Історія звичних речей. Панчохи, станок та світлофор

Історія звичних речей. Панчохи, станок та світлофор

m2motors.com.ua

Світ речей, який нас оточує, здається до такої міри звичним, що важко уявити: і як це люди колись жили без них?

Як жінки обходилися без колготок, а чоловіки – без електробритв? Як «розрулювати» ситуацію на перехрестях без світлофорів? А між іншим, усі ці предмети з’явилися в останнє століття.

«Панчішні рейтузи»

День 13 січня 1962 року, коли знаменитий модельєр Ів Сен Лоран уперше випустив на подіум моделі, одягнені в колготки, став воістину знаменним для всього жіноцтва. Це було зручно й неймовірно еротично; хтось із фотографів одразу ж заявив: «Жінка в колготках виглядає так, ніби її по пояс занурили в шоколад». Однак Ів Сен Лоран ні винахідником колготок – він просто зреагував на виклик часу: спідниці ставали все коротшими, а танцювати рок-н-рол у панчохах і поясі з гумками було надто вже незручно. Щодо «права старшинства», то колись колготки (точніше, їх пращурів – штоси, це інша назва панталонів) носили виключно чоловіки. Відповідно до моди середини ХIV ст., кожну половину панталон робили з тканини різного кольору: сині та червоні, білі та рожеві тощо. Штанини зазвичай прикрашали зображенням родового герба власника або висловами відомих мужів того часу. Поступово з появою брюк чоловіки починають носити шкарпетки, а панталони після довгої еволюції трансформуються в жіночі панчохи і перетворюються на чоловічий фетиш, як і підв’язки до них.

У ХХ ст. до справи «колготізаціі» долучилися нові технології: було винайдено матеріали, що дозволяють створювати продукцію майже прозору, невагому, таку, що щільно, без зморшок, обхоплює жіночу ногу. Щоправда, питання міцності залишається відкритим і до сьогодні.

У Радянському Союзі 60-х років колготки були для жінок таким собі предметом культу. Називалися вони спочатку «панчішні рейтузи» та постачались із Чехословаччини. Звідти ж було запозичене в російську звичайне сьогодні слово «колготки» – на упаковках унікального закордонного товару красувався напис «kalhoty», що в перекладі з чеської означає «штани». Запозичене в російську, а потім і в українську, слово спочатку писали через букву «а» – «калготах», «калготкі». Однак потім, вірогідно, через схожість зі словом «колгота» (що є синонімом слова «суєта» і жодним чином предмету не стосується), «колготки» починають писати через букву «о». Коштував такий атрибут одягу шалено дорого: від 7 до 15 карбованців (при зарплаті 90 карбованців). Тому наші мами й бабусі знайшли спосіб їх самостійно виготовляти: вони попросту пришивали до фланелевих панталон вовняні панчохи.

До 70-х років у продажу вже з’являються колготки з НДР, так звані «ендеерівські», або «дедеронові», колготки. У це десятиліття ціни на «жіночу мрію» знижуються до 3 карбованців. Купуючи ці безцінні колготки, жінки заношувати їх до дірок, які потім художньо штопали – і не просто нитками, а подеколи власними волоссям, якщо його відтінок збігався з кольором колготок.

У Радянському Союзі перші колготки почав виробляти Брестський панчішний комбінат. Ні елегантністю, ні міцністю ці вироби не вирізнялися, а тому в журналі «Работница» можна було натрапити на такі поради: «Нові колготки потрібно на кілька годин покласти в холодильник» або «Колготки носитимуться довше, якщо їх попередньо випрати в мильній піні». Чи не в кожної господині був такий «хитрий» інструмент: тоненький крючечок із закругленою голівкою і лапкою, що закривається. Призначений він був для підняття петель у «стрілці», яка утворювалась на колготках.
А дбайливі й економні господині завжди могли дати друге життя колготкам, які вже не підлягали жодному відновленню: зв’язати килимок, використати для зберігання в’язки цибулі або, на крайній випадок, як губку для миття посуду.

Від станка!

