Харківський одесит, легендарний Попандопуло, Михайло Водяной
Він у списку найвідоміших одеситів – поряд з Утьосовим і Жванецьким, хоча народився не в Одесі, а в Харкові. Пропонуємо сьогодні поностальгувати за відомим артистом Михайлом Водяним.
Врятував прем’єру
Цього року виконалося 47 років від дня виходу на екран музичної комедії «Свадьба в Малиновке». Мало кому відомо, що щаслива екранна доля картини була під загрозою зриву. 24 квітня 1967 року країну потрясла трагічна звістка про загибель льотчика-космонавта Володимира Комарова. Атмосфера за кулісами московського кінотеатру «Росія», де очікувалася прем’єра комедії, була зовсім не святкова. Творча група на чолі з кінорежисером Андрієм Тутишкіним завмерла в тривожному очікуванні.
Але реакція переповненого кінозалу була приголомшливою – глядачі сміялися до сліз, а коли йшли фінальні титри, зал буквально вибухнув оплесками. Незважаючи на подальші розгромні реакції на адресу «примітивної оперети», стрічка «Свадьба в Малиновке» була приречена на успіх. Перш за все, завдяки блискучому сузір’ю акторів: Олексію Смирнову, Володимиру Самойлову, Зої Федоровій, Михайлу Пуговкіну, Миколі Сліченку. Проте абсолютним лідером за числом глядацьких симпатій став виконавець ролі Попандопуло Михайло Водяной. Репліки його бандита в тільнику і червоних галіфе миттєво стали афоризмами: «Прибери ножик! Зробиш дірку, потім не запломбуєш!», «Натискуй на клавіші, продай талант!».
– Мало хто здогадувався, що шарм у вимовлянні слів героєм Водяного був обумовлений дефектом його дикції, – розповіла в одному з інтерв’ю завідувачка літературною частиною і директор музею Одеського академічного театру музичної комедії імені Михайла Водяного Фаїна Мушкатіна. – Знали про це хіба що його партнери по сцені.
Багато хто прагнув зрозуміти, у чому секрет влади артиста над глядачем. Михайло Григорович впливав на публіку, немов гіпнотизер. Варто було йому вийти, і зал шаленів. Проте Водяний ніколи не вдавався до помітних прийомів, у його грі не було неприродності. Складні ролі він підносив дуже просто. Але при цьому робота над ними велася колосальна.
Надихав церковний хор
– Михайло Григорович народився в Харкові, і це не єдиний його «секрет», – розповідала племінниця артиста Людмила. – Так сталося, що я – єдина пряма спадкоємиця нашого роду. У дядька своїх дітей не було. Мій батько (рідний брат актора Роберт. – Авт.) загинув на фронті. Його орденська книжка і моя дитяча фотокартка, залиті кров’ю, були передані моїй матері. Вона спочатку приховувала від мене цю страшну правду, хотіла, щоб дядько Мишко мене удочерив. На жаль, цього не сталося.
Недалеко від місця, де жила сім’я Михайла Водяного, стояла церква. Хлопчик, якому виповнилися три роки, буквально днював і ночував у ній, слухаючи хор. Якось служитель храму вивів малюка на вулицю і сказав його батькам: «Ваш хлопчик буде знаменитою людиною».
– Коли перед війною ми всі жили в Кисловодську, дідусь Григорій Михайлович казав: «Нема роду без вироду. Старший – син як син, два інститути закінчив, а у молодшого в голові – тільки драмгуртки та переодягання», – розповідала племінниця Водяного.
Скоріш за все, Михайло перейняв гени своєї матері, яка добре співала та володіла даром перевтілення. Спочатку він грав у самодіяльності, а закінчивши школу, вирушив до Ленінграда. Щоправда, вчитися в театральному інституті, в який його прийняли відразу на другий курс, довелося недовго – почалася війна, і Михайло повернувся до рідних. У 1943 році відбувся його дебют на професійній сцені – у П’ятигорському театрі музичної комедії.
– Два роки по тому дядька запросили в Львівський мюзик-хол, а згодом – у тамтешній театр оперети, що відкрився, – ділилася племінниця Людмила. – У 1954 році цей театр переїхав до Одеси. Досить було один раз почути, як співає Водяний, як дотепно парирує репліки з глядацької зали, щоб одесити зрозуміли: «Це наша людина!» До речі, справжнє прізвище артиста – Вассерман, що з єврейської перекладається як «водний».
Але якщо у Львові Водяний перебував короткий час, то саме тут із ним відбулась одна важлива річ. У 1947 році до Львова приїхала і поступила в Театр оперети Маргарита Дьоміна. За сценарієм герой Водяного без пам’яті був закоханий в її героїню. А незабаром у них виникла любов і в житті.
Кращий за справжнього шахрая
Одеська оперета користувалася популярністю не лише в Радянському Союзі, а й за кордоном. У той час в трупі були немало чудових артистів, але своїм приголомшливим успіхом театр був зобов’язаний перш за все Водяному. Його буквально носили на руках, публіка штурмувала театри й палаци спорту, в яких виступав артист. Бувало, спеціально для партійного керівництва організовували додаткові спектаклі, які грали після планових. Глядачі розходилися по домівках о четвертій ночі.
До цього часу на одеській сцені про Водяного ходять легенди. Про його простоту в спілкуванні, про дивну здатність поєднувати акторський і, як тут кажуть, людський талант. За сорок років роботи він зіграв близько ста п’ятдесяти ролей, ще з десяток – у кіно. Його Мишка Япончик у спектаклі «До рассвета» і в кінофільмі «Эскадра уходит на запад» пам’ятає не одне покоління глядачів. У ролі відомого одеського нальотчика Япончика Михайло Григорович виходив на сцену півсотні разів – цифра, гідна будь-якої Книги рекордів.
