Зірка епізодів радянського кіно живе під Харковом

Фатальний березень

Майбутній радянський актор Володимир Іванович Приходько з’явився на світ 24 жовтня 1933 року в Мерефі, що в Харківському районі. Дитинство для Володі було дуже складним. Під час Другої світової війни хлопчик втратив на фронті батька, і сам добряче покалічився. За словами Володимира Івановича, ці дві страхітливі події для його родини відбулися майже в один день.
– Це було, якщо мені не змінює пам’ять, наприкінці березня 1944 року. Мої друзі роздобули гранату і ми вирішили її підірвати. Ця місія лягла на мої плечі, але виконати її гладко, без будь-яких наслідків мені не вдалося. Вона вибухнула майже у мене в руці. В мені було близько сорока осколків різного розміру. Від бушлату, який був на мені, залишилися одні клапті. Крім цього сильно пошкодив вухо, воно ледве висіло, і втратив вказівний палець правої руки, – згадує Володимир Іванович. – Звісно про цю подію мама розповіла батьку в листі і відправила йому на фронт. Через один-два тижні нам приходить повідомлення про його смерть. Якщо врахувати всі нюанси роботи пошти, то можна прикинути, що дві ці трагедії відбулися чи не в один день.

Переживши ці тяжкі часи, Володя в 1951 році вирішив поступити в торгово-кулінарну школу. Примітно, що вона знаходилася саме на тому місці, де зараз розташований Харківський театр опери та балету (ХНАТОБ). Після її закінчення хлопчик зрозумів, що він тепер є головним добувачем у сім’ї і влаштувався на мереф’янський скляний завод та відвідував вечірню школу. Там працював різноробом, в тому числі і кухарем. Паралельно грав у футбол, і у нього це досить непогано виходило.
– У 1953 році в Нікополі проводилися футбольні всесоюзні змагання серед будівельників. З’їхалося 16 команд з усього Союзу, і ми завоювали бронзові медалі. Це по-справжньому було велике для нас досягнення, – з гордістю розповідає Володимир Приходько.

Доленосний березень
У 1955 році постало питання про навчання у виші. І вирішив наш герой піти в юридичний інститут, в якому провчився всього кілька місяців. Пробачити собі такий вчинок собі він не може й донині.
– Це, напевно, найбільша помилка в моєму житті. Не знаю, який чорт мене смикнув туди йти. Це трапилося через це, що мені не було кому підказати, і усі рішення я приймав виключно сам, – розповідає Володимир Приходько. – Треба було відразу в якийсь театральний вуз вступати. Але, незважаючи на це, про прожите я не шкодую.
Юнак не переставав регулярно грати у футбол і навіть удостоївся запрошення харківського «Авангарду» (нинішній «Металіст»), за який провів кілька ігор у всесоюзних змаганнях. Але спадковий ревматизм не дав Володі показати себе у всій красі.
До 1959 року Володимир не знав, куди податися, хоч з юних років хотів стати актором. І ось у березні того року Володимир абсолютно випадково дізнався, що при Харківському державному академічному українському театрі імені Т. Г. Шевченка відкривається театральна студія. Незважаючи на те, що конкурс був, за місцевими мірками, великий – два-три чоловіка на місце, Володимиру вдалося потрапити в когорту тридцяти щасливчиків. За час навчання в студії Приходько познайомився з двома вже потім відомими співаком і актором.

– Так вийшло, що в студії я познайомився з такими великими радянськими артистами, як Вадим Мулерман і Леонід Биков. З Вадимом я вчився в одній групі. Пам’ятаю, йому режисери говорили, що вокальні дані в нього дуже сильні, а от акторська майстерність залишає бажати кращого. І пропонували йому йти виключно в естраду, на що він відповідав: «Це через те, що я єврей?», – з посмішкою згадує актор. – Також я перетинався з Леонідом Биковим, який тоді працював у театрі. Але в той час він не був ще таким відомим і ми іноді балакали. А потім він поїхав у Ленінград, працювати на «Ленфільмі».