Щодо того, коли чоловіки вперше надумали видаляти рослинність на обличчі, можна робити висновок винятково за знахідками археологів. Найдавніші народи позбувалися волосся найрізноманітнішими способами: і на багатті палили, і віддирали за допомогою попередньо нанесеної і висохлої глини або смоли. Більш цивілізовані народи, такі, як шумери і єгиптяни, зіскоблювали щетину кремнієвими ножами або скребачками. Стародавні римляни, які знали секрет обробки сталі, виготовляли бритви з прямими гостро заточеними клинками, які для зручності й захисту рук цирульників від випадкових порізів було обладнано рукояткою з дерева або кістки. Гладко виголені щоки і підборіддя, які підкреслюють акуратність і бездоганність зовнішнього вигляду, протягом усієї історії людства були особливо популярні серед військових. До діла йшли будь-які гострі предмети – ножі, сокири, шаблі, шашки. Згодом саме бойова холодна зброя стала прообразом небезпечної бритви. Не дивно, що винахідником електробритви теж став військовий.

У період з 1910 по 1914 рік американський полковник Джекоб Шик служив на Алясці. Якось була особливо сувора зима, коли температура не піднімалася вище за -30 ºС, тож і процес гоління перетворився на геть утруднену процедуру. Затятий акуратист Шик замислився, як можна було б спростити гоління. А позаяк саме тоді полковник перебував у госпіталі з травмою ноги, часу на роздуми в нього було предостатньо. Результатом роздумів стало те, що він зробив ескіз проекту електричної бритви, яка дозволяла голитися не тільки без теплої води, а й без мильної піни. Після війни Шик неодноразово намагався втілити свій проект, але отримати патент на електричну бритву зумів лише в 1928 році. Принцип роботи винаходу виявився простим, приблизно такий самий використовується в м’ясорубці.

У цьому приладі завжди присутні два ножі – рухомий і стаціонарний. Приготування фаршу (який, по суті, є порізаним на дуже дрібні шматочки м’ясом) обумовлюється зіткненням ріжучих кромок рухомого й нерухомого ножів. У бритві Шика круглому рухомому ножу, що мав одне лезо, надавав руху маленький двигун. Волоски крізь прорізи нерухомого ножа потрапляли всередину бриючої головки, де й обстригалися. Нерухомий ніж брав участь у голінні і водночас захищав шкіру від порізів. Хоча, перша бритва Шика швидше не голила, а драла. Крізь рідкісні прорізи насадки проходили не всі волоски, та й сам ніж швидко тупився. Але 18 березня 1931-го відбулася знаменна подія: у США було випущено першу електричну бритву. За іронією історії, її винахідника, полковника Шика, більше знають як автора його попереднього виробу: бритвеного станка з касетами для змінних лез.

Для взаєморозуміння

Саме задля цього 5 серпня 1914-го у США, у місті Клівленді, Американська світлофорна компанія встановила на перехресті 105-ї вулиці і авеню Евкліда чотири електричні світлофори конструкції Джеймса Хога. Слід зазначити, що хоча пробки стали звичайним явищем лише через десятки років, уже тоді транспортні засоби утворювали величезні затори на вулицях. І вже потрібен був хтось (бо шерифи зазвичай категорично відмовлялися від такого клопоту) або щось, що внесло б, нарешті, хоч якийсь порядок у дорожній рух. Тому світлофори конструкції Хога виявилися саме вчас. Вони мали червоний і зелений сигнал і, перемикаючись, видавали звукове попередження. Системою керував поліцейський, який сидів у скляній будці на перехресті.

Світлофори задавали правила руху, аналогічні прийнятим у сучасній Америці: поворот направо здійснювався в будь-який час при відсутності перешкод, а поворот наліво – на зелений сигнал навколо центру перехрестя. Це була не перша спроба домогтися взаєморозуміння між автомобілістами: ще в 1868 році в Лондоні, біля будівлі Британського парламенту, було встановлено найперший у світі світлофор. Однак це диво техніки, яке керувалося вручну і мало два семафорні крила (підняті горизонтально, вони означали сигнал «стоп», а опущені під кутом у 45 º – рух з обережністю), протрималося менше місяця: 2 січня 1869 року газовий ліхтар світлофора, призначений для подачі сигналу в темну пору, вибухнув, поранивши керуючого світлофором поліцейського.

Перший триколірний світлофор з’явився в 1918-му в Нью-Йорку. Через ще якийсь час їх авторитет визнали автомобілісти Детройта й Мічигану. За океан, до Європи, світлофор знову повернувся лише у 1922 році. Але не відразу в місто, де його вперше запровадили (у Лондон). Світлофори спочатку з’явились у Франції – у Парижі, на перетині Рю де Ріволі та Севастопольського бульвару, а потім у Німеччині, у місті Гамбургу на площі Стефанплатц.

Інна Можейко, матеріал з газети "Слобідський край" №90 від 29.07.2014

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