Трагічна доля «дівчини з характером» Валентини Сєрової
поруч з популярними тоді на кінематографічному небосхилі Любов’ю Орловою та Мариною Ладиніною. Нелегкою була плата за вроду в кожної з цих кінокрасунь. Про одну з них – до речі, нашу землячку – читайте далі.
Приречена до мистецтва
– Це ж моя мама! Дивіться! – на всю глядацьку залу харківського театру голосно крикнула трирічна Валя Половікова.
Це й не дивно, адже дівчинка через постійну зайнятість своєї матері в театрі дуже рідко бачила її вдома. У 1920-х роках у театральних колах ім’я її матері було дуже відомим. Клавдія Половікова була актрисою Харківського театру антрепризи Синельникова. Вона навчалась акторський майстерності в Москві, повернулася до Харкова, де й залишилася грати в місцевому театрі. Батька свого дівчина взагалі не пам’ятала. Інженера-гідролога Василя Половікова було репресовано. Тож, до початку навчання у школі маленька Валя Половікова виховувалась у родині своїх бабусі та дідуся на хуторі Пасуньки Валківського району на Харківщині.
Коли Валентині виповнилося шість років, вона разом з матір’ю переїхала до Москви. А вже у вісім років уперше вийшла на сцену Студії Малого театру в спектаклі «Настанет время» за драмою Ромена Роллана. Вона виконувала роль хлопчика на ім’я Давид – сина головної героїні, яку грала її мама. З цього моменту дівчина захворіла театром, а в 14 років поступила в Центральний технікум театрального мистецтва. До технікуму, звичайно ж, приймали тільки з 16 років, та дівчина не розгубилася: вона виправила у своїй метриці рік народження на 1917 (справжня дата народження актриси – 23 грудня 1919 року. – Авт.). Після року навчання в технікумі, у віці 15 років, дівчину було офіційно прийнято у трупу Театру робочої молоді (сьогодні – Московський державний театр імені Ленінського Комсомолу).
Її першою роллю в театрі була роль Любові Гордіївни у п’єсі Олександра Островського «Бедность не порок». Для молодої актриси розпочинати свою кар’єру з такої драматичної ролі – це справжня удача. А от із першими ролями в кіно в дівчини все складалося не так гладко. У 1934 році Валентина Половікова виконала роль Груні Корнакової в однойменній стрічці. Але пізніше епізод з її участю до фільму не увійшов. Того ж року Валентину запросив знятися в кіно режисер Абрам Роом. Він знімав стрічку «Строгий юноша» та запропонував Валентині зіграти роль веселої комсомолки. Фільм було знято, однак члени переглядової комісії назвали його «малозмістовним і шкідливим» та заборонили його вихід на екран.
Кохання неземне
За кадром у житті Валентини все відбувалося за більш вдалим сценарієм. У дівчини була нечисленна кількість залицяльників, вона навіть встигла у 18 років побувати в цивільному шлюбі з актором Валентином Поляковим. Але цей шлюб був недовготривалим. Незабаром дівчина знайомиться з льотчиком-випробувачем, героєм громадянської війни в Іспанії, комбригом Анатолієм Сєровим. Вони зустрілися на вечірці одразу ж після повернення чоловіка з Іспанії. Анатолій привіз платівки із записами справжнього танго та запросив Валентину на танець. Пізніше вона розповідала, що спочатку їй стало ніяково, адже партнер був дійсно легендарною постаттю, його знала вся країна.
«Коли він узяв мене за руку, я раптом відчула, що відриваюся від землі та лечу», – переказувала слова матері в одному з інтерв’ю донька актриси Марина Сєрова.
Героїчний льотчик закохався у Валентину, ходив за нею протягом двох днів, а на третій – освідчився про кохання. Вони побралися через вісім днів після знайомства. Це була гарна та щаслива зіркова пара. Анатолій жодного дня не міг прожити без своєї Лапарузки, як він любовно називав свою дружину на честь протоки Лаперуза, над якою неодноразово пролітав. Коли одного разу його вирядили на південь відпочивати, Анатолій майже наступного дня втік із санаторію до дружини. Відомий випадок, коли винищувачі його ескадрильї кружляли над будинком Сєрових, скидали квіти, а сам Анатолій Сєров «виписував» у небі слова «Валя», «Лапа» та «Кохаю».
Незабаром молодятам виділили квартиру – колишні апартаменти одного з репресованих маршалів. У цей же час Валентина знялась у фільмі «Девушка с характером» та відразу стала популярною актрисою. Жінку назвали «третьою білявкою Радянського Союзу» поряд з популярними на той час Любов’ю Орловою та Мариною Ладиніною.
– Кінотеатри, де йшов фільм «Девушка с характером», брали штурмом, а в театри на спектаклі з її участю неможливо було дістати квитки, – розповідала подруга Сєрової, актриса Лариса Пашкова.
У родині Сєрових усе дуже добре складалося, занадто добре…
У травні 1939 року подружжя відзначали річницю свого знайомства в колі друзів, а вже за два дні на прийомі у Кремлі Анатолій Сєров про щось довго розмовляв зі Сталіним. Як потім стало відомо, батько народів особисто доручив Сєрову взяти участь у випробуванні нового класу машин. У результаті цих випробувань літак Сєрова розбився. Через чотири місяці після трагедії Валентина народила сина, якого назвала на честь чоловіка Анатолієм. Хлопчик, дійсно, був дуже схожим на свого батька.
