Сім’я, розірвана війною. Харків'янка розповідає реальну історію розлуки та зустрічі

31.03.2015 08:55 Культура
фото з архіва фото з архіва
Пригадую, як я любила слухати спогади бабусі Неоніли про її повоєнне дитинство. А особливо запала в душу історія кохання її батьків.

Я завжди з нетерпінням чекала вихідних, уявляла, як я повернуся додому, зустрінуся з дорогою мені людиною – бабусею Неонілою. Бачу її в чепурній оселі за роботою. Не любила вона, та й не вміла сидіти без діла. Пам’ятаю смак бабусиних пирогів, торта «Наполеона», різноманітних тістечок. Тепер молоді господині не печуть таких. Певно, загубилися назавжди особливі з діда-прадіда рецепти… 

Мені цікаво було спілкуватися з моєю бабусею, адже вона багато чого вміла: шити, вишивати, в’язати. Була доброю, справедливою. Чекала, уявляла, знала, вміла, була… Усе залишилося в минулому, адже бабусі не стало 17 лютого 2014 року.
Саме їй, милій, чарівній, добрій, дорогій, я присвячую ці спогади.

Пригадую, як я любила слухати спогади бабусі про її повоєнне дитинство, а особливо запала в душу історія кохання її батьків.

У селі Григорівці Барвінківського району була німецька колонія. Там проживав Мертенс Микола Карлович. А в місті Барвінковому мешкала дівчина-сирота Попкова Марія Марківна. Молоді люди зустрілися, покохали одне одного. Микола працював головним бухгалтером, а Марія – продавцем. Невдовзі одружилися. Жили дружно. У молоду сім’ю прийшла радість – дружина чекала на первістка.

22 червня 1941 року в безхмарне життя молодят увірвалася війна. З болем у серці слухали вони по радіо хвилюючі слова диктора про віроломний напад фашистської Німеччини. Слухали й не хотіли вірити, що війна взагалі можлива. Ні, не може цього бути, адже існує договір про ненапад між СРСР і Німеччиною! Як далі жити? Що робити? Серце розривалося на частини, адже в Миколиному свідоцтві про народження у графі «національність» записано – німець.

Як міг чоловік заспокоював дружину, говорив, що ворог буде розгромлений у найкоротші тижні, за місяць, ну за два. Вони й не здогадувалися, що довгих 1418 днів було відміряно війні.

21 липня 1941 року на світ з’явилася маленька Неоніла – моя бабуся. Тата дівчинки забрали до Сибіру, де українські німці будували вузькоколійку. А мама з немовлям залишилися на окупованій території, переховувалися від бомбардувань у підвалах, важко працювали. Нарешті прийшла довгоочікувана звістка від чоловіка, де він повідомляв про умови свого життя, писав, як він любить дружину й доньку. Пропонував приїхати до нього, зняти неподалік помешкання. Зібралася Марія їхати, але… не судилося. Важко занедужала маленька Неоніла. Сусідка тітка Дарина порадила Марії поки що не вирушати в дорогу, адже дитина може померти. Так і залишилася вдома, а із Сибіру все чекала листів.

Закінчилася війна, Миколу все ще не відпускали в Україну, бо він – німець.

Так сталося, що кожний з подружжя знайшов собі іншого супутника. Маленька Неоніла дуже сумувала за татом, якого вона ніколи не бачила. Спочатку йшли посилки, аліменти, а потім зв’язок обірвався. Коли дівчині виповнилося 26 років і в неї вже була своя донька, вирішила знайти свого тата. У мами запитала: «Як я його впізнаю?» (після війни жодної фотографії не вціліло). Та відповіла: «Поглянь на себе у дзеркало – ти його точна копія». Дала телеграму на ту адресу, звідки йшли колись аліменти, і, не дочекавшись відповіді, поїхала шукати того, кого жодного разу не бачила. Приїхала до Свердловська – ніхто не зустрічає. Не знала Неоніла, що не так просто дістатися до Полуночного, адже транспорт ходить раз на два дні.

Зайшла до автобуса, де було багато людей, сіла на задньому сидінні. Відчула на собі погляд сивого чоловіка, який уважно вдивлявся в натовп. Серце ладне було вистрибнути з грудей… Тато! Чоловік протиснувся до дівчини й запитав: «Вас звуть Неоніла?» Непрохані сльози набігли на очі. «Здрастуй, донечко! Все склалося б інакше, якби не війна…»

Удома в тата дівчину зустріли гостинно дружина Наталія Іванівна, син Валерій, донька дружини Жанна. Розповів Микола Карлович, у яких жахливих умовах перебував під час війни, як захворів, як його зовсім немічного підгодовувала Наталія Іванівна, яка залишилася сама з маленькою донечкою Жанною. Плакала і просила Неонілу пробачити татова дружина. Поспілкувавшись із татом, дівчина зрозуміла, як багато вона втратила, адже батько – добра, порядна людина.

Коли повернулася додому, перше, що запитала у своєї мами: «Як ти могла залишити мене без такого тата? Чому не поїхала до Сибіру?» І почула у відповідь: «Зараз мирний час, візьми свою маленьку донечку й поїдь у безвість. А тоді була війна, ти щойно народилась, життя в підвалах дало про себе знати – постійно хворіла, та ще й коханий за національністю німець». Обнялися мати з донькою й довго плакали.

А із Сибіру знову почали йти листи, телеграми, посилки. Микола Карлович дуже хотів приїхати, щоб побачити своїх онучок Тетянку та Наталку (доньок Неоніли), зятя, доньку і, звичайно, свою Марію. Однак Марія була категорично проти приїзду колишнього чоловіка, не хотіла ще раз пережити біль, відчай. Узагалі вона не любила згадувати минуле, бо кохала свого Миколу до нестями. Навіть сина від другого шлюбу назвала Миколкою.
Низько вклоняюся світлій пам’яті дорогих мені людей – прабабусі Марії, бабусі Неонілі, прадідусеві Миколі (якого я не бачила жодного разу).

Кулик Юлія, м. Барвінкове, матеріал з газети "Слобідський край" №33 від 19.03.2015

Джерело: SLK
Автор: Администратор сайта