Історія звичних речей: метро, кондиціонер, пральна машина
Адже що б ми (людство) не вигадали за останні два мільйони років, служить нашому ж комфорту. Все від ліні...
Для найледачіших
Позиція номер один у списку «ледачих» винаходів – ескалатор: можна пересуватися вниз і вгору, навіть не перебираючи ногами. День його народження – 9 серпня 1859 року. Саме в цей день, без малого 150 років тому, американський винахідник з Массачусетса Натан Еймс запатентував «похилі сходи». Щоправда, термін «ескалатор» (від лат. Scala – сходи, і elevator – піднімає) з’явився майже через півстоліття, коли було запатентовано його нову похилу версію. Автором терміна вважається Чарльз Зеербергер, який виготовив для компанії «Отіс» цю нову версію. На Всесвітній Паризькій виставці 1900 року було представлено цілих 29 аналогічних підйомників, виготовлених різними фірмами, але термін «ескалатор» протягом півстоліття був ексклюзивним товарним знаком компанії «Отіс». Тільки в 1950 році Патентне бюро США постановило, що «ескалатор» є звичайною назвою для будь-якого підйомно-транспортного пристрою. Уже до першої світової війни новинкою охоче користувалися великі універсальні магазини США, Франції, Англії. А в 1911 році перші ескалатори було встановлено в метрополітені на Лондонській лінії Пікаділлі.
У Росії про ескалатори вперше замислилися в 1932 році, коли стало зрозуміли, що перша лінія Московського метро, що будується, пройде на глибині від 10 до 30 метрів. Про це «диво техніки» було відомо, правда, швидше з чуток, але вигода його була очевидна: сходи рухаються, на відміну від ліфта, безперервно, інтервалів між підйомом і спуском окремих груп людей немає абсолютно. За всіх своїх переваг ескалатор мав, на думку будівельників московського метрополітену, один серйозний недолік: ніхто не знав, як його треба будувати. Західні «фірмачі» за поставку ескалаторів для першої черги Московського метро запросили непомірну для того часу ціну – 4 млн крб. золотом. Зважаючи на цей «грабіж серед білого дня», Сталін дав доленосну команду – орієнтуватися на власні сили під девізом: «Немає таких фортець, яких не взяли б більшовики!», Що і стало поштовхом розвитку вітчизняного ескалаторобудування.
Умова прохолоди
Слово «кондиціонер» використовується тільки у нас у країні. Це фактично шматок англійського словосполучення «air condition» – від латинського «condicio» – умова, стан. Повний переклад означає «стан повітря», але правильне позначення терміна звучить як «air conditioning», а не «air condition», що в перекладі означає «кондиціонування». Слово «кондиціонування» вперше було вимовлено вголос ще в 1815 році. Саме тоді француз Жанн Шабаннес отримав Британський Патент на метод «кондиціонування повітря і регулювання температури в житлах і інших будівлях». Однак патент – це одне, а реально діючий апарат – зовсім інше. Для цього знадобилося... 87 років!
Спекотного літа 1902 року власник однієї з нью-йоркських друкарень пан Роберт Лайтл Сакетт неабияк нервував: якість друку впала так, що друкарня зазнавала збитків за збитками: поштові листівки та плакати виходили розмитими і не мали товарного вигляду. Головний замовник – найпопулярніший гумористичний журнал США «Суддя» – погрожував розірвати договір, а це вже був крок до краху. Друкарі щось жалібно белькотали про небувалу літню спеку, винуватили її в усіх бідах, а власник друкарні гарячково шукав вихід з положення. Йому на допомогу прийшов молодий амбітний інженер з компанії «Буффало Фордж» Вілліс Хевіленд Керріер. Він вирішив розібратися в цьому питанні, і з’ясував, що проблема була не у високій температурі, а у вологості в приміщенні. Саме вона негативно впливала на якість друку: влітку папір сох або розбухав при зміні вологості, кольорові чорнила при цьому розпливалися, і зображення виходило розмитим. Установивши причину, Керріер поміркував над виходом з положення,: потрібно було пристосування, яке підтримувало б постійний режим вологості.
