Сестри-довгожительки на Харківщині святкують 100 і 95 років з різницею у день

Сестри-довгожительки на Харківщині святкують 100 і 95 років з різницею у день

фото автора

Важко уявити, якими величезними мають бути торти, аби умістити на них всю ту кількість свічок, які на свій день народження мають задути героїні цієї статті.

Двом сестрам із Харківщини в кінці червня виповнюється 95 та 100 років.

Героїні цієї статті – сестри Галина Величко та Тетяна Симініна – не мали серед своїх пращурів довгожителів, та й до творчої професії не мали ніякого відношення, проте 23 червня Тетяні Кіндратівні виповнюється 95 років, а наступного дня її старшій сестрі Галині – 100.

Їм є що згадати, і не завжди ті спогади радісні. Галина Величко й Тетяна Симініна є свідками подій тепер уже цілого сторіччя. Усе так добре починалося. Родина Месайків належала до тих, де знають справжню ціну праці. Батьки та вісім діточок – шість братів і дві сестрички – жили в с. Хотомля Вовчанського району. Усі – від малого до старого – займалися сільським господарством. Але в кінці 1920-х на них чекала трагічна доля багатьох «заможних» селян. Родину Месайків зарахували до категорії «куркулів» і вислали на Урал. Галині тоді було 14 років, а Тетяні – дев’ять.

– Батька взагалі окремо вислали, – згадує ті давні події Галина Кіндратівна. – Трьох братів теж забрали у в’язницю, додому повернулися тільки двоє.

Здолавши муки і відчай перших років життя на Уралі, родина Месайків потроху почала облаштовуватись на новому місці. Під час Великої Вітчизняної війни Галина працювала, як і більшість трудового населення, на заготовці деревини на фронт. Тетяна ж займалася кухарською справою.

– Ми працювали для нашого фронту, заготовлювали деревину для лиж, – розповідає Галина Кіндратівна. – Потім я була співробітницею школи фабрично-заводського навчання.

Доля не дуже балувала дівчат. Так, наприклад, Галина закінчила всього чотири класи, працювала на важких роботах і самостійно виховала двох дітлахів. Проте ті 20 років на Уралі, якими важкими вони б не були, жінки будуть пам’ятати все життя. Адже саме там вони будували своє жіноче щастя, попри всі труднощі.

Маленький час великого кохання

Вони познайомилися у клубі. Галина Кіндратівна не пам’ятає вже, чи було то кохання з першого погляду чи ні, але молодий і гарний Макар Величко закохав її у себе дуже швидко. Допомагав, проводжав, зустрічав – перед таким кавалером не можна було встояти. У 1939 році Галина та Макар побралися, а вже через три роки чоловіка забрали на фронт. Більше Галина свого коханого ніколи не бачила. Жінка залишилася з однією маленькою дитиною на руках та другою – під серцем.

– Він мені казав: «Я, Галю, не йду додому, а наче лечу», – так йому добре було зі мною, – ділиться спогадами Галина Величко. – Коли чоловіка не стало, я вважала, що й мене позбавили життя. Добре, що поряд були діти – моя єдина радість.

Галина так більше й не виходила заміж, зберігаючи вірність своєму Макарові. Вижити після такої важкої втрати, дійсно, допомогли діти та робота. У повоєнні роки доля розвела братів і сестер. У 1947 році Галина Кіндратівна повернулася на Харківщину, жила з родиною у селищі Білий Колодязь, що на Вовчанщині, а у 1985 році переїхала в селище Високий. На Харківщині жінка до самої пенсії пропрацювала на цукровому заводі. Тетяна Кіндратівна поїхала у шахтарське містечко Ровеньки Луганської області, де більше 40 років займалася не зовсім жіночою роботою – будівництвом. Проте романтиці в житті жінки теж знаходилося місце. Вона була тричі в заміжжі.

– У мене женихів багато було, – розповідає 95-річна бабуся. – Але ми з сестрою були дуже сімейними, не гуляли багато.

Кращий подарунок на століття

Одним із головних питань, яке хочеться поставити сестрам-довгожителькам, так це, звісно ж, про секрет їх довголіття. Але, за словами жінок, ніякого секрету тут немає.
– У нас до 100 років ще ніхто не доживав, шість наших братів рано померли, – каже Галина Кіндратівна.

– А ми все життя працювали, намагалися свої родини прогодувати. Так і дожили до такого віку. Ніколи не вживали алкоголю та не гуляли, – додає Тетяна Кіндратівна. – І я, чесно кажучи, теж хочу до 100 років дожити.
Їхній активності навіть у похилому віці можна було тільки позаздрити. Після стількох років опанування нежіночих професій сестри, вийшовши на пенсію, не змогли всидіти на одному місці. Сусіди з Високого дивувалися енергії жінок.

– Ми з ними ніколи не сварилися, вони дуже миролюбні люди, – розповідає сусідка Олена Берлізєва. – Я пам’ятаю, що ще минулого року Галина Кіндратівна курей пасла.
– Маю сказати, що Галина Кіндратівна завжди відрізнялася надзвичайною працьовитістю, – ділиться сусід Микола Кравченко. – У неї завжди було господарство, ідеально оброблений город, грядка до грядки.

Сьогодні за сестрами доглядає донька Галини Кіндратівни – Валентина. Свої ювілейні дати сестри не сприймають як щось дивовижне (на відміну від родичів і близьких). За словами жінок, на долю не ображаються та й цінують зараз кожен момент.
– У моєму житті було стільки страшного: заслання, війна, втрата чоловіка, а тепер тільки й жити, але вже не той вік, – зі смутком в очах каже Галина Кіндратівна.
Найкращим подарунком на свій день народження для жінок буде те, що всі родичі зберуться разом у їхньому будинку в Високому. Адже тільки у Галини Кіндратівни – чотири онуки, сім правнуків та стільки ж праправнуків.

– Ми на матусині 95 років зібрали усіх родичів, – каже донька Галини Величко Валентина Макарівна. – Ми хотіли й на цей ювілей зібрати усіх родичів, але через воєнні дії на сході не всі зможуть приїхати. Тож, зберемося всі разом на наступні дні народження.

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