Перший день війни у Харкові. Розповідають очевидці та учасники подій
Очевидці першого дня Великої Вітчизняної війни діляться своїми спогадами. Чи думали вони, що знову доведеться пережити ледве не те саме...
Ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник Курської битви Володимир Міллер, зустрів 22 червня 1941-го у 16 років, у селі Червоне, Чугуївського району.
«У ту пору я саме закінчив сім класів у школі. Вирішив вступати до Харкова, у школу фельдшерів. І от 21 червня склав іспит і пізно увечері повертався робочим поїздом додому. О першій ночі увійшов до хати, повечеряв і ліг спати. Проспав до першої дня. Прокинувшись вийшов на вулицю і зустрів товариша, а він каже: «Ну Володю, мабуть, німці розбомблять ваш будинок». На моє здивування він відповів, що почалася війна. Я побіг додому і передав його слова батькам. Мати дала мені по потилиці, а батько відповів, що все може бути. Та, уже коли мама прийшла із сільської ради, бо була депутатом, вона сказала: «Вовка мав рацію». В одну мить усе стало інакше: ясний сонячний день змінився тривогою та світломаскуванням.
Згодом ми із товаришами пішли до військкомату, але нас не прийняли. За зброю я взявся вже із настанням повноліття. Якими були відчуття, коли усвідомили, що настала війна? Ми вірили, що наша армія зможе відбити ворога, і що через декілька тижнів вона буде в Берліні. Не було переживань, вважали, що війна от-от закінчиться і не доведеться проливати кров. А вийшло зовсім не так...»
Дитина війни, голова Харківського обласного комітету Міжнародної української спілки учасників війни Петро Конюшенко (на початок війни йому було чотири роки) 22 червня 1941-го зустрів у селі Воронцівка Миколаївської області.
«Мої найперші спогади пов’язані саме з війною. Те, що пам’ятається з такого малого віку, мені здається, навпаки, тримається міцніше, аніж те, що переживаєш уже дорослим. Перед очима й досі яскраво стоять картини приходу фашистів. Пам’ятаю, як босоногими хлопчаками ми зібралися із товаришами біля стовба з репродуктором у центрі нашого села. Десь о 12-й годині ми почули голос Левітана: «Усім громадянам, увага, увага!..» Цей міцний, насичений голос, що розрізає тебе, наче кинджалом, назавжди врізався у мою пам’ять. Аж мурахи по шкірі біжать, коли згадую ці моменти! Тоді ми не зрозуміли суті слів диктора. А от дорослі миттєво збагнули, що до чого. Для нас, малих, страшним було саме слово «війна». Війна – отже, стріляють, а це означає смерть. Ми злякалися, і водночас зникла наша дитяча безтурботність. Прийшло якесь суворе доросле розуміння. Ми перестали сміятися, насупилися і піднімали до неба голови, аби переконатися, що там немає ворожих літаків. Сьогодні для нас 22 червня – це День пам’яті та скорботи».
Ветеран Великої вітчизняної війни, учасник Курської битви, яка звільняла Харків, Тамара Бутенко 19-річною вчителькою зустріла початок війни у селі Солдатському Фатежського району Курської області.
«Це дуже важкий день. Коли думаю про початок війни, перед моїми очима проходять колони жінок із дітьми на руках і за спиною, із вузликами, тачками, на яких намагалися врятувати свої пожитки... Це череди корів, отари овець... А тут летять літаки, бомбування... Страшні дні, про які навіть важко згадувати. А скільки людей померло вже у перші дні війни! А скільки молоді просилося на фронт! Більшість моїх знайомих, друзів і я разом із ними пішли добровільно воювати. Які черги були! Я пам’ятаю, як ми відступали, як власноруч зі слізьми спалювали наші посіви жита, пшениці, аби тільки не дісталося наше багатство фашистам. Я не могла залишатися на окупованій території, напросилася добровольцем до 425-го артилерійського полку. Думала тільки про одне: піду на фронт. Тоді усім здавалося, що ось ще тиждень і війна закінчиться, ворога буде розбито. Я й мамі казала: не плачте, мамо, я ж ненадовго! Хто ж тоді знав, що війна затягнеться на роки...»
Дитина війни Зінаїда Солодковська, на момент початку війни була в Полтаві. Дівчині йшов 15-й рік.
«Тоді було не так важко і страшно, як згадується сьогодні. Ми були юними, безстрашними, нічого не боялися. Здавалося, війна не торкнеться ні наших тіл, ні наших душ. Про те, що німці напали на нас, я почула вранці по радіо. Це була разюча звістка. Пам’ятаю цю тривогу, невизначеність, як рятувалися втечею... Ми робили все, що від нас вимагалося. В евакуації в Узбекистані тяжко працювали».
Інвалід Великої Вітчизняної війни, ветеран праці, Олександр Саприкін нині живе в Первомайському Харківської області. У 13 років зустрів війну в селі Красний Октябрь, що на Донеччині.
