Після війни. Харківський ветеран пригадав, як діти розміновували ліс за допомогою палиць
Це 86-річний механізатор Іван Шматько. Чоловік на прикладі власної долі показує: творити дива можна. Хоч на власному подвір’ї. Хоч на мінному полі.
Іван Шматько народився в селі Мартовому в далекому, для нинішніх поколінь навіть «історичному», 1928 році. І ніколи – ні в дитинстві, ні в юності, тим більше, у зрілі роки, не мав наміру покинути свою малу батьківщину. Хоча випробувань на його долю випало чимало. І найтяжчим стала війна, з якою пов’язано безліч споминів і звання «Учасник бойових дій». Як же так сталося, питаю, що ви стали «учасником», адже вік, здавалося б, не дозволяє?
– Цікава в мене вийшла історія із цим «Учасником бойових дій». Навіть телефонували з району та області, запитували, як же так вийшло, що такий молодий – і «бойовим» став, – розповідає Іван Якович. – На початок війни мені було 13, і воювати я не міг. Обидва старші брати пішли на фронт та так і не повернулись. А я от залишився.
Фронт у цій містині стояв дуже довго. За Мартовим є лісочок – там були німці, в Мартовому – радянські солдати. Потім німці взяли село, а коли відступали, замінували все що можна.
– Це було в 1944 році. В усьому селі розруха, всюди бліндажі, все в мінах. Мені було тоді 16. Нас, пацанів, у військкомат викликали, навчили мінної справи, і ми тут знімали міни, – пригадує Іван Якович. – Моїх товаришів дуже багато порозривало. Одному очі вибило, двом ноги відірвало, двом руки. Все це було поряд, на мої очах. Мені «сюрприз-граната» голову, руку й бік поранила. Хоча ми й багато зробили. Один тільки я зняв близько 100 мін. Обліку не було, тому сказати точно дуже складно. Та людей із десяток я таки врятував. За це мені «бойового» і дали.
Як розповідає Іван Шматько, причина таких великих втрат серед саперів полягала в повній відсутності обладнання. «Міношукачі», якими користувались діти, являли собою палку й тонкий металевий прут на кінці. Ним штрикали землю і таким чином шукали міни. А це було особливо важко робити в густому бур’яні. Та й, на відміну від гранати, міна налаштована так, що вибухає відразу, без затримки, і часу сховатись не дає. Враховуючи ж зовсім слабеньку і вже місцями проржавілу чеку, процес розмінування був дуже небезпечним.
– Ще в нас були «жаби» – болванки такі невеликі, натягнуті на рамці, – продовжує Іван Якович. – Там всередині 200 металевих кульок і заряд. Ця «жаба» стрибає на два метри вгору і тільки тоді вибухає. Такі міни підскакують з характерним «тріньканням». Розповідали, що досвідчені сапери, коли чули цей звук, за півсекунди стрибали самісінько під міну, що злетіла. Безпосередньо під міною є «мертва зона», куди вона не дістає. Так і виживали. Причому тоді страшно не було. А от коли зараз згадую, дуже страшно.
Артем Богдан, матеріал з газети "Слобідський край" № 79-80 від 05.07.2014