ТойХтоПройшовКрізьВогонь. Актори розповіли про екстримальні умови зйомки фільму

04.03.2013 14:18 Культура
Рік тому на екрани вийшов український фільм режисера Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».

У стрічці «екранізовано долю» полтавського льотчика Івана Даценка, який у часи Другої світової війни опинився в Канаді. Там українець став вождем індіанського племені і вже не повернувся на Батьківщину.

Про найцікавіші та непередбачувані моменти зйомок фільму, справжню історію Івана Даценка, своє ставлення до українського кіно та плани на майбутнє в ексклюзивному інтерв’ю кореспондентові «СК» розповіли виконавці головних ролей фільму Дмитро Лінартович і Олексій Колесник.

Українець навчив індіанців варити борщ

– Звідки взялася ідея зняти фільм про радянського льотчика, що став вождем індіанського племені? І що в картині правда, а що вигадка?

Дмитро: Історія дуже проста. Було це у 60-ті роки минулого століття, і Михайло Іллєнко ще тоді хотів зняти картину. У Канаді на виставці «Експо-67» працював один індіанець. Члени делегації радянських працівників культури, що прибула туди, почули, як цей індіанець заговорив українською, і дуже здивувалися. Однак познайомилися з незвичайним іноземцем трохи згодом, завдяки народному артистові СРСР Махмуду Есамбаєву, що саме був у складі радянської делегації. На його прохання організували екскурсію до індіанського племені – він хотів вивчити танець шамана, подивитися, як його виконують саме індіанці. Коли гості приїхали у резервацію, знову зустріли цього ж індіанця. Це був Іван Даценко, він попросив жінку принести оковиту, нашу українську, та галушки. До речі, він і борщ навчив місцевих варити. Тоді ж Іван Даценко і розповів гостям свою історію: як воював, був збитий під Львовом, потрапив у полон, а потім – до Канади.
Вони з Махмудом Есамбаєвим дуже дружили до кінця життя, листувалися. Іван Даценко подарував артистові індіанський костюм, у якому Махмуд Есамбаєв танцював до кінця творчої кар’єри. Вождь не хотів повертатися в Україну, казав: «Ким я буду в Україні? Мене вважатимуть зрадником? Мені там буде некомфортно. Я вже прийняв цей спосіб життя. І мені тут добре».

– В Івана Додоки (персонаж, прототипом якого став Іван Даценко) в Україні народився син. Чи був син у його прототипа, Івана Даценка?

Дмитро: Це невідомо, оскільки багато документів було втрачено. У цьому кіно ми знімали не хроніку, а все-таки художній фільм з художньою вигадкою, тому Михайло Герасимович добудував сюжетну лінію: в Україні в Івана Додоки лишилися дружина й син. Точно знаю, що Іван Даценко мав дітей в індіанському селищі.

Випадкова роль, випадковий перший дубль

– Олексію, як так сталося, що роль індіанського вождя дісталася вам – українцю?

Олексій: Я випадково отримав роль. Якось Михайло Іллєнко сказав мені: «Олексію, нам треба знімати. У тебе часом немає на прикметі людини індіанського типу?» А в мене тоді було довге волосся, відповідаю: «Є, звичайно. Я перед тобою». І от ми приходимо в офіс. Він узяв і заплів мені кіски. Режисер особисто заплів мені кіски! Потім одягли капелюх, зробили фотопробу. У нього був альбом з вождями індіанських племен, і я йому показую на фото: «Бачиш, це ж я». Це була стовідсоткова схожість.

– Олексію, ви знімалися в легендарних радянських фільмах. Кінозйомки сьогодні сильно відрізняються від того, що відбувалося на знімальному майданчику в радянські часи?

Олексій: Ви знаєте, як фільм («ТойХтоПройшовКрізьВогонь». – Авт.) відзняли, один мій друг сказав: «Ну, слухай, це одна з твоїх кращих робіт». І я йому відповів: «Я з тобою цілком згоден». Після цієї роботи можна вже поставити хрест на творчості, умовно кажучи. Ви розумієте, у наш час фастфуд
отруїв не лише шлунок, а й душу. Я кажу про швидкість виробництва, про те, що ми перестаємо думати. Знімаємося в серіалах і отримуємо якісь гроші. Цей фільм ніби повернув мене в наше минуле, коли над стрічкою серйозно працювали. Кіно радянського періоду – це традиція духовного кіно, кіно переживань. Цей фільм – реальний, у ньому реальні думки, реальна філософія, реальний підхід режисера Михайла Іллєнка. Він «переживав» цей фільм.

– Фільм знімали в Україні і в Аргентині. Як пройшли зйомки за кордоном? Чому саме там?

