Тартак про музику, Харків, Червону Руту та багато іншого

Тартак про музику, Харків, Червону Руту та багато іншого

http://zz.te.ua

На шляху до успіху українські музиканти незмінно стикаються з буденними труднощами, навіть якщо вони вже завоювали популярність і любов шанувальників.

Про непрості стосунки зі студіями звукозапису і продюсерами, про місце української музики в теле- і радіоефірі, а також про закулісне життя відомих фестивалів розповів лідер гурту «Тартак» Олександр Положинський.

На концерті в Харкові гурт «Тартак» вийшов на сцену без розігріву й одразу «прокачав» публіку. Лідер гурту Сашко Положинський постійно долучав фанатів до виконання пісень і до розіграшів. Музиканти виконали відомі улюблені хіти зі старих альбомів, пісні з останнього альбому «Сімка», а також нові пісні, які ще не увійшли до жодного альбому. Тартаківці працювали більше двох годин, даруючи неповторний драйв прихильникам і отримуючи навзаєм потужну енергію.

«Червона рута» у Харкові досягла вершини

Всі виступи гурту в Першій столиці проходять із успіхом, і останній концерт не став виключенням. Це й не дивно, адже Харків входить до п’ятірки українських міст, де пройшла найбільша кількість концертів «Тартака», а історія визнання західноукраїнського гурту в східноукраїнському місті бере свій початок ще в 1997 році. За словами Сашка Положинського, саме тоді на музичному фестивалі «Червона рута-97», який проходив у Харкові, й розпочався професійний шлях гурту «Тартак».

– Як проходив фестиваль «Червона рута» у Харкові?

– Тоді для мене це все було майже як казка, щось нереальне. Уявіть, я 25 років прожив у Луцьку, звичайно, виїжджав за його межі і за кордоном бував, але це зовсім не те, коли ти потрапляєш на великий фестиваль. А «Червона рута-97» – це був піковий фестиваль «Червоної рути», яка до того набирала обертів, і в Харкові набула максимального розквіту, після чого все пішло на спад. Це був величезний фестиваль номер один в Україні, з великою кількістю дуже цікавих молодих виконавців і неймовірним творчим потенціалом. Разом з тим, приїжджала купа зірок української музики першої величини, легендарні колективи «Кому вниз», ВВ і багато інших. Готель «Харків», сад Шевченка, оперний театр – це було наше невеличке фестивальне містечко. Я тут жив майже місяць, бо у складі режисерсько-постановчої групи фестивалю приїхав до Харкова за кілька днів до початку й від’їжджав одним з останніх. Це були три тижні постійної тусовки: якщо ти не працюєш, то десь відпочиваєш зі своїми друзями й колегами, постійні імпровізовані вечірки, спілкування. За весь цей час я тільки раз вирвався на екскурсію по Харкову.

– Які враження у вас залишились від фестивалю?

– На гала-концерті площа Свободи була вщент заповнена людьми. Я як ведучий стояв на окремому майданчику трохи вище сцени і скільки бачив перед собою простору – стільки бачив людей. Причому ці люди прийшли не на зірок світової, радянської чи російської музики, а на зірок української музики й переможців фестивалю «Червона рута». Так само всі конкурсні концерти в оперному театрі проходили з аншлагом. «Тартак» виступав у більше ніж десяти концертах фестивалю. Тоді було залучено великі бюджети і професійні команди, суперсвітло, суперзвук, декорації, режисура – усе було продумано. Мені дуже прикро, що тоді дирекція фестивалю зробила так, що весь цей потенціал було розпорошено. Тоді було відзнято колосальний відеоматеріал, з якого зробили десять 15-хвилинних програм, що виходили на одному з українських каналів, хоча можна було заповнити ефір годинними програмами на цілий місяць. І коли ми – переможці – просили організаторів фестивалю віддати нам пісні, які ми записали на «Червоній руті», нам їх не дали. Тоді було створено як мінімум 100 пісень, які могли б стати хітами, і 30 пісень могли б стати суперхітами. Адже на той час це все було дуже сучасно, прогресивно. Це був колосальний творчий матеріал, який можна було б віддати у радіоротації, але все було втрачено.

– Чи проходять зараз в Україні фестивалі подібного масштабу?

– Нічого схожого на «Червону руту» 1997 року в Україні вже давно немає. Це був один з найпотужніших музичних фестивалів в історії України. Зараз існують телевізійні шоу, але це принципово інше. А більшість фестивалів, що існують в Україні, проходять на далеко не ідеальному рівні, що є наслідком не стільки неспроможності організаторів, скільки економічних і політичних чинників у державі. Ніхто не застрахований від повторення кризи 2008 року, і зрозуміло, чому потенційні рекламодавці і спонсори неохоче дають гроші на фестивалі. Тому більшість фестивалів в Україні проходять на засадах самоокупності. За таких умов розраховувати на велику платоспроможність глядачів не доводиться. Адже основна глядацька аудиторія фестивалів – молодь, якій зараз найважче. Є фестивалі, на які запрошують зірок світового рівня, але там інші джерела фінансування. Феномен нашого суспільства полягає в тому, що люди готові платити значно завищені гроші за квитки на світову зірку, а не адекватну ціну за якісних українських сучасних виконавців. Я думаю, що це пов’язано з пострадянським менталітетом: ми ще не «наїлися» концертів західних зірок, і традиційне ставлення до свого як чогось гіршого все ще є.

