Великий одесит із Харкова Марк Бернес

Великий одесит із Харкова Марк Бернес

Хтось казав, що його вокальні дані не були видатними, а акторський успіх – це лише випадковість.

 Та 70-річна популярність таких хітів, як «Темная ночь» або «Шаланды, полные кефали» у виконанні видатного Марка Бернеса доводять, що час є кращим суддею справжнього таланту.

Слобідський старт

Є в Харкові одна маленька вуличка – Карпівська. На перший погляд, вона нічим не примітна. Проте, гідна уваги. Адже у 20-х роках минулого століття на цій вулиці проживала родина Марка Бернеса. Саме сюди його родина переїхала з невеличкого міста Ніжин, що на Чернігівщині.

Там 8 жовтня 1911 року в родині бідного єврея Наума Неймана і народився Марк. У Нейманів було ще двоє дітей – син Нема й дочка Ганна. Справа, якою займався пан Нейман, була не дуже престижною: він був лахмітником і, напевно, тому мріяв про надійне і забезпечене майбутнє для свого сина. Пристойна єврейська родина Нейманів бачила у своєму синові майбутнього бухгалтера або скрипаля. Тому Наум із дітлахами переїхав до Харкова, де вони оселилися в будинку № 32 по вулиці Карпівській. Старовинної садиби часів поміщика Карпова, де розташувалася родина Нейманів, сьогодні вже не існує. Тільки подвір’я колишньої садиби, мабуть, пам’ятають, як підлітком Марк ганяв тут голубів, а після занять з друзями ганяв м’яча та грав на гітарі. Після закінчення середньої школи, батьки відправили Марка вчитися на бухгалтера в Харківське торговельно-промислове училище. А після його закінчення хлопець став власником бухгалтерських нарукавників.
Перша мрія тата здійснилася...

Але недовго юнак сидів над балансами й обліковими записами. Марку хотілося блиску, яскравих подій, здатних задовольнити його палку енергію, неприборканий темперамент і жадання пригод. Неподалік від будинку Нейманів розташовувався сад Тіволі, де постійно проводилися естрадні концерти, і знаменитий театр «Міссурі» – на розі вулиць Благовіщенської і Дмитрієвської. Зараз від нього залишилися лише стіни, а тоді там часто гриміли оплески і кипіли акторські пристрасті. Марк часто бував у театрі: тут він мріяв, знайомився з творчою молоддю і знаменитостями. Завдяки своїй товариськості він часто збирав у себе нових друзів, серед яких були й театральні діячі. Тому на вулиці Карпівській завжди було шумно та весело.

Можна лише гадати, наскільки важливу роль у біографії артиста зіграв саме Харків 20-х років з його бурхливим музично-театральним життям. Велике місто надало Бернесу великої енергії – він готовий був працювати ким завгодно, аби в театрі, аби при мистецтві. Марк розклеював афіші, був спочатку працівником сцени, потім актором мімансу, статистом. Врешті-решт, його помітив відомий театральний діяч Микола Синельников. Одного разу він навіть сказав: «З нього будуть люди». Саме з цього місця, мабуть, і почалася біографія майбутнього відомого артиста й співака.

Невипадковий псевдонім

Синельников повірив у Марка, а той, у свою чергу, повірив у себе. І в 17 років юнак вирвався з дому та вирушив до Москви. Про що він думав, їдучи туди, невідомо, проте налаштований хлопець був рішуче. Адже після приїзду в «білокам’яну» Марк влаштувався статистом одразу в декілька театрів. Дуже часто йому доводилося грати у двох, а то й у трьох театрах в один вечір. До речі, саме в цей час він бере собі псевдонім, історія якого пов’язана з минулими роками Марка. У дитинстві його деякий час учили грати на фортепіано за методикою відомого тоді шведського піаніста Германа Юхана Беренса. Марк вчився так-сяк, не вивчив навіть нотної грамоти. Але прізвище музиканта залишилося в його пам’яті, і він узяв схожий псевдонім, з яким через декілька років став знаменитим.
Малий театр, Експериментальний, Театр Революції та Театр Корша – Марк не відмовлявся від жодної ролі. Через п’ять років, у 1934-му, він отримав забавну для актора премію «За кращі якісні показники в роботі». Але ж головне, що актора було відзначено.

У 1935 році він знявся в своєму першому фільмі – «Заключенные», а у 1938-му – в невеликій, але яскравій ролі Костянтина Жигульова у фільмі «Человек с ружьем». Саме в цьому фільмі Марк виконав легендарну пісню «Хмари над містом встали...». Душевність, із якою він співав, принесла йому офіційне визнання – орден «Знак шани». Так почалася ціла епоха взаємної любові талановитої людини і його країни. Кінематограф приніс Марку Бернесу те, що він шукав: можливість за одне життя прожити десятки інших життів і доль, приміряти на себе ситуації, про які він міг лише мріяти в далекому Харкові в нарукавниках клерка.

Про десятирічні заборони й снігові замети

Люди беззастережно вірили героям Бернеса, можливо, тому, що він не грав, а просто розкривав сторони своєї власної багатогранної особи.

– Добрий – злий, розумний – темний, чесний – несправедливий, сміливий – нерішучий, простодушний – хитрий, довірливий – підозрілий, жорсткий – сентиментальний, веселий – похмурий... Ці епітети, що виключають один одного, можна перераховувати й перераховувати, і все це буде правильним, – казав про Бернеса його відданий друг Зиновій Гердт.

