Сашко Положинський: Червона Рута 1997 року у Харкові була одним з найпотужніших фестивалів в історії України
16 років потому перед черговим концертом у Першій столиці музикант поділився своїми спогадами про фестиваль.
- Які враження Ви отримали від фестивалю у Харкові?
- Тоді це все було майже як казка, щось нереальне. Уявіть, я 25 років прожив у Луцьку. Я звичайно, виїжджав за межі Луцька, і за кордоном бував, але це зовсім не те, коли ти потрапляєш на великий фестиваль. А «Червона рута-1997»- це був піковий фестиваль Червоної рути, до того вона набирала обертів, і в Харкові набула максимального розквіту, після чого все пішло на спад.
Це був величезний фестиваль номер один в Україні, з великою кількістю дуже цікавих молодих виконавців. Я вважаю, що за своїм складом «Червона рута-1997» була надзвичайно сильною, і потенціал творчий був неймовірний. Разом з тим приїжджала купа зірок першої величини української музики, легендарні колективи «Кому вниз», «ВВ». Плюс це цілодобова тусовка: готель «Харків», сад Шевченка, оперний театр – це було наше невеличке фестивальне містечко. Я тут жив майже місяць тоді, бо у складі режисерсько-постановочної групи фестивалю приїхав до Харкова за кілька днів до початку, жив весь час фестивалю (це два тижні), і ще потім як один із сценаристів і ведучих фестивалю, я від'їжджав одним з останніх. За весь цей час я тільки раз вирвався на екскурсію по Харкову.
На гала-концерті площа Свободи була вщент заповнена людьми. Причому ці люди прийшли не на зірок світової, радянської чи російської музики, а прийшли на зірок української музики і переможців фестивалю «Червона рута». Це були великі бюджети і професійні команди, суперсвітло, суперзвук, декорації, режисура, все було продумано.
- Чим все закінчилось?
Мені дуже прикро, що тоді дирекція фестивалю «намутила мутки», які спричинили до того, що весь цей потенціал був розсіяний. Тоді було відзнято колосальний відеоматеріал, з якого зробили десять 15-хвилинних програм, які виходили на каналі «ISTV», хоча можна було заповнити ефір годинними програмами на цілий місяць. І коли ми - переможці просили у фестивалю віддати нам пісні, які ми записали на «Червоній рути», нам їх не дали. Тоді було як мінімум сто пісень, які могли б стати хітами, і тридцять пісень могли б стати суперхітами. Адже на той час це все було дуже сучасно, прогресивно, все було створено спеціально для участі у фестивалі. Це був колосальний творчий матеріал, який можна було б віддати у радіо-ротації, а дирекція наклала лапи, і все це було втрачено.
- Чи проходять зараз в Україні фестивалі подібного масштабу?
- Нічого схожого на «Червону руту» 1997 року в Україні уже давно немає. Це був один з найпотужніших фестивалів в історії України. На жаль, зараз нема фестивалів, які дають можливість молодим музикантам, артистам, співакам, дорогу на сцену. Існують телевізійні шоу, але в чомусь це принципово інше. А більшість фестивалів, які все ж проходять в Україні, проходять на далеко не ідеальному рівні, що є наслідком не так неспроможності організаторів, скільки внаслідок відомих факторів, в яких зараз перебуває Україна: економічні, політичні чинники. Ніхто не застрахований від повторення кризи 2008 року, і зрозуміло, чому потенційні рекламодавці і спонсори й меценати, неохоче дають гроші на фестивалі. Тому більшість фестивалів в Україні проходять на засадах самоокупності. За таких умов розраховувати на велику платоспроможність людей, що приїжджають на фестиваль, не доводиться. Є фестивалі, які привозять зірок світового рівня, але це вже інше: там інші джерела фінансування. Феномен нашого суспільства полягає в тому, що люди готові платити значно завищені гроші за квитки на світову зірку, ніж заплатити адекватну ціну за якісних українських сучасних виконавців. Я думаю, що це пов'язане із пострадянським менталітетом: ми ще не «наїлися» концертів західних зірок, і традиційне ставлення до свого як чогось гіршого все ще присутнє.
Тамара Кіч