Голос, який у Харкові будив совість. Бунтарська історія Бориса Чичибабіна

Голос, який у Харкові будив совість. Бунтарська історія Бориса Чичибабіна

literratura.org

У 1959 році до Харкова вперше збирається навідатись із творчим візитом відомий поет Євген Євтушенко.

Його друг і колега, поет Борис Слуцький, наполягає: першим харків’янином, з яким познайомиться Євтушенко, має стати поет Борис Чичибабін.

Дуже доросла юність

– У перший же день мені допомогли розшукати бідненький будиночок на Римарській з водопровідною колонкою у дворі, – писав у своїх спогадах Євтушенко. – Ми піднімалися дерев’яними сходами, що вели, схоже, на горище. Йшли на пісню, що лунала зверху під гітарні струни. Двері не були замкнені. За столом сиділи двоє: той, що з гітарою, – молодий; інший, що співав, – старший, худий, виснажений, з очей якого на мене палахкотіла пекуча синява. У нім я відразу взнав Чичибабіна. Коли пісня кінчилася, він міцно стиснув мені руку своєю костистою сильною рукою табірного землекопа.

Зачарований віршами-піснями Чичибабіна, Євген Євтушенко й не помітив, як кімнатка наповнилася людьми. Усі прийшли на голос.

– У Харкові голос Чичибабіна будив совість, – визначав Євтушенко. – Рано-вранці мене проводжав у готель цілий натовп «чичибабінців».

Уродженець Кременчука Борис Полушин (справжнє прізвище Чичибабіна. – Авт.) у дитинстві через службу вітчима перебирається з родиною до Чугуєва. Ще школярем маленький Борис публікував свої вірші під псевдонімом Борис Ріфмач. Воєнні події у 1941 році змусили студента історичного факулльтету Харківського державного університету імені О. М. Горького Бориса Полушин піти на фронт. Після війни юнак продовжив навчання за найближчою йому спеціальністю філолога. Але його мріям здобути вищу освіту так і не судилося здійснитися. Річ у тім, що він продовжував писати вірші – і під час військової служби, і в університеті. Написане – «видавав»: записував у шкільні зошити, які потім розрізав, перетворюючи на книжечки, і давав читати студентам. Тоді-то Полушин і почав підписуватися прізвищем матері – Чичибабін.

Першокурсник дозволяв собі дуже сміливі як на ті часи вислови й зухвалу бунтарську поезію з критикою влади. У 1946-му його засудили на п’ять років таборів «за антирадянську агітацію». Імовірно, причиною арешту були вірші – крамольна скомороська пісня з рефреном «Мать моя посадница».

Під час слідства в Бутирській в’язниці Чичибабін написав вірші, що стали його візитівкою, – «Красные помидоры» і майже настільки ж знамениту «Махорку», два яскраві зразки «тюремної лірики».
Після майже дворічного перебування у в’язниці Чичибабіна було направлено для відбуття п’ятирічного терміну в один з найбільших таборів системи ГУЛАГ – Вятський виправничо-трудовий табір.

Творчий «притулок»

До Харкова Чичибабін повернувся влітку 1951-го. Тривалий час був різноробом, близько року пропрацював у Харківському театрі російської драми підсобним робітником сцени, потім закінчив бухгалтерські курси, які були найшвидшим і доступнішим способом отримати якийсь фах.

Поступово Чичибабін заводить знайомства серед місцевої інтелігенції, у тому числі – літературної. У 1958 році з’являється перша публікація в журналі «Знамя». У Харкові в маленькій кімнатці поета на горищі в будинку на вулиці Римарській збираються любителі поезії, утворюється щось подібне до літературного гуртка.

Початок 1960-х років узагалі-то можна назвати «золотим» періодом у творчості Чичибабіна. Вірші поета публікуються в харківських, київських та московських виданнях, серед його знайомих – видатні Самуїл Маршак, Ілля Еренбург тощо. Поступово з друку виходять дві перші збірки віршів Чичибабіна. У Москві видається «Молодость», у Харкові – «Мороз и солнце». Поету доручають керівництво літературною студією при Будинку культури робітників зв’язку.

