Спогади про другу окупацію Харкова. Діти виривали помиї з рук фашистів, а вони сміялися

Спогади про другу окупацію Харкова. Діти виривали помиї з рук фашистів, а вони сміялися

http://usiter.com

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, харків’янину Леоніду Данілову виповнилося сім років.

І в його пам’яті назавжди залишилися спогади про страшні часи фашистської окупації. Щоб і наступне покоління знало, як жилося «під фашистом», пропонуємо спогади нашого земляка.

Початок окупації

Прихід німців застав мене в селі Коробочкине Чугуївського району (мене відправила туди до родичів після лікарні, де я лежав із тифом, мати). Я не пам’ятаю, щоб були якісь великі бої, усе пройшло якось тихо. Але мені хотілося до матері, тож і умовив родичів відвезти мене додому.


Фото Леонід Данілова

Ми жили на Московському проспекті, 191. У сусідньому будинку, 193-му, оселилися німці. Коли повернувся, хлопці розповідали, що, відступаючи, наші війська залишили в сусідній школі, де розмістили шпиталь, усіх поранених. І фашисти, коли зайняли Харків, усіх повбивали, викидали навіть наших бійців з вікон. Уже дорослим я дізнався, що цей епізод згадували під час Нюрнберзького процесу.


А з того, що я бачив сам, мені на все життя запам’яталося, як вели Московським проспектом колону наших полонених. З охорони там не було жодного фашиста – самі поліцаї. Але вони були дуже жорстокими. Жителі жаліли солдатів, воліли хоча б як їх підтримати. Виставляли відра з водою удовж шляху колони полонених. Так поліцаї всі ті відра штовхали ногами, навмисно перекидали. Продукти, які жінки кидали солдатам, вони відбивали руками і зброєю прямо на землю, затоптували їх. Казали, що та колона прямувала до в’язниці на Холодній горі. Там полонених і залишили, не годуючи й не даючи води – і в будівлі, і просто неба – і всі вони померли від голоду.

Кинуті напризволяще

Біля нашого будинку стояла фашистська гармата, між собою ми називали її «ванюша». Була вона величезною, її ствол був вищим за дах. І снаряди до неї були відповідного розміру: заввишки десь до двох метрів. Німці ці штабелі із боєприпасів зберігали в нашому дворі (обидва будинки – і наш, і сусідній, де жили фашисти, мають внутрішні дворики, обмежені власне будівлями). І якщо б наші захотіли розбомбити ворожу гармату, їм довелося б знищити і наш будинок разом із мешканцями. Ми це розуміли і весь час відчували себе заручниками, адже біля свого житла фашисти нічого такого не тримали.

У матері нас було троє синів. Виживати такій родині в окупованому місті було дуже важко. Не було електрики, дров, води, продуктів… Німці просто не переймалися побутовими проблемами населення, залишивши його напризволяще. Воду, якщо її немає, можна знайти – у річках, струмках, ще десь. Дрова хлопці теж вишукували: підбирали, що горить, лазили на дерева по гілки. Пам’ятаю, у нас була велика груба, поруч було вмонтовано бак для води. Коли ми топили, вода грілася, і можна було помитися. Але це коли вода була…

Найстрашніше – голод

Перше слово, яке спадає мені на думку, коли питають про війну: голод. Страх, звичайно, теж, але постійне щоденне почуття голоду залишилося у пам’яті на все життя. Харчі просто ніде було взяти. Мати, поки було що, міняла на продукти речі. А голодні діти заради поїсти ладні були на все. Коли в сусідньому дворі німецький кухар виносив на сміття помиї або залишки від приготування обіду – овочеві й картопляні лушпайки, кістки, зіпсовані продукти тощо – на нього вже очікували голодні хлопці.

Вони кидалися на їжу, як голодні тварини, виривали її з рук, а фашист сміявся. Я не ходив туди, а от мій молодший братик Віталік добував собі їжу таким чином. Одного разу німець, сміючись, наставив на нього зброю і щось сказав. Брат не второпав, що саме, але зрозумілим було, що кухар не дозволяє йому піти геть. Довгі декілька хвилин минуло, поки німець не опустив зброю. Віталік пішов, але «полювання» за їжею не припинив. Одного разу хлопці збили кухаря з ніг, він дуже розлютився.

Відтоді арку, що править за вхід до двору, для населення було перекрито, і вже не було можливості здобути бодай таку їжу. Мій молодший брат загинув від голоду.

Через неможливість прогодувати сім’ю мати забрала нас зі старшим братом Сашком, і ми пішки вирушили до родичів, знову в Коробочкине. Цього разу було сутужно й там.

Ми оселилися не в дядька, а в сусідній від нього хаті. Харчувалися переважно городиною – викопували її на клаптиках, що залишилися без господарів. Узимку їли майже самий червоний буряк. Подеколи мати приносила від родичів кусень хліба, для нас це було справжнє свято.

Пам’ятаю, що коли німці покидали нашу територію, то спалювали хати з людьми, що там жили – цілі вулиці.

Звичайно, малий хлопець не дуже розуміється на проблемах дорослих. І для мене спогади про війну не пов’язані із театром бойових дій. Війна для малого хлопця – це дуже складний побут: голод, бомбосховище з пацюками, холод, відчуття незахищеності...

Ольга Громова, матеріал з газети "Слобідський край" №33 від 16.03.2013

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