Між грошима і творчою незалежністю

– Чи плануєте ви найближчим часом записати новий альбом?

– Ми постійно плануємо найближчим часом записати альбом. Але є багато чинників, які впливають на результат. По-перше, занадто часто випускати альбоми нема сенсу, потрібно, щоб минув якийсь час, щоб люди ознайомилися з попереднім альбомом, почули ці пісні на концертах, придбали диск або скачали в Інтернеті. Тому ми спочатку максимально доносимо попередній альбом, а тоді вже починаємо записувати новий. Другий чинник: нас часто підводять партнери (студії, звукорежисери, продюсери запису), які беруть на себе зобов’язання, а потім їх розтягують у часі або просто не видають нам кінцевий результат на якісному рівні запису чи зведення звуку, про який ми домовлялись заздалегідь. Це фактор, на який дуже важко впливати, – фактор відповідальності людей і гарантування якості виконання робіт. Третій фактор – випуск альбому. Нам хочеться випустити кожний новий альбом на максимально вигідних умовах. А зараз ситуація така: або ти погоджуєшся віддавати всі можливі права на нові пісні «карабасу-барабасу», тоді він тобі гарантує і заробіток, і промоушн; або від тебе ніхто нічого не вимагає, але натомість нічого й не дає. Як правило, ми обираємо другий варіант, тому що наша творча незалежність для нас важливіша, ніж фінансові зиски. Нехай краще ми менше заробимо, але ми будемо самі собі господарями. Через це нам часто доводиться шукати партнерів, які погодяться випустити наш альбом на некомерційних умовах. Або ми викладаємо альбом в Інтернеті (як альбом «Опір матеріалів») і лише через деякий час випускаємо платівку для тих, хто хоче мати диск, який можна підписати, з яким можна сфотографуватися – тобто, для найпалкіших прихильників. У найближчих планах нічого конкретного нема. Зараз є вже п’ять пісень, які ще не записані, але їх постійно замовляють на концертах. Є пісні, над якими я працюю як сольний виконавець, але це не пісні «Тартака», а пісні інших колективів, які запрошують мене попрацювати разом з ними.

– В одній своїй пісні ви висловили негативне ставлення до телебачення. Зважаючи на це, чи збираєтесь і далі знімати відеокліпи?

– Зараз кліпи знімаються не стільки з розрахунку на телебачення, скільки на інші канали розповсюдження інформації, насамперед – Інтернет. Зараз ми кожен новий відео кліп пробуємо розмістити на телебаченні, але в першу чергу ми їх розміщаємо у Всесвітній мережі. Звичайно, ми хочемо знімати нові відеокліпи, зараз один ролик у роботі на монтажі, є кілька ідей на різні пісні з альбому «Сімка». Що з того вдасться реалізувати – тільки час покаже.

Прокрутіть цю пісню по радіо

– Існує квота національного продукту в теле- та радіоефірі. Наскільки ця норма виправдовує себе і чи полегшує вона шлях української музики на радіостанції?
– Якщо норма виконується лише в ті дні, коли робиться моніторинг радіостанції, котру про це попереджено заздалегідь, тоді така норма не має сенсу. Тому що радіостанція 30 днів на місяць робить що завгодно, і лише на 31-й вони нібито виконує норму. Крім того, в цю норму української музики вписується що завгодно: приміром, один з музикантів родом з України – можна записати гурт як український; приїхала російська група записатися на українській студії – це теж вважається українською музикою. Якщо ми кажемо про українську музику, то це не лише територіальний, а й культурний фактор. Є співаки, що називають себе українськими, а починають пісню зі слів «В русском языке полмиллиона слов», я цього не можу збагнути. Я вважаю, що держава повинна підтримувати українську культуру, у тому числі сучасну молоду нову українську музику. Можливостей для цього є багато, і введення якихось норм – це другорядний фактор. Починати треба з інших речей: хоча б на податковому рівні створити більш комфортні умови для розвитку української музики. Можна здавати державні приміщення в оренду молодим українським виконавцям на пільгових засадах.

– Декілька українських музикантів видали власні книжки. Чи не збираєтесь і ви написати книгу?

– Я свою книжку почав писати раніше за Фоззі та Скрябіна, але вона має бути значно більшою, ніж у них. Тому мій чотиритомник ще в роботі.

– З якою музикою або виконавцями у вас асоціюється Харків?

– Відповім на це філософськи: з тих людей, яких я знаю (і творчих, і не творчих), мені б дуже хотілося б, щоб на концерт прийшли Сергій Жадан і SunSay (Андрій Запорожець). Це дві особи, які для мене асоціюються із Харковом, причому Жадан – як частина вже й музичної культури. Що стосується гурту ТНМК, то вони лише родом із Харкова, а за пропискою вже давно київські, бо живуть і працюють у Києві.

Тамара Кіч, матеріал з газети "Слобідський край" №21 від 16.02.2013

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