Людина, яка сміялася, або Сміх крізь негаразди Аркадія Аверченка

Людина, яка сміялася, або Сміх крізь негаразди Аркадія Аверченка

Аркадію Аверченку ще за життя читачі присвоїли титул «король сміху». Його називали найвеселішою і найвідкритішою людиною в літературному світі.

Проте письменника, який при всій своїй відвертості залишив би по собі стільки загадок, таємниць і питань, треба ще пошукати.

Життя, наче детектив

В один із сонячних червневих днів 1922 року у столиці Чехословацької Республіки стався вибух... вибух тріумфування та радості.

– У день мого приїзду до Праги ключі від міста прошу не приносити – я все одно маю відмикачку, – пожартував у своїй офіційній промові гість, що викликав стільки народного галасу своїм приїздом.

Він ані трохи не перебільшив. Любов народу дуже лестила Його величності, і скаржитися на відсутність уваги йому майже ніколи не доводилося. Зовсім не царське прізвище не завадило за життя отримати титул «король сміху». Аркадій Аверченко – найкумедніший письменник і водночас найбільш загадкова фігура в російській літературі. Абсолютно впевнений, що можна бути творцем власної біографії, він так захопився, що сам заплутався і заплутав інших. Навіть некрологи, що сповіщали про загибель Аркадія Аверченка, вказали різну її дату. Не так просто все було і з датою та місцем народження.



– Гомер переміг мене на чотири міста, – жартома розповідав Аркадій Тимофійович. – Про місце його народження сперечалися сім міст, а про моє народження лише три: Харків, Севастополь і Одеса. Особисто в мене найбільші підозри падають на Севастополь.

Аркадій Аверченко дійсно народився в Севастополі, але вказував різні роки свого народження. На щастя, в архіві збереглася книга запису актів цивільного стану, у якій можна прочитати про «народження 15 (27) березня 1880 року отрока Аркадія». Далі цікавіше й ще заплутаніше. Вважалося, що Аверченко емігрував у Францію та похований у Парижі. Але після більшовицької революції 1917 року він поїхав до Праги, з якої ми й розпочали розповідь про героя цієї статті. Безбідне життя в еміграції коштувало письменнику великої праці. Аверченко навіть став актором свого ж театру із символічною назвою «Гніздо перелітних птахів». Театр без кінця переїжджав з місця на місце, а його репертуар складали п’єси засновника. Приїзд трупи був великою подією в кожному місті за кордоном, інтерв’ю з творцем друкували на перших шпальтах газет. І кожного разу журналісти ставили геніальному емігранту одне й те саме запитання: де він навчався акторській майстерності.

– Акторській майстерності мене навчили більшовики – ті ще актори, – жартома відповідав Аверченко. – Якби їх не було, мені й на думку не спало б так енергійно вступити на підмостки.

Коли ж митець залишався на самоті у своїй празькій квартирі, він знімав маску комедіанта та згадував справжнє джерело свого творчого дару: картини скрутного дитинства, роботи в донбаській копальні та в харківській редакції.

Письменник проти губернатора

Перші роки життя, отроцтво та юність Аркадія Аверченка, здавалося, не залишали жодних надій на яскраве майбутнє. Аркадій не здобув навіть повної початкової освіти – частково через поганий зір, але більше через обмежені можливості його великої родини: у батьків було семеро дітей. Одна з перших книг письменника – «Веселые устрицы» – відкривалася «Автобиографией», у якій Аверченко привів декілька фрагментів свого «долітературного життя».

– Проза життя обтяжувала мене. Мої батьки жили в Севастополі, чого я ніяк не міг зрозуміти в ті часи, – ділився спогадами Аверченко. – Як можна було жити в Севастополі, коли існують Філіппінські острови, південний берег Африки, прикордонні міста Мексики, величезні прерії Північної Америки?

Шестеро старших сестер, піклуючись про майбутнє єдиного братика, почали давати йому домашні уроки. Згодом він здолав два класи реального училища, на чому освіта й скінчилася. Одного дня батько сказав 15-річному Аркадію, що «пора служити», і влаштував молодшим писарем у транспортну контору, де той протримався трохи більше року. У 1896 році Аверченко виїхав працювати конторником на Донбас, на Брянську копальню.

