Відбудували храм та прийняли чужих дітей. Історія родини священника

Відбудували храм та прийняли чужих дітей. Історія родини священника

фото з архіва героїв публікації

Родина священника під Харковом відбудувала храм, органузувала вечірню школу та виховують прийомних дітей.

Чи змінилося б щось у нашому Близнюківському краї, коли б майже 25 років тому не з’явилася тут сім’я священника? Навряд чи й доводилось комусь із близнюківців міркувати над відповіддю на це просте запитання.

Бо ж звичайні життєві історії: одні приїжджають, інші від’їжджають – нікого не дивують. Але для багатьох це все ж не простий збіг обставин, а швидше подарунок долі, той найважливіший штрих, як на художньому полотні, без якого картина не набуває довершеності.

Олексій і Любов Сокалі приїхали на Близнюківщину з Галичини. Обоє – колишні медики, працювали сільськими фельдшерами. Хоча і в різних селах, та за певних обставин доля звела їх і привела саме у Близнюки. З того часу лунають над нашим селищем і церковні дзвони.

Тоді, майже чверть століття тому, своє перше богослужіння отець Олексій розпочав у невеличкій хатинці, купленій на зібрані громадою та позичені у священників сусіднього приходу гроші. До цього у Близнюках, та й у всьому районі, не було жодної церкви, то ж з першого дня потяглися до молодого подружжя – батюшки Олексія та матушки Люби – люди. Так тепло до них звертаються прихожани й понині.

То були нелегкі часи, адже все потрібно було розпочинати з чистого аркуша, додавало незручностей і те, що приїхало подружжя в чужий край. Церковний хор складався із кількох бабусь, які знали деякі молитви напам’ять і співали їх під час богослужіння по-своєму, хто як міг. Матушці Любі щоб правильно показати, як потрібно виконувати ті чи інші співи, довелось самотужки вивчити нотну грамоту і чи не вперше в житті торкнутися клавіш піаніно. Власноруч вишивати священницькі ризи теж випало їй, та й не одні, адже деякі богослужіння передбачали й різний одяг священника.

– Ризи на той час коштували дуже дорого – понад три тисячі карбованців, – згадує матушка Люба, – а купити їх можна було в Москві. То нічого не залишалося, як набрати матерії і вишивати самій. З Божою допомогою навчилася, робила викрійки по церковних книжках. Деякий одяг служить і зараз.
Бухгалтерська перевірка якось виявила у фінансових книгах запис про купівлю дорогого намиста. «Але де ж воно?» – запитували у бухгалтера, а жінка тільки плечима знизувала: мовляв, і запис є, та де поділося – не знаю. «Ось, погляньте», – отець Олексій виніс із ризниці днями вишиті матушкою ризи, де на вишитих по парчі хрестах переливалися намистини. Довго доводилось переконувати перевіряльників, що це робота ручна, а не швейної майстерні.

Храм збудували за ескізом священника

Три роки знадобилося отцю Олексію, щоб на місці старенької хатини, котра весь цей час правила за церкву, збудувати новий диво-храм, який носить назву Пророка Божого Іллі. Проект приміщення придумав сам Олексій Павлович. І слово «придумав» найточніше в даній ситуації, адже до архітекторського ремесла ніколи не мав справи.

– Довгими вечорами сидів батюшка над ескізами, і я знала, що одного дня він усе перемалює і почне планувати спочатку, – посміхається Любов Василівна. – Але то потрібно було спершу побудувати храм у своїй уяві, розставити все необхідне на аркуші, спланувати всі найменші дрібниці, щоб одного разу взятися за будівництво.

У 1992 році храм побудували. Долучалися до цієї справи всі, хто розумів і мав потребу в цьому: прихожани, організації, сільгосппідприємства тощо. На той час працювала при храмі й недільна школа, яку відвідували близько 140 дітей. Спочатку столи та лавки для учнів розставляли в церковній бібліотеці, а коли стало затісно – стали проводити навчання просто посеред новозбудованого храму. Скільки терпіння, знань і хисту довелось докласти Любові Василівні, щоб уроки були цікавими! І, не маючи педагогічної освіти, їй таки вдавалося так заполонити юні серця, що діти із задоволенням щонеділі поспішали до храму, вивчали ази православ’я, навчалися всьому тому, що повинен знати кожен християнин.

Невдовзі родина Сокалів дочекалась поповнення: з’явилася така довгождана донька Марія. До щоденних буденних турбот та «вічної» жіночої роботи додалися матушці ще й ці приємні клопоти.

Чужого горя не буває

Олені було лише 15, коли завагітніла й народила дитину. Все б нічого, та коли прийшов час виписувати молоду маму із пологового відділення, іти їй було нікуди. Батьки за цей час встигли продати власний дім і пішли поневірятися по світу, забувши про доньку. То ж довелось породіллю майже «приписати» у пологовому аж на півтора місяці, допоки не знайдеться житло.