Олексій: У 2008 році в нашому бюджеті не було ані копійки. Так співпало, що в цей час Михайлу Іллєнку друзі запропонували подорож на яхті до Аргентини. Він погодився. Зі знімальної групи взяв лише оператора, більше ні для кого не було місця. У горах, на кордоні Аргентини з Чилі, зняли одну сцену. Михайло Іллєнко одягнув Дімину шинель і сам зіграв Івана Додоку. І от перший кадр у фільмі, де головний герой падає і підіймається – це саме та частина фільму, знята за кордоном.

Дмитро: Михайло Герасимович вчинив мужньо – на півроку пішов у море. Коли він приїхав і привіз цей кадр, сказав: «Я відзняв. А ви що зробили за цей час?». І всі оцінили цей вчинок і вклали кошти (на деякий час фінансування з держбюджету та продюсерського центру було припинено. – Авт.).

Прострелена шинель зіграла свою роль

– Чи виникали у вас труднощі на зйомках?

Дмитро: Звичайно ж. Ми знімали фінальний кадр. Спека стояла неймовірна – під 40 градусів. А ми стоїмо впритул, обличчя в обличчя, дистанція між нами близько 10 сантиметрів. Ми тільки хочемо відволіктись, нам кричать: «Куди? Стояти, актори!» І так хвилин 20–25 стоїмо босі, а пісок пече п’яти неймовірно. Та коли чуєш: «Мотор. Камера», ти мусиш забути про ці п’ятки, начебто ти не відчуваєш ніг, і виконувати своє завдання.

– Траплялися непередбачувані ситуації? Як виходили з положення?

Дмитро: Був один епізод, після зйомок якого Михайло Герасимович мені каже: «Дмитре, ти там виходиш у кадрі такий задуманий, ніби в тебе якісь внутрішні перипетії, негаразди, сумний весь, стурбований». А мені в цей день на знімальний майданчик не привезли черевики. Я заходжу до гримерки, а там сидить Олексій Колесник, і запитує: «Дмитре, що таке?» Та, кажу, чобіт нема. «Так бери мої». У мене 42-й розмір, в Олексія – десь 46-й. Не черевик, а цілий корабель! Ну, я їх і взув. У кадрі йду, а вони як кайдани. І в мене з’явився цей образ важкості. Буває так, що обставини грають визначну роль.
Ще був на зйомках момент, коли лелека залетів у камеру, і Михайло Герасимович вирішив ще й лінію лелек вибудувати. От що значить випадок у кіно.

Також була цікава історія, коли ми знімали в одному селищі і костюмер забув взяти із собою шинель. Нам удалося прямо там, у місцевих мешканців, знайти ще кращу, аніж була замовлена для зйомок. Вона стара така, пошарпана, із простріленою спиною – уся в дірках. І вона зіграла свою роль. Отак випадки і творять мистецтво.

Чим більше казанів – тим краще

– Дмитре, що змінилось у вашому житті після виходу фільму?

Дмитро: Я став вище на один щабель в акторській майстерності, відчуваю впевненість. Спілкування з іншими акторами, з таким режисером, як Михайло Герасимович, збагачує. Набуваєш нових внутрішніх нюансів, забарвлень і, попрацювавши над цією стрічкою, безумовно отримуєш усвідомлення, що ти відтворив образ цього персонажу на екрані.

– Надалі хочете працювати в українському кіно чи, якщо буде така можливість, знялися б у російському фільмі, європейському чи в Голлівуді?

Дмитро: Якщо запропонують хороший сценарій або хорошу історію – таку, де буде біографія людини, щоб було цікаво і взагалі було що грати, то, незалежно від країни, я погоджуся. Можна попрацювати і за кордоном – у Франції, Англії, будь-де. Чим більше ти працюєш – не тільки у своєму казані варишся, а й в інших казанах – тим краще. Тому роботи я не цураюсь.

– Олексію, на вашу думку, який стан сьогоднішнього українського кіно? Чи є в нього майбутнє?

Олексій: Ви знаєте, для того, щоб стати ситим, необхідно всього тільки поїсти. А щоб поїсти, потрібні гроші, аби купити їжу. Така сама ситуація з кіно. На рік у мене буває по 13 фестивалів, половина з них – аматорські дитячі, студентські. Я бачу унікальні роботи. Такі талановиті знахідки бувають. Зараз діти знімають соціальні фільми, що несуть у собі неймовірний біль. І студентські роботи шикарні. Є в кіно майбутнє. У нас благодатна земля з усякого погляду: історично, географічно – повністю все є. У нас дуже талановиті люди.

Інна Пирлик, матеріал з газети "Слобідський край" №24 від 23.02.2013

Джерело: SLK
Автор: Администратор сайта