: narnecropol.narod.ru

Їй вдалося врятуватись від політичних репресій, проте не під силу було сховатися від тиску з боку близьких людей. Мабуть, тому кожна роль української актриси Наталії Ужвій була сповнена життєвою щирістю, а фільму за її участі навіть дали «Оскара».

Сміх по-харківському

У роки громадянської війни в українському місті Золотоноша – вузловій залізничній станції – чекали відправки військові ешелони. Серед бійців великою популярністю користувався місцевий клуб. Тоді тут йшли любительські спектаклі за п’єсами Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького та ін. Особливу увагу привертала молода актриса з мелодійним голосом і незвичайними виразними очима. Це була Наталія Ужвій – дочка залізничника з волинського міста Любомль.Наталія Михайлівна пропрацювала шість років у школі і зіграла в любительському театрі більше 70 ролей, мріючи про професійну сцену. Але її батьки вважали, що гра на сцені – заняття несерйозне. Наперекір батьківській волі, взимку 1922 року вона їде до столиці вчитися акторській майстерності.

Наталію Ужвій називали поетесою української сцени. Іконописне обличчя з великими блакитними очима, дещо співуча вимова, статна фігура зі «струною в спині», пластичні рухи поєднувалися із запальним темпераментом. Саме це несумісне поєднання зовнішньої та внутрішньої природи актриси охоче використовували режисери театру і кіно. Ужвій все життя «купалася» в ролях гострохарактерних, яскравих, іскрометних: Наталія Ковшик у «Калиновому гаї» Олександра Корнейчука, Любов Раневська у «Вишневому саду» Антона Чехова тощо. Підкоривши спочатку київську театральну сцену, потім одеську, Ужвій попрямувала до Харкова.

У 1926 році засновану Лесем Курбасом українську театр-студію «Березіль» було переміщено з Києва до тодішньої столиці Харкова. До складу трупи окрім метрів увійшли молоді, але вже достатньо відомі актори: Олександр Хвиля, Дмитро Мілютенко, Амвросій Бучма, а незабаром приєдналася й Наталія Ужвій. На початку сезону в театрі поставили спектакль за п’єсою Моема «Сєді». Ужвій випало грати жінку легкої поведінки, яка спокушає пастора. Не допустити на сцені вульгарності тоді актрисі допомогло природне відчуття такту і сміх. Саме «грати сміх» наказав актрисі режисер Курбас. Згодом її багатозначний хохіт став одним з художніх прийомів. За дев’ять років Ужвій зіграла в харківському театрі безліч ролей, деякі з них були дивовижні. Наприклад, у п’єсі «Маклена Граса» Пантелеймона Куліша актриса, якій на той час було більше тридцяти років, грала тринадцятирічну дівчинку. А у спектаклі «Загибель ескадри» за п’єсою Олександра Корнейчука Ужвій настільки втілилася у роль жінки-комісара, що глядачі відразу повірили в жорсткий і суворий характер актриси.

Виправдана зрада

Харківський період був найбільш плідним у житті Ужвій. Окрім театральної з успіхом розвивається й кінокар’єра актриси – протягом двох років Ужвій знімається у трьох стрічках: «Пілсудський купив Петлюру», «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило». До речі, з Кобзарем життя пов’язало Ужвій не тільки в кіно. Актриса позувала харківському скульптору Манізеру під час роботи над пам’ятником Тарасу Шевченку в Харкові. З образу Ужвій митець робив скульптуру Катерини.

У Першій столиці Ужвій вийшла заміж за українського письменника-футуриста Михайля Семенка. Тут у подружжя народився син. Про життя актриси можна було б знімати стрічку із передбачуваним хепі-ендом, коли б не почались трагічні 1930-ті. Репресії, в’язниці, Соловки, смерть. Над Курбасом почалось судилище – офіційні органи не сприймали його експериментальні вистави, звинувачуючи Леся Степановича у «буржуазному націоналізмі та у відході від магістральної лінії партії». Ужвій була в Харкові провідною актрисою його театру, тож розгнівана влада чекала від неї відповідного слова. На захист Курбаса зі всієї великої трупи «Березоля» стали лише троє: корифей українського театру благородний Іван Мар’яненко і два молоді, бунтівні актори. А в Ужвій на руках маленький син і жодної підтримки довкола.

