Продавці щастя. Хто не пам’ятає фарцовщиків
За платівки кращих світових виконавців, пару джинсів від відомої фірми та заборонені еротичні журнали люди платили їм шалені гроші, не торгуючись.
Перший джинсовий костюм
Представники старшого покоління і сьогодні пам’ятають про звичний для Радянського Союзу дефіцит товарів. Інакше як пояснити паніку, яка сталася кілька днів тому у Харківській області навколо теми псевдовибуху Артемівського соляного заводу.
Першими поповнювати запаси цього продукту на ринки та до супермаркетів побігли ті, хто ще пам’ятає нескінченні черги у радянських гастрономах. Утім, мова в нашій статті піде не про ковбасу та цукерки, а про речі. Певно, кожен, кому сьогодні за сорок, може розповісти свою історію про те, як придбав перші у своєму житті джинси.
І хоч цього предмету гардероба в Союзі не шили, це не означає, що в ті часи не було модників, які прагнули бути в тренді. Тому у 50–60-ті роки починають з’являтися так звані фарцовщики – спекулянти. Ці люди продавали за шалені гроші закордонний товар, купуючи його в іноземців, які приїжджали до СРСР на навчання, або у тих, хто працював за кордоном чи мав там родичів тощо. Торгували всім – від запальничок до магнітофонів. Інтерес радянських громадян викликало все, що було вироблено не в СРСР і що було складно дістати.
Окрім звичних спекулянтів, які перекуповували речі в іноземців, фарцували залізничники, які їздили до інших країн, а також члени екіпажів літаків, що по роботі також бували за кордоном. Не упускали можливості підзаробити й деякі інтуристи.
А скільки всього можна було прикупити в портових містах! Моряки, які приходили з плавання, наступного дня в коридор комунальної квартири виносили чемодан з речами і починався розпродаж. Спочатку розбирали речі за списком, потім проти кожної речі моряк ставив суму і йому несли гроші. При цьому ніхто не торгувався.
Джинси-джинси-джинси
Харків’янин Валерій Пустоваров уперше зіткнувся з фарцовщиками у 20 років. Він тоді повертався з армії із Казахстану додому в Калмикію через Москву. При собі мав 800 рублів. Про те, де і що можна придбати, дізнався в потязі від бувалих. Валерій їхав з чітким планом обзавестися джинсовим костюмом, якій тоді в Союзі не то, що не випускали, навіть легально не завозили. Коштували обновки 400 рублів.
– Перший час я не хотів його знімати, мало не спав у цьому костюмі. Ходив у ньому скрізь – де треба й де ні. Хотілось показати, що він у мене є. Тим паче це був костюм популярної фірми Levi Strauss, – згадує Валерій Пустоваров.
На той час у Москві було два великі місця, де продавали такі речі. Це готель «Космос» і ВДНГ. Менше народу крутилось біля крамниці «Берізка» – магазину, де можна було придбати імпортні речі за валюту. Звісно, біля «Берізки» також велася підпільна торгівля. Так, моряк, який прийшов з плавання, міг купити там річ за 100 рублів, а за рогом продати за 200.
Такою і була середня ціна радянсько-імпортних джинсів: 100–200 рублів, залежно від престижності виробника, якості, моделі. І це при тому, що середня заробітна плата на той час складала 144 рублі, а стипендія – 40.Тому, звісно, дозволити собі бути модним міг не кожний.
Найкрутіші
Харків також не оминула лавина спекулянтів. Тим паче, що тут завжди навчалося багато іноземців, які, власне і були джерелом фарци. Особливе щастя було навчатися на одному факультеті чи жити поряд із іноземцями.
Таким щасливчиком був харків’янин Віктор Ряполов. У його гуртожитку мешкали іноземці, що навчалися на підготовчому факультеті (протягом року вивчали російську мову). Як розповів чоловік, іноземці дізнавалися, на які товари був дефіцит і попит, купляли їх за невеликі гроші у себе на батьківщині і втридорога перепродували їх уже в Харкові.
Загалом, у Харкові іноземці досить непогано почувалися.
