Село колишнього. Мешканці покинутого села на Харківщині зібрались у клуб (ФОТО)
Хтось – із сусідніх сіл, хтось – із сусідніх областей, хтось – із сусідньої держави. Клуб земляків «Проміньські промінці» об’єднав тих, хто колись тут жив.
Золота долина дитинства
Колись у давнину це місце називалося Золотою Долиною, і не випадково – аж надто мальовничий тут пейзаж: балка, по дну якої дзюрчить річечка Долинка, навколо – ліси, а у двох кілометрах – Оскіл, багатий на рибу. У 50-ті роки минулого століття тут був колгосп «Промінь». Адміністративно це місце вважалося околицею Гороховатки, але існувало саме по собі: дві вулиці, одна з яких протягнулася на півтора кілометра, 250 дворів та близько 600 чоловік населення, що називали самі себе «проміньцямі».
Потім колгоспи почали укрупнювати, і це місце було визнано неперспективним. Жителів переселили в сусіднє Підвисоке, а тут нікого не залишилося. Старіли і руйнувалися хати, заростали непрохідним чагарником подвір’я, а колишні жителі приїжджали сюди хіба що на Великдень на сільський цвинтар. Спілкувалися, цікавилися життям одне одного, а потім виникла думка: а чому б не спробувати зібратися всім разом? Спробували – вийшло. Вирішили продовжити, і з нетерпінням чекали наступної зустрічі.
Проміньський феномен
«Проміньський феномен» виник не на порожньому місці. Школа була далеко, у Гороховатці, і дітлахам середніх і старших класів доводилося щодня ходити по сім кілометрів в один кінець (це якщо по прямій, а навкруги всі дванадцять буде). Щоденні спільні «походи» до школи об’єднували. Тут були своя футбольна команда, свій «клуб» біля журавля, свої традиції, свої слівця. Якщо свято – сходилися всім селом, якщо горе – допомагали, хто чим може.
Діти 50–60-х років виросли і, роз’їхавшись і «відбувшись» в інших місцях, утворили тепер кістяк клубу. Хоча навряд чи таке об’єднання виникло, якби не дві дуже ініціативні та енергійні жінки, Ганна Труфен і Раїса Проскурна. 
«Усе в мене в Харкові, де я живу, добре, а душа болить за рідне місце, – каже одна з організаторів клубу Ганна Труфен. – Для мене це своєрідний протест проти зникнення малих сіл, адже, як кажуть: немає села – немає України. А наше село особливо шкода, адже тут так красиво. А ще... з віком усе частіше починаєш згадувати дитинство; ми такі дружні були – ось і досі цікаво, як у кого доля склалася». Першого разу на зустріч приїхало всього вісім чоловік, у цьому році зібралося шістдесят.
Інна Можейко, матеріал з газети "Слобідський край" №135 від 10.11.2012