– Це була найбрудніша й найглухіша копальня у світі, – згадував ці три роки роботи Аркадій Аверченко. – І досі дивуюся: за що тримали мене протягом тих років у конторі, ледачого, мене, який дивився на роботу з відразою і з кожного приводу вступав із директором у довгі, запеклі спори й полеміку. Ймовірно, тому, що був я превеселою людиною, що радісно дивиться на світ, і з готовністю відкладав роботу заради жартів, які освіжали занурених у нудні рахунки і чвари людей.

У прагненні вирватися з цього болота повсякденності Аркадій Аверченко звертається до літературної праці. Харків стає містом його дебюту, куди він у 1903 році разом з керівниками копальні переїжджає. У газеті «Южный край» надрукували його розповідь «Как мне пришлось застраховать жизнь». Через два роки Аверченко став співробітником гумористичного журналу «Харьковский будильник», а на хвилі революційного підйому заснував журнал «Штык», у якому дав волю своєму таланту. Не дивно, що незабаром видання було закрито. Але це не зупинило літератора-початківця, і він заснував новий журнал, «Меч», який завоював у місті велику популярність, оскільки Аверченко висміював усе.

– Гарячково я писав, малював карикатури, редагував, коректував і на дев’ятому номері домальовувався до того, що харківський генерал-губернатор оштрафував мене на 500 рублів, мріючи, що я негайно сплачу їх, – згадував події в Харкові Аверченко. – Я відмовився з багатьох причин, головні з яких були: відсутність грошей і небажання потурати примхам легковажного адміністратора. Грошей йому так і не вдалося вичавити з мене! Тоді він, образившись, сказав: «Один з нас має залишити Харків».
Виїхати, звичайно ж, довелося журналісту. У 1907 році зі словами: «Ви добра людина, але ні до біса не годитеся!» – його виставили за двері харківської редакції.

Писав критику на свої ж п’єси

Аркадій Тимофійович попрямував штурмувати Петербург. Учорашнього харківського службовця різдвяна столиця зустріла привітно. Він зайшов «у найближчий за розташуванням до свого будинку» журнал. Це була відома «Стрекоза», і Аверченко став її секретарем. А незабаром, коли «Стрекоза» опустила крильця, заснував «Сатирикон», ставши його редактором і провідним автором. У ті післяреволюційні часи викривальна сатирична література користувалися шаленою популярністю. Аверченко знав це й дозволяв собі зухвалі витівки: об’єктами його сатири неодноразово були депутати й партії, влада на місцях. Водночас, іронія журналу була витонченою і спокійною, без гніву й люті. Організаторські здібності й безперечний талант редактора дозволили Аверченку залучити до роботи в «Сатириконе» багатьох літературних зірок того часу. Свій сміх крізь цензуру несли Олександр Блок, Іван Бунін, Олександр Купрін, Олексій Толстой тощо.

1910 рік став для письменника особливим. Тоді вийшли «Весёлые устрицы», «Рассказы», «Зайчики на стене» – книги, які перевидавалися та принесли авторові рідке «письменницьке» щастя: його не лише читали, знали, а й любили. Люди реготали над безглуздими і смішними ситуаціями, хоча й розуміли, що вони завжди ґрунтуються на реаліях їхнього життя. За мотивами його п’єс ставили водевілі та спектаклі, сам же автор, відвідавши театр, наступного дня під псевдонімом Хоми Опискина або Медузи-Горгони клепав критичні статті на свої ж творіння.

У 1913 році замість «Сатирикона» з’являється «Новый сатирикон». Його створювали ті самі люди, але сприйняття журналу було вже іншим. Смуток, занепад, передчуття катастрофи напередодні Першої світової посилювалися. Сміх із викривальної та зухвалої розваги перетворювався на засіб забуття і відсторонення від бід і болю. Аверченко не прийняв революцію. «Новый сатирикон» випльовував жовчні фейлетони на адресу більшовиків. У 1918 році журнал було закрито, але сатириконівці все ж встигли дружно емігрувати хто куди.

У 1922 році Аверченко оселився у Празі, їздив усією Європою, читаючи свої оповідання, багато писав, переймаючись тим, що не може видаватися на Батьківщині. А 12 березня після ускладнень від невдалої операції з видалення ока видатного письменника-гумориста не стало. Ймовірно, король сміху попрямував у кращий зі світів записувати свої фейлетони. У заповіті він просив повернути його прах на Батьківщину, проте й досі останню волю Аверченка не виконано.

Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №43 від 11.04.2015

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