«У той день ми працювали в колгоспному полі – обгортали картоплю. Я вів кобилу з підводою, а мій Дядько Петро керував позаду розпашником-обгорталкою. Аж ось їде верхи на коні бригадир і кричить: «Кидай, Петре, обгорталку. Давай-но у військкомат – війна почалась!» Сусід дядя Петро Чуйков, який працював електромонтером на залізниці, протягнув від магістралі до себе провід, налагодив зв’язок і радіо. Адже тоді телефонів і радіо не було. Він зробив гучномовець на стовпі, і того вечора ми всі побігли до того стовпа, де вже зібралося все село. Виступав міністр іноземних справ Молотов: «...Почалася війна, фашистська Німеччина без оголошення напала на Радянський союз...» А ввечері виступав Сталін, говорив, що «ворога буде розбито, перемога буде за нами». Ці слова я добре запам’ятав. Війна є війна. Ми й не думали, що у наше селище прийдуть німці. Ми думали, що десь на кордоні повоюють, і все. А тут листоноша на другий день почав розносити ввечері повістки з військкомату, усім чоловікам, яким виповнилось 18 років. Ми проводили чоловіків на підводах, із речмішками. За селище провели, усі дуже плакали. Мій батько був інвалідом громадянської війни, тому його не взяли в армію. А дядька Петра, якому тоді було близько 18 років, забрали.
У вересні ми пішли у школу, навчались декілька днів. І от одного дня ми сидимо за партами, а директор оголошує, що фронт наближається. І німці вже близько. А коли вступили у наше селище, навели свої порядки, ми вже не ходили у школу.
Обидва мої дядька загинули на війні: один у перші дні, а другий – дядько Петро – до 1942 року дожив, потрапив у оточення, вибрався з нього, приїхав додому й одружився. Потім з війни присилав листи з піснями, а потім ми отримали похоронку. Із нашої родини загинуло 11 чоловік – рідних і двоюрідних».
Дитина війни Любов Ткаль, зустріла війну у Харкові, їй було 14 років.
«Ми переїхали до Харкова у голодному 1933-му. На початок війни мої батьки працювали на ФЕДі: тато – майстром, мама – в оптичному цеху. Від заводу ми отримали велику кімнату в загальному бараку поряд із підприємством. Про те, що почалася війна, ми дізналися по радіо. Перше враження – шок: усе здалося таким раптовим. Те, що було потім, важко описати словами. Почалося бомбардування. Бомбосховищ у нас не було, ми ж жили на околицях міста. Мій батько власноруч викопав біля бараку землянку, там ми і ховалися під час налетів. А бомбили часто. У серпні нас евакуювали: разом із заводом ми поїхали останнім ешелоном до Сибиру, у Бердськ. Взяли тільки найнеобхідніше: одяг і постіль. Пам’ятаю, по дорозі ми дуже довго стояли під Дебальцевим: ешелон, який йшов перед нами, із нашими, заводчиками, розбомбили.
Найстрашнішим було усвідомлення того, що в один момент обвалився звичний світ. Кажуть, до усього можна призвичаїтися. До війни, мабуть, також можна. От тільки забути це неможливо. Я звук німецьких літаків запам’ятала на все життя».
Дитина війни Борис Панасенко, 22 червня 41-го харків’янину було 11 років.
«Спочатку було повне нерозуміння того, що відбувається, і не тільки у нас, дітей, але й у багатьох дорослих. Пам’ятаю розмови на кшталт: «Німецький пролетаріат за нас, він підніметься, Гітлеру кінець!» Щоправда, настрій у людей був тривожний і пригнічений. Пам’ятаю картки на продукти, а головне – на хліб. Тоді я вперше почув слово «жид» у фашистському тлумаченні, й здивувався цій примітивній агітації. А от перші бомбардування Харкова викликали здивування: «Як це їм вдалося долетіти, пробратися через заслони наших «яструбків»? І з’ясувалося, що ніяких «заслонів» нема. Пам’ятаю, як перші бомби падали поряд із нашим будинком, і як від однієї з них я ледь не загинув».
Учасник бойових дій Алла Солощук, звістка про війну застала її у 13 років у Харкові.
«Я саме закінчила 6 класів школи. Це був чудовий літній день. Тоді у місті саме проходили випускні вечори старшокласників. 22 червня вдень я саме стояла у черзі за молоком на Кінному ринку, коли стало відомо, що почалася війна. Звичайно, ця новина усіх ошелешила. Тоді не всі усвідомлювали, наскільки це жахливо й криваво. Коли я з ринку повернулася додому, ці жахливі новини підтвердив Молотов у своєму виступі по радіо. За цим першим днем чекало ще багато чого страшного. Ми залишилися в окупації. Через два місяці після приходу німців мій тато помер. Ми залишилися утрьох: я, мама і брат. Я пам’ятаю географічну карту, яка висіла у нас вдома на стіні, і як мама відзначала на ній рух фронту. Пам’ятаю, як голодували, як нас бомбили, як ходили по селах обмінювали речі на їжу... В окупації ми пробули до першого звільнення міста. Після того відступали, подолали 400 км. Війну ми сприйняли як велику біду й горе! Однак незважаючи ні на що, люди в Харкові були патріотами. Жодної улесливості німцям, без очікування від фашистів якихось благ. Усі сподівалися, що Харків урятується. До війни була важка пора, але те, що на нас очікувало потім, не зрівняється ні з чим.
Про те, що відбувається сьогодні, я можу сказати єдине: треба берегти мир! Кажу це, знаючи ціну мирному життю».
Тетяна Василець, матеріал з газети "Слобідський край" №74 від 21.06.2014