Пережив війну і табори. Історія харків'янина Івана Мирошника

Пережив війну і табори. Історія харків'янина Івана Мирошника

фото музею

Багатьох утікачів наздогнала фашистська куля, а Івану пощастило – він залишився живий, але зламав ногу.

У музеї «Харківщина у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років» Національного меморіального комплексу «Висота маршала І. С. Конєва» зберігається багато спогадів, документів наших земляків, які пережили всі жахи німецько-фашистської окупації та повоєнне лихоліття. Про долю однієї родини – Мірошників, що з Пересічної, розповіла науковий співробітник музею Галина Родак.

Життя змінив світанок 22 червня 1941 року

У мальовничому українському селищі Пересічна, що на Харківщині, до війни жила собі дружня працелюбна сім’я Прокопа та Марії Мірошників. Працювали в колгоспі, ростили трьох синів: Василя, Івана, Михайла; укладали плани на майбутнє, мріяли про достаток. Але їх життя, як і життя мільйонів людей, змінив ранок 22 червня 1941 року.


Події на фронті розвивалися стрімко і, на жаль, не на нашу користь. На початку жовтня 1941 року німці вже були на підступах до Харкова. Розпочалася масова евакуація підприємств, обладнання, колгоспного майна.

Разом з іншими пастухами погнав колгоспну череду на схід й Іван Мірошник. Хлопцю на той час було неповних 16 років, він устиг закінчити сім класів, працював у колгоспі. Іван мав добру вдачу, був надійним товаришем – веселим, заповзятим. Він і гадки не мав, що залишає свою родину, своє село на довгі роки поневірянь.

Колгоспна череда потрапила під ворожі бомби; ті, хто вцілів, повернувся назад у село, але Івана Мірошника серед них не було. Матері сказали, що Іван, швидше за все, загинув під час фашистського авіанальоту. Тяжким каменем на серце матері лягла ця звістка.

Та біда за біду чіпляється. Знову лихо прийшло до хати Мірошників. На початку 1942 року німці забрали другого сина, Михайла, до Німеччини в рабство. Зовсім змарніла, почорніла від горя Марія – вона вважала, що втратила обох синів. Але у 1949 році Михайло повернувся до рідного дому з Німеччини. А через рік мати випадково (!) дізналася, що її Іван теж живий.
 
Неймовірний збіг обставин

У Пересічній поштаркою на той час працювала молода дівчина Віра. Здружилася вона з тіткою Марією Мірошник і розповіла їй, що на пошту приходять з Чехословаччини листи Марії Мірошник і що їх відносять старенькій бабці – Марії Мірошинчисі, яка складає ті листи до скрині, бо не вміє читати й гадки немає, від кого вони. Віра попрохала у старенької ці листи й віднесла тітці Марії. Як же та здивувалася, коли з’ясувалося, що ці листи були адресовані саме їй! А ще більшою була радість, коли дізналася вона з цих листів, що її син Іван має бути живий. Попрохала Марія Василівна свою невістку, дружину сина Михайла, написати до Чехословаччини й розпитати про сина Івана.

Незабаром прийшла відповідь від Франтішека Прібилова, у листі було написано, що Іван Мірошник зі зброєю в руках воював у чеському партизанському загоні. Коли ж Чехословаччину звільнили радянські війська, Івана відправили до Радянського Союзу. Франтішек був упевнений, що його побратим уже вдома і був дуже занепокоєний подальшою його долею.


Марія з невісткою надсилали листи-запити до Москви в Міноборони, та відповіді довго не було. Лише коли до Міністерства оборони прийшов запит із Чехословаччини, матір отримала відповідь із Москви. У листі повідомлялось, що її син Мірошник Іван Прокопович «добровільно» завербувався на Колиму, на роботу в копальні. Знадобились клопотання рідних Івана та його чеських друзів, щоб «добровольця» хоча б перевели із шахт копалень на поверхню. Івана Мірошника призначили бригадиром і дозволили листування з рідними.

