Як зустрічали День Перемоги у Харкові 1945 року. Спогади ветеранів
Діти війни - харків'яни розповіли про жахіття Великої Вітчизняної та свій найщасливіший день.
Юрію Можейку було всього два роки, коли німці напали на Радянський Союз. Проте Велика Вітчизняна цупко закарбувалась у дитячій пам’яті. Чоловік і досі дуже добре пам’ятає радість від новини про звільнення Харкова і мамині сльози у День Перемоги.
– Звільнення Харкова. Ясний ранок, серпневе блакитне небо, радісний настрій. При німцях багато людей одночасно можна було побачити хіба що на ринку, а тут на Сумській їхав воєнний обоз, по боках візники, а народ зустрічав їх радісними вигуками. Радість була неймовірна. Цей день – найсвітліший, він лишився у моїй пам’яті досі, –каже Юрій Можейко. – День Перемоги, 9 травня 1945 року, мені запам’ятався не дуже яскравою подією. Так, усі раділи, але найбільше мені згадуються мамині сльози – чоловік не повернувся, загинув у 1943-му під Києвом. Це була радість зі сльозами на очах...
Так само добре, як кінець війни, Юрій Можейко пам’ятає окупацію. А ще він ніколи не забуде жорстокі розіграші окупантів. Німці розкидали красиві речі просто на вулицях. Це були пастки. Коли люди брали ці речі в руки, вони вибухали.
– Одну таку я знайшов на Данилевського. Це була блискуча красива іграшка. Мені дуже хотілося її взяти. Але мама зупинила мене і суворо попередила, що не можна торкатися таких речей.
Міцно закарбувалися у пам’яті бомбардування, світло прожекторів, від яких у малого Юрка виробився рефлекс. Тоді він прокидався і кричав «Ходімо хутко у погріб!», і вони разом з татом і мамою швидко спускалися в свої укриття.
– З того часу в мене цей рефлекс залишився. Як би я не спав уночі, коли вмикалися прожектори, я прокидався, – каже чоловік.
Усі – знайомі й незнайомі – обіймалися
Лідія Степанюк ще до школи не ходила, коли закінчилася війна. Але День Перемоги пам’ятає.
– Я пам’ятаю, що всі бігали, кричали, стукали у вікна, вибігали на вулицю. Кричали «Перемога! Перемога!», цілувалися, обіймалися, жінки плакали, – згадує жінка. – А я дивувалася, мені ж тоді ще шести років не було, чому всі радіють, війна ж давно закінчилася. Для мене війна закінчилася, коли німці вийшли із Харкова. Це все, що я пам’ятаю.
Майю Овчіннікову вигуки про перемогу розбудили уночі.
– У той час стояла дуже спекотна погода. Мені тоді було 14 років. Я прокинулася вночі від криків за вікном «Перемога! Перемога!», – розповідає жінка.
Юна Майя спросоння довго не могла зрозуміти, у чому річ. Вона швидко зібралася і вибігла з дому. І лише опинившись на вулиці, дівчинка зрозуміла, що на ній нічна сорочка і валянки.
– Люди обіймалися і цілувалися, усі – знайомі і незнайомі. Це справді було свято. Цієї ночі вже ніхто не міг заснути, – каже Майя Овчіннікова.
Про саму війну жінка згадує неохоче. До Харкова потрапила вже після звільнення. Родом вона зі Сталінграда. Війна закинула її сім’ю на Урал.
Господар будинку, де дівчинка мешкала з родиною, був якимось начальником. А тому його сім’я жила небідно, дружина господаря щодня пекла пиріжки.
– У будинку мешкало близько 12 дітей біженців. Усі вони були голодні. Я пам’ятаю, як вдихала запах цих пиріжків. Звісно, нікому ніколи не перепадало ані шматочка, – згадує Майя Вісаріонівна.
Ще вона пам’ятає, як на полі збирала мерзлу картоплю. З неї робили деруни. З того часу в оселі жінки ця страва – табу.
Гучно не раділи, щоб не образити
Харків’янка Зоя Гудзієнко пам’ятає, як сонячного травневого дня поверталася додому зі школи із сусіднього села. У рідному Вовчику (Лубенський р-н, Полтавська обл.) школу та інші адміністративні будівлі в останній день окупації спалили німці. Прийшовши додому, дівчинка відразу пішла на город допомагати мамі садити картоплю. І раптом вона помітила, як один за одним стежкою навпростець до села йшли робочі машинно-тракторної станції. Але зазвичай вони поверталися значно пізніше. На вулицях села ставало дедалі жвавіше. Хоча сухої сонячної погоди селяни мусили б поратися на городах.
– Мама сказала, що треба негайно йти, – розповідає жінка. – Біля клубу, що був єдиною будівлею у селі, яка не повністю згоріла, було вже багато людей.
Вони прийшли сюди почути радісну новину – війна скінчилася.
– У моїй пам’яті чомусь не закарбувалося жодної барви – все сіре, тільки білі хустини на головах жінок та їхні сльози. Усі плакали – і чоловіки, і жінки, бо дуже багато рідних уже поховали в селі, – розповідає Зоя Іванівна.
Вона згадує, як жінки втрачали свідомість, а чоловіки виносили їм воду та стільці.
– А ближче до вулиці, у кутку під деревами, на стільці сидів безногий чоловік і плакав. І чи то він, чи хто інший, пам’ятаю, дуже жалібно грав на гармошці, – розповіла жінка. – Звісно, що була радість, сльози радості, але їх не виявляли гучно, думаю, щоб не образити тих матерів, батьків, удів, які вже не побачать своїх близьких.
Плакала і 17-річна Зоя. Її двоюрідний брат загинув, але з’явилася надія, що інший брат повернеться.
Інна Пирлик, матеріал з газети "Слобідський край" №55-56 від 09.05.2013