«У 1932-му в харківській газеті «Комсомолець України» було опубліковано колективного листа, де стояли 64 підписи акторів «Березоля», у тому числі й тітки, – згадувала племінниця Ужвій Наталія Пономаренко. – У 1933 році її чоловіка – поета-футуриста Міхайля Семенка – репресували. І люди з органів сказали тітці: «Або ви ставите свій підпис під колективним листом, або ви, окрім чоловіка, втратите ще й дитину». Вона обрала дитину. Ми довго в родині цієї теми не торкалися. І лише коли у мене з’явилася дочка, Наталія Михайлівна мені якось сказала: «А тепер ти розумієш мене?»

Пророча роль

Після репресій стосовно Курбаса Ужвій вже не могла залишатися в його театрі. У 1936 році на запрошення Гната Юри вона переїхала до Києва, де пропрацювала в Театрі імені Франка 50 років.

«Лесь Курбас і Гнат Юра – це основа моїх знань, моєї майстерності, – писала багато років по тому Наталія Ужвій в своїй анкеті-біографії, немов би каючись за свій вчинок у «Березолі».

Переживання актриси були викликані й реакцією оточення. Тоді від Наталії Михайлівни відвернулися практично всі, за винятком її багатолітнього партнера Амвросія Бучми. До речі, цей дует навіть вважали парою.

Але родинне щастя забезпечив Наталії Ужвій інший актор – Євгеній Пономаренко. Кохання на київській сцені переросло в міцний шлюб – разом вони прожили 50 років. Пономаренко був молодший за свою кохану на 11 років, тому Наталія Михайлівна довго не погоджувалася на офіційну реєстрацію. Але він усе ж довів їй свою відданість.

– Це була дивовижна родина, – згадувала племінниця Наталія. – Їхнє взаємне кохання, теплі та ніжні почуття були взірцем для всіх сімейних пар «франківців». У їх завжди відчиненому будинку був культ театру. Приходили актори, обговорювалися сценарії, святкувалися прем’єри.

Під час війни Ужвій запропонували роль Олени Костюк у стрічці «Радуга» за однойменною повістю Ванди Василевської. Актриса після довгих сумнівів погодилася зіграти цю роль. І не помилилася. «Радуга» стала першим радянським фільмом, удостоєним «Оскара», а Ужвій нагородили званням народної артистки. Образ молодої партизанки, яку вели на розстріл із вбитим новонародженим сином на руках у виконанні Наталії Ужвій, не міг забути жоден глядач. Ніхто тоді не здогадувався, що ця роль стане пророчою для актриси. У 24 роки її єдиний син Михась помер від туберкульозу. Ужвій дуже важко переживала втрату і виплеснула своє горе в спектаклі «Без вины виноватые», де її героїня теж втрачає дитину.

Театр рятував її завжди. І заради сцени жінка була ладна на усілякі «жертви». Постійно підтримувала форму – і творчу, і фізичну. Ніхто ніколи не бачив Наталію Михайлівну в домашньому халаті, без макіяжу та зачіски. Підтримуючи затишок вдома, жінка зуміла поєднувати театр і громадську роботу. Наталія Ужвій тривалий час очолювала Українську театральну спілку, за її ініціативи було створено «Будинок ветеранів сцени». У квітні 1986 року, вже знаючи про свою невиліковну хворобу, Наталія Ужвій востаннє вийшла на сцену. Вона грала Розу в спектаклі «Ретро». Як у минулі роки, її хода була легкою, рухи – пластичними, лунав незвичайний голос, світилися смарагдові очі. А через два місяці її не стало.

Катерина ТЕРЕЩЕНКО, позаштатний кореспондент

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