Партизан перетворився на «ворога народу»

Перший, такий довгоочікуваний, лист від сина Марія Василівна отримала в 1950 році. Почалося листування матері й сина, і Марія Василівна нарешті дізналася про всі поневіряння Івана. З’ясувалось, що в далекому 1941 році, коли хлопець погнав колгоспних корів до Росії, він попав під бомбардування, був поранений, потрапив до німецького полону, а на початку 1942 року насильно відправлений разом із іншими такими поневоленими до Німеччини. На території Чехії групі полонених, серед яких був і Іван, вдалося втекти: хлопці спромоглися відірвати кілька дощок з підлоги товарного вагону, в якому їх перевозили, і повистрибувати.

Багатьох утікачів наздогнала фашистська куля, а Івану пощастило – він залишився живий, але зламав ногу. Переховувався спочатку в лісовій печері, потім вирішив пробиратися до поселення, бо був украй знесилений, до того ж нестерпно боліла зламана нога. Дорогою зустрів дівчину, яка несла обід пастухам. Хлопець пояснив їй, як зміг, хто він і звідки. Батько дівчини мав зв’язок з партизанами, тож вона й вирішила допомогти.

Івана переховувала родина Франтішека Прібилова, його батько був кравцем, шив обмундирування для німців, і це було хорошим прикриттям. Після одужання Іван став бійцем чехословацького партизанського загону, зі зброєю в руках боровся з ненависним ворогом. Наближався кінець війни, радянські війська почали звільнення Чехословаччини. Група Івана отримала завдання підірвати міст, щоб відрізати шлях відступу німців. Коли бійці групи поверталися з успішно виконаного завдання, натрапили на радянський патруль. Івана заарештували, бо він не мав документів, які б засвідчували його особу, і відправили як ворога народу на Колиму в копальні.
 
Зустріч, яка не відбулась

Тяжка доля випала сину Івану, але мати була щаслива: її син – живий. У листах до сина розповіла і про молоду дівчину Віру – поштарку, завдяки якій дізналися, що він живий. Іван написав Вірі листа, подякував за допомогу, вона відповіла. Так почалося заочне спілкування між молодими людьми. А в 1953 році Віра поїхала до Івана, на вільне поселення в селище Нексікан Сусуманського району Магаданської області. Молоді одружилися, а влітку 1954 року в них народився син Володимир. Наприкінці 1955 року вони повернулися в рідне селище, Іван потрапив під амністію – тепер він уже не був ворогом народу. Але здоров’я своє колишній «доброволець» назавжди залишив у копальнях Колими, тому розумів, що проживе недовго. Він ще встиг звести для сім’ї будинок, який дуже скоро залишився без господаря: у 1961 році Івана Прокоповича не стало...

Лише в 1965 році, через 20 років після Перемоги, на адресу Мірошників було надіслано документ, який підтверджував участь Івана Мірошника в діях чехословацького партизанського загону. А в 1967 році завітали до родини дорогі гості з Чехословаччини – Франтішек Прібилов, який переховував Івана, і Марія – та дівчина, яка врятувала хлопця. Франтішек і Марія після війни одружилися. Два місяці гостювали чехи. Після від’їзду прийшов лише один лист від подружжя, а після подій 1968 року, які відбулися в Чехословаччині, зв’язок було втрачено остаточно, прийшло лише повідомлення, що адресат вибув.

Родина Мірошників жила своїм життям, підростав син Івана Володимир, і коли підійшов час йому служити в лавах Радянської Армії, то службу він проходив саме в Чехословаччині. А згодом доля знову дала можливість Володимиру побувати в тих краях, де воював його батько: за добросовісну працю його було премійовано туристичною путівкою до Чехословаччини. Але знайти родину Франтішека й Марії йому, на жаль, не вдалося. Родина Мірошників як реліквію зберігає неймовірну історію життя Івана Прокоповича й переповідає її із покоління в покоління.

Підготувала Інна Можейко, матеріал з газети "Слобідський край" №129 від 27.10.2012

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