– Якщо привіз десяток пар джинсів, то уже має середньорічний дохід радянської людини, – каже Віктор Ряполов. – Тобто жили вони дуже добре.
Навар фарцовщиків досягав 400–500 %. Та й це не межа. Купивши у спекулянтів джинси, їх можна було перепродати комусь за ще вищу ціну. Найчастіше продавали знайомим – перевіреним людям, які не могли здати спекулянтів правоохоронцям. Адже за такий бізнес чекала кримінальна відповідальність.
Та були й такі, хто фарцував не заради грошей, а просто заради спілкування.
До речі, іноземні фарцовщики майже ніколи не обманювали своїх клієнтів. Та й жадібними їх назвати було складно. Заробивши чимало грошей на фарці, вони радо пригощали своїх радянських сусідів дорогими напоями чи делікатесами, які могли собі дозволити тільки вони.
– Один рік я мешкав в одній кімнаті із сином Міністра іноземних справ Бангладешу. Хлопець полюбляв коньяк, та ще й якісний дорогий вірменський напій. А в ті часи він коштував 50–60 рублів за пляшку, – пригадує Віктор Ряполов. – Іноземець стежив, щоб у його кришталевому графині завжди був коньяк, аби кожен гість міг пригоститися. Звісно, у гуртожитку цей графин ставав порожнім дуже швидко.
Бременські музиканти замість «Бітлів»
Процвітало у колах досвідчених спекулянтів і шахрайство. Найбільше наживалися на джинсах. Було так, що після примірки фарцовщик відволікав покупця і віддавав йому одну запаковану відрізану штанину замість цілої пари.
Аби краще продавати плавки, спекулянти придумали легенду, на яку нерідко велися наївні радянські хлопці. Фарцовщики запевняли: коли білизна намокне, на ній з’явиться зображення голої жінки. Звісно, все це були дурниці, але «замануха» діяла.
Скільки з нас були обдурені, коли купували начебто «заморські» вінілові платівки. А виявлялося, що у підпільних друкарнях друкували лейбли і на звичайні радянські ліпили назви The Beatles, Led Zeppelin та інших метрів світового року.
– Ти платиш 25–50 рублів за улюблений гурт. Приїжджаєш додому, ставиш диск. А там «Бременські музиканти», які у магазині «Мелодія» коштують 2,50, – скаржиться Валерій Пустоваров.
Бувало й таке: збираєте у себе вдома друзів, ставите новесеньку «імпортну» плітвку, а звідти голос: «Що, музику зібралися слухати?».
Дуже популярною була радіоапаратура. З нею виникали складнощі, оскільки її завезти у великій кількості було важко – накладалися певні обмеження.
– Вони привозили двокасетні магнітофони і маленькі (тоді ще плеєрів не було) магнітофони фірми Soni, які поміщалися у кишені. Вони були дуже ходові. Хоча динамік у них був невисокої якості, – розповідає тодішній сусід іноземців Віктор Ряполов.
Коштувало маленьке диво техніки від 500 до 800 рублів. А от великі магнітофони іноземці самі використовували протягом навчального року, продавали їх уже перед від’їздом додому. За двокасетник треба було викласти аж 1500 рублів – як середня річна зарплатня радянського громадянина.
Трохи еротики
Користувалися попитом і еротичні журнали. Причому привозити їх взагалі було не можна, але заповзятливим студентам це вдавалося. Серед популярних були Penthouse та Playboy. У середньому за один номер «полунички» віддавали 25 рублів.
Популярними були й імпортні презервативи, в основному британського та китайського виробництва, рідше – індійського. Вітчизняні контрацептиви в аптеці тоді коштували дві копійки, імпортні ж по три рублі за штуку.
Одним з найдивніших ходових товарів були одноразові запальнички. Їх продавали по 10 рублів за штуку. При тому, що в Радянському Союзі випускали чудові газові запальнички елітного класу, які могли служити 10 років. Але ж ні, «фірма» була престижнішою.
Інна Пирлик, матеріал з газети "Слобідський край" №77 від 28.06.2014