– Леонід Утьосов писав у своєму щоденнику: «Я багато років є консультантом з «одеських питань». Робота важка, оскільки кожен одесит з будь-якого приводу має свою думку, – ділилася інформацією директор музею Одеської музкомедії Фаїна Мушкатіна. – Єдиний випадок, коли думки всіх одеситів збігаються, – це виконання Водяним ролі Япончика. Я бачив справжнього, живого Япончика, і вважаю, що Михайло Водяной більше схожий на нього, ніж він сам».
Великі й малі дарунки прихильників
Приступаючи до ролі Яшки-Буксира в опереті «Белая акация» Ісаака Дунаєвського, Водяний тривалий час шукав відповідне для свого персонажа вбрання. Одягатися він повинен був яскраво та помітно, за останньою модою, і костюмери збилися з ніг у пошуках одягу. Повертаючись якось додому після спектаклю, на Дерибасівській актор запримітив парубка-стилягу в екзотичній сорочці з пальмами, пірамідами і в аляповатій краватці. «Де можна дістати такий костюм?» – звернувся до стиляги Михайло Григорович. – «Та це ж ви, Михайло! Тож я вам його дарую!». Парубок тут же зняв із себе краватку, сорочку і віддав їх артистові. Водяний поліз в кишеню за портмоне, але ображений стиляга сказав: «Я віддав це із вдячності за приділену мені увагу».
Популярність Водяного була неймовірною. Одного дня артист спізнювався на гастрольний спектакль, і пілоти посадили рейсовий літак на військовому аеродромі замість аеровокзалу обласного центру, де повинні були приземлитися. Найцікавіше, що ніхто з пасажирів не обурювався, адже вони летіли із самим Попандопуло!
У 1976 році Михайло Водяний став народним артистом – першим у жанрі оперети. Річ у тому, що музична комедія була не в пошані у можновладців, її вважали ідеологічно шкідливою. Проте всенародна любов і визнання не дозволили сильним світу цього обійти заслуги Майстра. Три роки потому Водяний став художнім керівником і директором рідного Одеського театру. Друзі радили відмовитися, поберегти себе. Проте він уже прийняв рішення.
– Я розумію, який це тягар, але ж можуть призначити випадкову людину, яка загубить театр! – сказав тоді перед цим важливим кроком у житті Михайло Водяной.
Паралельно з керівною посадою він продовжував практично кожного вечора виходити на сцену. Лише завдяки його імені, енергії та авторитету в театра з’явилася нова будівля. Для себе він нічого ніколи не просив і на здивовані запитання колег відповідав: «Знаєш, якось незручно».
Не додала Водяному позитивних емоцій звістка про кончину Утьосова в 1982 році. Як згадував Михайло Григорович, востаннє вони бачилися в Москві, за декілька місяців до події.
– Засидівся у Леоніда Йосиповича до глибокої ночі, – згадував потім Водяной. – Він багато розповідав, читав свої вірші, травив анекдоти і цитував Бабеля, якого шалено любив. Коли прощалися, несподівано сказав: «Мишко, дивися, наскільки я нижчий за тебе! Але ж ми були одного зросту. Значить, іду до землі?» – У мене тоді йойкнуло серце, але я зробив вигляд, що нічого не сталося: «Що ви, Леоніде Йосиповичу! Я ж на каблуках, а ви – у домашніх капцях». – Утьосов тоді сумно посміхнувся, як виявилось, востаннє.
Боротьба за ім’я
Тоді Водяний і передбачати не міг, що переживе свого старшого на 29 років друга всього на якихось п’ять років. «Допомогли» колеги. «Група товаришів» повідомила «куди слід» про фінансові махінації, якими нібито займався керівник театру. Кримінальна справа незабаром розсипалася, але на цьому наклепи не скінчилися.
– У театрі, як у будь-якому живому творчому організмі, з’явилися люди, що прагнули що б то не стало зганьбити свого керівника, – ділився основний дублер Водяного по сцені, заслужений артист України Еміль Силін. – Михайлу інкримінували відвідини кубла і розтління неповнолітніх. Насправді, йшлося про розкішну квартиру директора престижного магазину, а також бар, що належав йому ж. Там збиралися досить відомі в Одесі люди, багато хто з них був у приятельських стосунках з Водяним. Хтось вирішив скористатися цим і через них підставити відомого актора.
І почалися допити, численні показання «свідків». Водяной дуже переживав, нервував, у нього траплялися важкі серцеві напади. Але його невиновність все ж таки вдалося довести. У самий розпал цькування артиста мав відбутися спектакль «На рассвете». Зал театру був переповнений і гудів, немов стривожений вулик. Ніхто не міг сказати, як публіка зустріне Водяного. Але ледве артист вийшов на сцену і виголосив першу репліку Мишка Япончика: «Мое почтение, господа!» – його захлеснула хвиля овацій. Це було ознакою того, що публіка не зрадила свого кумира. Однак підтримка публіки, на жаль, не зуміла відновити підірване здоров’я Водяного. Приїхавши після київського тріумфу «Скрипача на крыше» додому, він помер. Серце не витримало третього інфаркту. Артистові було всього 63 роки.
В одеському театрі музичної комедії у пам’ять про Михайла Водяного досі йде спектакль «Бал в честь короля» – сцени з найбільш відомих постановок, у яких сяяв артист. Коли над залом звучить у записі голос Водяного, глядачі встають...
Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №7 від 17.01.2015