Ветеран з-під Харкова: «У війну, як у роботу, – втягуєшся»

Ветеран з-під Харкова: «У війну, як у роботу, – втягуєшся»

фото Тамари Кіч

Фронтові будні зв’язківця Іллі Тимофійовича Саєнка тривали 20 місяців.

Досить довго, порівняно зі службою сотень бойових товаришів, яка іноді тривала не більше доби. Встиг він послужити на 2-му і 3-му Українських фронтах, і навіть провести зв’язок через одну з найширших європейских річок – Дунай. Сьогодні, коли ветерану великої вітчизняної війни 88 років, він згадує події війни так яскраво, ніби вони були учора.

«Саранчевська дивізія»

У 1943 році Іллі Саєнку було 18 років, а він уже пішов служити телефоністом, зв’язківцем. До прямих обов’язків солдата входило налаштовувати телефонний зв’язок між командиром полку та підрядними командирами. А одного разу довелось навіть протягнути зв’язок через Дунай – з Чехословаччини в Австрію, за що й отримав орден Червоної Зірки.

Із теплотою Ілля Тимофійович згадує свою дивізію – 19-ту стрілкову Воронезько-Шумлінська ордена Трудового Червоного Прапора та ордена Суворова. Це одна з небагатьох дивізій Радянської Армії, яка мала орден Трудового Червоного прапора. Та відома вона не тільки цим. Одного разу цій дивізії довелося вступити у бій з незвичайним противником.

– Під Воронежем влітку на поля було нашестя сарани, вона все поїдала, і нашу дивізію кинули на боротьбу із саранчею. Тому дивізією назвали «саранчевською», – розповідає ветеран.

За плечима – речмішок і згадка про друзів

У переддень Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв Великої Вітчизняної війни Ілля Тимофійович завітав до юних спортсменів у спортивно-оздоровчий табір «Чайка», що у Вовчанському районі, і провів для дітей Урок мужності. Юні спортсмени слухали фронтовика, затамувавши подих. А він із легкістю відповідав на найпопулярніше запитання від молоді: «Чи страшно на війні?»

– У війну так, як у роботу, – втягуєшся. От ідуть бої, німець відступає, ми наступаємо. І ти звикаєш, як тільки підходиш до фронту, чуєш вистріли, розриви снарядів, ракети. У тебе на душі тривожно, адже ця міна або снаряд може упасти саме там, де ти йдеш. І це майже стовідсоткова гарантія, що так і буде. Коли приходиш, страшно, потім звикаєш. Ти йдеш на роботу і знаєш, що треба робити. Так і я знав.

У розпорядженні зв’язківця Саєнка була радіостанція РБ-12 (радіостанція батальйонна на 12 км), за яку він відповідав головою. Крім неї, за плечима у речмішку шматок сала, ковбаси, сухарик, пляшка шнапсу «для зігріву». Ілля Тимофійович пробув на фронті 20 місяців і вважає це своєрідним рекордом, адже не кожен солдат стільки пробуде, «буває, не пробуде і два дні». Він втратив безліч бойових товаришів, і сьогодні відновлює пам’ять про них.

– Австрія, 1945 рік, квітень, тепло, кругом росте трава. Ми гонимо німця, фриц тікає, але огризається, переходить у контратаку, тіснить наші батальйони, – розповідає ветеран. – Стоїть хата, де залишились наші зв’язківці: Кекшин і Коваленко. Їх оточили в тому будинку, німці примушують здатися. А хлопці не здаються, відстрілюються. Тоді німці підпалили будинок, він згорів, і хлопці там загинули. Вранці ми просуваємося далі, проходимо цей будинок, і командир роти наказує командиру радіовзводу відкопати і знайти зв’язківців. Їх відкопали і поховали.

На війні, як у житті – свої правила гри. У деяких випадках лють і ненависть до ворога має підкоритися сухим законам. Ілля Тимофійович розповідає, як особливо суворо ставились до дотримання правил стосовно полонених.

– Якщо німці здалися у полон, їх приведуть у полк, де їм не гарантують життя, там можуть розстріляти, – каже Ілля Саєнко. – Але якщо він нікого з наших солдатів не ранив у бою, приведуть у дивізію, можуть дати поїсти. У дивізії він уже вважається полоненим, відбуде свій строк і поїде додому.

«Як запрігся, так і повіз»

Після війни звикати до мирного життя Іллі Саєнку не довелось: за висловом ветерана, «як запрігся, так і повіз». Коли повернувся з війни з чотирма бойовими нагородами, у нього було 9 класів освіти. Вступив до Харківської обласної заочної середньої школи і закінчив 10 класів. Більш за все Ілля Тимофійович любив математику, тому пішов у школу в Старому Салтові вчителювати. Самостійно він перерішав усі задачі, які давав учням.

– Коли навчався, за мною завжди ватага бігала, щоб дав переписати. Я їм давав чернетку з помилками, а собі переписував начисто, – каже ветеран. – Я проробив у школі 33 роки. Жодного дня не було в мене, щоб я не був класним керівником. Завжди у мене був клас, причому якщо вчителька якась захворіє або в декрет піде, директор мене просить підмінити, або взяти важкий клас.

Хоч учителем Ілля Тимофійович був суворим, колишні учні й сьогодні запрошують його на важливі події у своєму житті: чи то весілля, чи іменини, а наступного року виповниться 50 років випуску одного з його класів. Учні салтівської школи перейняли від колишнього фронтовика не тільки відмінні знання математики і жагу до навчання.

Спогади ветерана про війну є для них безцінним уроком мужності, і Ілля Тимофійович жодного разу не відмовлявся від запрошення виступити перед молоддю. Ілля Тимофійович передусім радить цінувати найважливіші речі в житті – мирне небо та здоров’я рідних і близьких. А ще – не лінуватися, бо й у свій поважний вік він самостійно пересувається, порається на городі та доглядає господарство.

– Трудіться. Якщо призовуть в армію – не хитріть, ідіть служити, опановуйте військову справу, – наставляє «робітник війни».

Тамара Кіч, матеріал з газети "Слобідський край" №74 від 22.06.2013

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