Серцю не накажеш
Красуні радянського кіно ніколи не бракувало прихильників. У 1940 році їх лави поповнив 25-річний поет і драматург Костянтин Симонов. Одного разу він прийшов до Театру робочої молоді на спектакль «Зикови» за п’єсою Максима Горького, головну роль виконувала Валентина Сєрова. Актриса справила таке враження на Симонова, що він протягом декількох тижнів приходив на кожний її спектакль, щоразу сідаючи з букетом квітів у перший ряд.
Взимку 1941 року на сторінках газети «Правда» було надруковано відомий вірш Симонова «Жди меня» із присвяченням – «В. С.», а вже в 1942-му вийшов його збірник віршів «С тобой и без тебя» з присвяченням – «Валентині Василівні Сєровій».
– Цей вірш було написано на початку війни, – розповідала пізніше дочка Сєрової та Симонова Марія. – Батько як воєнкор був на Західному фронті, ледве не загинув під Могильовом, а в кінці липня опинився в Москві. Там, зупинившись на квартирі у друга, він майже за ніч написав «Жди меня». Публікувати вірш він спочатку не збирався, вважав його дуже особистим. Але вірш пішов по руках. І коли хтось із друзів сказав, що «Жди меня» – його головні ліки від туги за дружиною, батько здався й вирішив віддати його до друку.
Після початку Великої Вітчизняної війни Валентина Сєрова активно виступала перед бійцями під час поїздок концертних бригад на фронт. Доки Сєрова намагалася покохати Симонова, доля звела її з відомим радянським генералом Костянтином Рокосовським. Він розповідав актрисі про свої бої та безвісти пропалих дружину й доньку. Сєрова читала йому твори Чехова. Симонову вона чесно зізналася, що закохалась в іншого. Роман Рокосовського та Сєрової тривав усього декілька місяців. У генерала знайшлися донька з дружиною, а самого його за особистим розпорядженням Сталіна було відправлено на фронт. Після війни на радянські телеекрани вийшов фільм «Сердца четырех», знятий ще в 1941 році, але заборонений для показу на той час як «низькопробний та ідеологічно пустий». Цей фільм зробив Валентину Сєрову справжньою народною улюбленицею. А в 1946 році їй було присвоєно звання заслуженої артистки РРФСР.
Смерть вождя, кар’єри та кохання
У 1948 році її колишній цивільний чоловік Валентин Поляков, який до того часу став секретарем партійного осередку, ініціював звільнення Сєрової з театру. Актриса дедалі частіше залишалася одна. Доки Симонов перебував у закордонних відрядженнях, Валентина дозволяла собі розслабитися на самоті за допомогою алкоголю. Неможливість грати на улюбленій сцені була справжньою трагедією для актриси, тим паче що жінці було всього 30 років.
Після народження в 1950 році дочки Марії життя в родині набуло більш яскравих кольорів. Валентина, за наполяганням Симонова, не повернулася в рідний Театр робочої молоді, а поступила в трупу Малого театру. Проте, зустріли її в новому колективі насторожено, а коли одного дня вона не прийшла на спектакль, її після товариського суду відрахували з театру. Після цього вона вісім років пропрацювала в Театрі Моссовета, де виходила на сцену разом з Вірою Марецькою, Любов’ю Орловою і Фаїною Раневською. Сліпуча краса Сєрової на той час вже сильно змеркла.
Для Симонова великим ударом стала смерть Сталіна. Мінялися часи, а разом з ними мінялися оцінка і ставлення до творчості самого поета. Він переживав глибоку душевну кризу, а поруч замість друга й помічниці була абсолютно інша Сєрова. Згодом Симонов вилучив зі своїх записів усі присвячення Сєровій і знищив усі свої листи до неї.
– Пробач мене, дівчинко, але те, що було в мене з твоєю матір’ю, було найбільшим щастям у моєму житті й найбільшим горем, – пояснював Костянтин Симонов своїй малій донечці.
У 1956 році Симонов пішов від Сєрової до вдови свого фронтового товариша, а на початку 1957 року його шлюб з актрисою було офіційно розірвано. Після розлучення Симонов розміняв їх шикарну квартиру, і Сєровій довелося переїхати жити в комуналку.
Останні спроби
Кар’єра Серової як актриси завершилася в 1950-ті. За 20 наступних років вона знялася всього лише у п’яти фільмах, причому в епізодах. У 1965 році Сєрова робить останню спробу запанувати над собою і поступає в Театр-студію кіноактора. Проте ролей вона так і не дочекалася. Її фортуна відвернулася назавжди й остаточно.
Останні роки життя актриси були суцільним кошмаром. Один за одним із життя пішли її найближчі люди: син Анатолій, батько, а також Костянтин Рокосовський. Пізньої осені 1975 року в Центральному будинку літераторів широко відзначався 60-річний ювілей Костянтина Симонова. На стендах виставки було детально відбито все його життя. І ніде жодної фотографії Сєрової – ні згадки, ні натяку. Через декілька днів її знайшли мертвою у власній квартири з розбитою головою.
Похорон актриси був дуже скромним і тихим. Ні некрологів, ні статей у пресі – лише коротеньке сповіщення в газеті «Вечерняя Москва». На прохання Симонова до труни його колишньої дружини поклали 58 рожевих троянд – улюблених квітів Сєрової.
Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №119 від 03.10.2014