Та в 1966 році на негласну вимогу КДБ Чичибабіна усунули від керівництва студією. Саму студію було ліквідовано. За офіційною версією – за літературні вечори, присвячені Цвєтаєвій і Пастернаку. За іронією долі, у цьому ж році поета прийняли до Спілки письменників СРСР. Проте короткочасна хрущовська відлига закінчувалася.

У кінці 80-х поета «згадали»

«Член Союзу радянських письменників» втрачає читачів – і поет Чичибабін «вирушає в народ». У 1972 році в самвидаві з’явилася збірка його віршів. Крім того, по руках починають ходити магнітофонні записи з квартирних читань поета, листи з переписаними й передрукованими окремими його віршами. У 1973-му, після появи самвидавської збірки й публічного читання різкого вірша про «злодійські похорони» Твардовського, Чичибабіна виключили із Союзу письменників. На середину 1970-х припав початок пори 15-річного замовчування поета. Він перебував у депресії, про що свідчать вірші «Сними с меня усталость, матерь смерть», «Уходит в ночь мой траурный трамвай». Навіть знайдене нарешті особисте щастя не могло сповна компенсувати болю від ідеологічного тиску на поета.
Борис Чичибабін і його майбутня дружина Лілія Карась зустрілися наприкінці 1960-х років. Їй було 29, йому – 44.

– Я ходила в літературну студію в Будинок культури працівників зв’язку, яку очолював Борис Чичибабін. Не можу сказати, що його вірші були мені близькі, але мене приголомшували його освіченість, знання словесності, – згадувала Лілія Семенівна. – Потім я перестала відвідувати студію, але ми зустрілися випадково на вулиці. Він запропонував: «Давайте, я вам вірші почитаю». У нього була душевна криза, усе в нього руйнувалося – розчарування у спробах демократизації суспільства, неможливість публікації кращих його віршів. З тієї випадкової зустрічі ми завжди були разом.

У кінці 80-х про поета «згадали»: його відновлюють у Союзі письменників, дають можливість зустрічатися з любителями поезії.

– Перший легальний у часи перебудови виступ у Харкові був у 1988 році, – розповідає Лілія Семенівна. – Цей виступ відбувся 5 березня – у день смерті Сталіна, і для Чичибабіна це було символічно.

Він писав завжди і скрізь. Його творчість не змогли зупинити ні в’язниці, ні далека від літератури робота.

– Він був унікальною і дуже цікавою людиною. Завжди був зосереджений в собі, міг вигадувати вірші, йдучи вулицею, – згадувала Лілія Карась-Чичибабіна. – Я не знаю, як йому вдалося написати стільки віршів, листів і прозаїчних текстів. Це його таємниця.
Помер Борис Чичибабін у грудні 1994-го, менше місяця не доживши до свого 72-го дня народження. Сьогодні про митця нагадують вулиця в центрі Харкова та фестиваль сучасної поезії, що названо на його честь, музей в одній з чугуївських шкіл та, звісно ж, сотні щирих і чесних віршів.

У 1990 році бунтареві Чичибабіну за книгу «Колокол» дають Державну премію СРСР.
– У президії сиділи ті ж люди, які прямо або побічно не давали Борису друкуватися, – розповідала дружина поета Лілія Карась-Чичибабіна. – Несподівано Борис попросив слова. Обличчя в президії витягувалися: знову цей баламут щось затіває. Проте чоловік був стриманий. Він сказав про те, що коли до Литви введено радянські танки, коли у країні коїться неподобство, було б природно відмовитися від премії, але він приймає її – не від держави, а від тих людей, які живуть зараз надією, і вірить, що «розсудливість і спокутування колишніх гріхів урятують нас».

Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №64 від 30.05.2015

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