Починаючи з перших фільмів, герої Бернеса приходили на екран з піснею, що відразу ж потрапляла в народ: «Темная ночь», «Мишка-одессит», «Шаланды, полные кефали», «Сережка с Малой Бронной», «Я люблю тебя, жизнь», «Журавли»... Кажуть, перший тираж платівок з піснею «Темна ніч» було списано у брак через те, що робітниці студії звукозапису плакали, слухаючи Бернеса. Їх сльози випадково потрапили на матрицю, з якої друкувалися диски. Найдивніше, що керівництво студії, дізнавшись причину браку, не стало, попри суворий військовий час, карати чутливих співробітниць.

Марк Наумович особисто замовляв теми пісень талановитим композиторам і поетам. За глибину почуттів у піснях йому прощали навіть незнання нотної грамоти. Проте доля пісень не завжди складалася гладко. Пісню «Враги сожгли родную хату» звинувачували в песимізмі, а «Три года ты мне снилась» із кінофільму «Большая жизнь» було спеціальною постановою визнано «Зразком вульгарності і кабацької лірики». Пісня почала виконуватися лише через 10 років після написання.

Усього він виконав більше сотні пісень. І що цікаво, люди, які знали Бернеса близько, відзначали, що він ніколи не казав: «Я заспіваю», а заявляв: «Я розповім вам пісню». У 50–60-х роках Бернесу не було рівного за успіхом актора. У СРСР навіть було створено фан-клуб, названий «Ура, Бернес!».

Досить проникливо й щиро співав Марк Бернес про кохання. Він якось сказав, що хоче всього лише «розповісти людям про життя серця, про його біль і радість, яка не кричить про себе, а тихо, з посмішкою наспівує, розплавляючи душу піснею». І якщо сьогодні, в бурхливому XXI столітті, в епоху високих технологій і божевільних швидкостей хтось, як і раніше, завмирає на мить, почувши «Бьется в тесной печурке огонь...», це означає, що бажання Марка Наумовича здійснилося.

Успіх Бернеса на естраді був приголомшливим. Він не міг сам написати музику або вірші, але миттєво пізнавав «свою» пісню. Дуже ревниво Бернес ставився до свого репертуару і сильно переживав, якщо «його» пісню неякісно виконували інші співаки. Співпраця з ним для поетів і композиторів була справою нелегкою – знову ж таки через рівень, якого неухильно добивався Марк Наумович.

– Я прокидався по ночах від його телефонних дзвінків, потім він сам двічі-тричі на день навідувався до мене персонально, – згадував про неймовірну творчу енергію Бернеса його друг, поет Євген Долматовський. – Пізно вночі я не міг заснути, очікуючи дзвінка замовника-мучителя. Я пробував врятуватися в підмосковному будинку відпочинку, щоб там тихо попрацювати. Це було взимку. Через сильні снігопади дороги замело так, що порушилося постачання продуктів, і директор будинку відпочинку оголосив про голод, що на нас очікував... Тоді лише одна машина пробилася крізь замети: звичайно, за кермом її був Марк Бернес.

Усього Марк Бернес знявся в 35 фільмах. Одним з найяскравіших образів стала роль Аркадія Дзюбіна у фільмі «Два бойца». Саме після неї (вірніше, після видатної пісні «Шаланды, полные кефали») у радянських людей вселилася тверда впевненість, що актор – справжній одесит. Одесити навіть потім вибрали Бернеса почесним громадянином міста, і майже кожен розповідав, що артист жив на сусідній вулиці. Але ж Бернесу могла і не дістатися ця роль. Режисер фільму Леонід Луков скептично поставився до кандидатури Бернеса і збирався змінити його на іншого актора. І тут, як це часто буває, втрутився його величність випадок. Після кінопроб Марк забрів у перукарню і попросив його постригти. Його нова зачіска називалася фасоном «під бокс»: короткі скроні, гола потилиця, недбалий чуб. Тепер це був вилитий солдат Дзюбін! І Бернеса затвердили на роль.

Передсмертний дарунок долі

Коли Марку Наумовичу виповнилося 49 років, доля подарувала йому жінку, що стала його останньою дружиною і музою. Марк на той час уже чотири роки як овдовів і жив удвох з донькою. Його обраниця Лілія Бодрова була на 18 років молодша за актора. А відбулася ця зустріч у 1960 році на шкільному подвір’ї. Бернес привів у школу свою дочку, а Лілія – сина Жана. Що цікаво, діти сіли за одну парту. А незабаром їх батьки стали однією сім’єю. Вони прагнули завжди бути разом. Лілія навіть супроводжувала чоловіка в усіх поїздках.
– З Марком я розпрямилася, – розповідала в одному з інтерв’ю Лілія Бодрова. – Він ніколи мені не казав: «Ах, яка ти гарна!» Але я знала: він щасливий через те, що я поруч.
У їх союзі з Бернесом Лілія одразу ж взяла на себе господарські клопоти, займалася концертними справами чоловіка, а також займалася вихованням трьох дітей, одним із яких був її чоловік. Він, як і більшість творчих людей, мав потребу в особливій увазі. Жінка підтримувала чоловіка й у ті нелегкі часи, коли Бернеса звинувачували у відродженні вульгарної манери «ресторанного співу».

А потім стало відомо, що він важко хворий. Діагноз страшний – рак. Незадовго до смерті Марк Наумович записав останню пісню – «Журавлі», яка виявилася пророчою. 17 серпня 1969 року Марка Наумовича не стало. За два дні йому повинні були дати звання народного артиста СРСР.

Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №137 від 15.11.2014

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