Скільки разів умовляли Олену залишити дитину в пологовому, адже вижити без жодних засобів на існування, та ще й з дитям на руках, практично неможливо. Дівчина не зважала на жодні умовляння. При церкві на той час була невелика прибудова, де свого часу жили бабусі-одиначки. Такий собі сиротинець, де в очікуванні останніх днів доживали старенькі. Звільнену кімнатку й запропонували як тимчасовий прихисток молодій мамі з дитям.

– Як можна було залишити маму, яка ще й сама дитина, із малюком на руках, – пригадує матушка Люба. – Допомагали Олені всім, чим могли. Що й казати – у неї навіть паспорта не було, то ж допомогу на дитину довелось оформити на мене. Пізніше зробили документи, згодом Олена навчилася доглядати маля, самостійно господарювати. Та найголовніше – дівчинка росте здоровою та гарною. Допомогли Олені закінчити школу, училище, здобути спеціальність. Словом, повірила дівчина в себе, у життя.

Тоді ж Олена частенько обмовлялася матушці про те, що є в неї молодший брат, якого вона любить і якого дуже ображають батьки. «А можна, нехай він до мене прийде?» – якось запитала дівчина. «Звичайно, нехай приходить», – не вагаючись відповіли Сокалі. Брат Олени прийшов на церковний двір у благенькій одежині, босоніж і благально вдивлявся в очі матушки.

– Так у нас з’явився Артем. Сьогодні це вже дев’ятикласник, – розповідає Любов Василівна, обіймаючи хлопця. – Він безвідмовний, добрий, щирий. Якщо потрібно щось допомогти – Артем перший.



Тринадцятирічною потрапила в сім’ю Сокалів Люба. Про родинну трагедію дівчинки не варто згадувати, бо ж усе позаду. Сьогодні вона готується до випускних екзаменів, навчається на «відмінно», чудово малює, грає на піаніно, любить музику. Ще раніше, співаючи в церковному хорі, не все виходило у дівчини як потрібно. А співати хотілося; їй подобалися церковні співи, та розуміла, що не вистачає знань.

«Хочу вчитися в музичній школі», – якось попросилась Люба. Матушка не перечила, адже бачила, як тягнеться дівчина до знань, скільки в неї терпіння та наполегливості. Відтоді зазвучали в хаті гами та акорди. Якось, прийшовши із школи, дівчина підійшла до матушки, міцно притиснулась до грудей і тихо мовила: «Спасибі Вам… за музику». У цих простих, але щирих словах – найвища подяка за любов і теплоту, з якими в житті дівчина могла б просто розминутись, за музику, що раптом залунала в її душі.

Три роки тому сиротами при живих батьках стали троє хлопчиків. У їхніх ще зовсім дитячих долях було стільки болю та зради, що вистачило б не на одне доросле життя. Працівники служб по роботі з дітьми Близнюківської райдержадміністрації запропонували сім’ї Сокалів взяти найменшенького, Володю, до себе. Малий хлопчина з красивими великими оченятами з острахом споглядав на дорослих, що вирішували його подальшу долю. Але, дізнавшись, що у нього є ще брати, вирішило подружжя забрати всіх трьох.

– Неправильно так, що зростатимуть рідні брати порізно, а потім дорослими шукатимуть одне одного, знайомитимуться, – розмірковує Любов Василівна. – Поїхали ми до сиротинця по інших. А там, як з’ясувалося, одна з медсестер забирала їх додому, хотіла залишити в себе, та згодом виявилося, що це зайвий клопіт у сім’ї, та й чоловіку не сподобалося таке поповнення родини, то ж через деякий час повернула дітей назад, «туди, звідки брала». Що пережили діти, які вже встигли звикнути до нової сім’ї, важко й сказати.

У розповіді матушки виникла невелика пауза, у голосі зазвучав сум.
– Ось так три роки тому з’явились у нас Сергійко, Миколка та Вовчик. Двоє з них відвідують музичну школу. Хлопці добрі, лагідні, не вистачало їм материнської любові свого часу, а кожна квіточка тягнеться до сонця, кожна жива душа прагне бути зігрітою.

Це, власне, і вся коротка історія родини, яка, здавалося б, живе, як сотні інших сімей, за своїми принципами й нормами, своїми успіхами та проблемами.

Відрізняється від інших хіба що тим, що починає день і закінчує щирою подякою Богу за хліб насущний. Щоденні турботи, клопоти не залишають матушку Любу ні на мить, хіба що кілька днів викроїла на поїздку до батьків, на Львівщину, та й то, як зізналась у розмові, душа не на місці: що там удома? Навчилась переживати їхні, дитячі, біди і проблеми, пропускати через власне серце й душу, бо інакше запанує в родині нещирість. Бережи нас, Господи, від черствості й лукавства!

Тетяна Захарчук, матеріал з газети "Слобідський край" №33 від 18.03.2013

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