Буквально через місяць Керріер розробив і винайшов на папері небачений раніше пристрій, який проганяв повітря поверх охолоджених трубок, при цьому волога осідала – це було схоже на охолоджену склянку, на зовнішній стінці якої збирається волога. Таким чином, перший кондиціонер являв собою саме охолоджувач води в комплекті з вентиляторними доводчиками. Керріер визначив, що кондиціонер матиме від трьох до п’яти функцій: управління вологістю (збільшуючи або зменшуючи її); управління температурою (нагріваючи або охолоджуючи повітря); створення повітряних потоків через систему фільтрації (вентилюючи і водночас очищуючи повітря). Через два роки він запатентував цей пристрій, і день 28 квітня став офіційним днем народження кондиціонера. Створений спочатку для регулювання вологості і забезпечення техпроцесу, кондиціонер дуже швидко набув популярності як вірний засіб охолодити розжарену атмосферу: кондиціонери почали встановлювати в громадських місцях, насамперед, у театрах і універмагах, після чого доходи там різко зростали за рахунок небувалого напливу відвідувачів. А коли з’ясували, що після установки кондиціонерів в друкарнях продуктивність праці зросла на 40 % (воістину революційне зростання!), їх почали масово встановлювати на робочих місцях. Так кондиціонер став не тільки умовою прохолоди, а й умовою підвищення продуктивності праці – про що варто було б замислитися в тих установах, де його ще не встановлено.
Електрична праля
Є щонайменше два пояснення тому, з якої причини з’явилися перші пральні машини. Відповідно до першого пояснення, їх створили турботливі чоловіки, щоб полегшити працю дружин. За другим – поштовхом послужила необхідність у тому, щоб прати великій кількості зосереджених в одному місці неодружених чоловіків (містечка золотошукачів, морські порти тощо). Швидше за все, справедливі обидві версії. У паперах великого німецького поета і мислителя Ґете, що відносяться до другої половини XVIII ст., знайдено опис гіпотетичного пристрою – машини для прання білизни. Американські фермери і селяни Західної Європи, чиї господарства були оснащені паровими машинами, щоб полегшити працю своїх дружин, майстрували міцні бочки, усередині яких оберталася хрестовина (зараз ми б назвали її активатором). Обертання здійснювалося від приводного ременя або зубчастої передачі. Механізми виходили дуже добрі; їх конструкція не стояла на місці, обростаючи хитромудрими пристосуваннями. У середині ХІХ ст. подібні винаходи почали патентувати. У 1851 році американець Джеймс Кінг запатентував пральну машину з обертовим барабаном, яка дуже нагадувала сучасну.
Тільки привід у його машини був ручним. А в 1856 році інший американець – Мур – запатентував «пристрій для прання білизни», який являв собою дерев’яний ящик на колесах, над яким рухалася дерев’яна рама складної конструкції. У ящик складали білизну, до половини заповнювали дерев’яними кульками і заливали миючим розчином. Рама, що приводилася в дію важелем, рухалася вгору-вниз, кульки перекочувалися по білизні, імітуючи рух безлічі рук. Швидше за все, після кожного прання кульки доводилося мити вручну. До 1875 року тільки в Америці було зареєстровано понад 2000 патентів на пристрої для прання.
Однак справжня революція у важкій і невдячній справі прання відбулася 9 серпня 1910 року. Саме цього дня було запатентувано електричну пральну машину «Тор», творцем якої був американський винахідник Алва Фішер. Цей просунутий на ті часи апарат мав дерев’яний барабан, який здійснював по вісім обертань в один бік і стільки ж – в інший. У нижній частині машини розташовувався електродвигун, який зчіплювався з барабаном спеціальним важелем, тим самим приводячи барабан у рух. Треба сказати, у ті часи покупці не відрізнялися особливою вередливістю і були раді тому, що їм запропонували хоч щось, що полегшує їхню працю. А тому, так само як і виробники, не надто переймалися безпекою. Всі передавальні механізми машини Фішера були відкритими. На кінець першої чверті ХХ ст. вже більше 1300 компаній у США випускали пральні машини. А попереду у винахідників були хитромудрі пристосування для нагрівання води і віджимання білизни.
Інна Ряполова, матеріал з газети "Слобідський край" №96 від 12.08.2014