Дуріючий Моргунов
Володимир відучився і постало питання, кого залишати працювати в театрі. У комісії був художній керівник Лесь Сердюк, і з певних причин тільки він був проти роботи артиста-початківця в театрі, через що його й не взяли. Потім кілька разів Приходька запрошував до себе сімферопольський драмтеатр, але він вирішив його проігнорувати і поїхати відразу в Москву.
– Я вирішив вступити до Державного музично-педагогічного інституту ім. Гнесіних на вокальне відділення, щоб отримати кімнату в гуртожитку. До речі, зі мною, тільки на курс старше, вчився Йосип Кобзон, – говорить актор. – Паралельно з навчанням я шукав роботу і пішов працювати до театру ім. Костянтина Станіславського. Та згодом я домігся участі в зйомках на «Мосфільмі», але періодично, коли не було грошей, я працював таксистом.
Влітку 1962 року Володимир Іванович дебютував у фільмі «Оптимистическая трагедия». І потім пішло-поїхало. Усього, за словами Приходька, він знявся в понад 60-ти фільмах. Каже, що актори були тоді дуже бідні.
– Навіть В’ячеслав Тихонов, маючи головні ролі, не міг дозволити собі купити машину. Ми з ним непогано спілкувалися, завдяки йому мені свого часу підняли категорію, і у 80-ті я отримував за день 37,5 рублів плюс репетиційні, – розповідає актор.
За свою майже 20-річну акторську кар’єру Володимир Іванович перетинався з багатьма відомими акторами, але з великою трійцею Нікулін, Віцин і Моргунов не був знайомий. Хоча одного разу останнього він бачив.
– Я сидів у театральному ресторані і побачив Моргунова, який, дуріючи, упав до моїх ніг. Потім встав, посміявся, і пішов за свій столик, – згадує Володимир Приходько
Також в Інтернеті є інформація, що Приходько добре товаришував з Людмилою Гурченко, але насправді актор навіть ні разу не розмовляв із нею.

Озлоблений Бондарчук та добрий Прошкін
Працював Приходько під початком багатьох режисерів, але відносини із ними складалися по-різному.
– Після «Оптимистической трагедии» я потрапив на фільм «Война и мир», а режисером був Сергій Федорович Бондарчук. Звісно, він був великим актором і режисером. Чудово знав кінематографічну кухню. І я в нього знявся в епізоді солдатом-заспівувачем, – розповідає Володимир Іванович. – Якщо в робочому процесі в мене ніяких розбіжностей не було, то людські стосунки не склалися. Коли ми були в Мукачевому, там проходили зйомки, погода була огидна – холодно, вітряно, сльота. Поки зводили сцену, я заскочив у теплушку, щоб трохи погрітися. Почали кликати всіх, а мене немає. Бондарчуку сказали, що я в теплушці, він пішов туди за мною і каже «Навіщо ви зриваєте зйомку? Чому я повинен вас шукати?». Я кажу: «Так вона всього в п’яти метрах від епіцентру подій, зйомки». «Гаразд, ставайте», – крізь зуби сказав він. І з тих пір він мене не злюбив. Питається, за що? У картинах, які він робив, я бачив себе, але він навідріз мене не викликав. Один раз я запитав: «А чому так?», на що він відповів: «Потрібен будеш – викличемо. Йди звідси!».
Якщо з Сергієм Бондарчуком Приходьку не вдалося знайти спільну мову, то ось відносини з іншим режисером Олександром Прошкіним склалися за абсолютно протилежним сценарієм.
– За всю мою кар’єру найбільше мені сподобалося працювати з Олександром Прошкіним. Головний його козир – він якось міг розкріпостити актора. Працював разом з ним у фільмі «Частное лицо», там у головній ролі знімався Анатолій Кузнєцов, який прославився у фільмі «Белое солнце пустыни». Зйомки проходили в Ялті, а я – в Москві. Я прилетів увечері, відразу оселився в готелі. Мені вручили текст на сторінку, а вранці вже зйомки. Я пробігся по тексту і сказав Прошкіну, що тут доречно частину скоротити, на що він дав добро. Я вивчив текст і ліг спати. Наступного ранку дзвінок: «Володимире Івановичу, підйом! Машина вже чекає на вас!». Сів у машину, хотів повторити текст – ні в зуб ногою, ні одного слова не запам’ятав. Я думаю: «Що робити?», а зйомки вже за дві години. Поки їхали, якось вивчив текст. А потім подумав, навіщо він потрібен такий великий. Перед самою зйомкою я Прошкіну кажу, мовляв, навіщо так багато, і запропонував свій погляд. Йому все сподобалося, і все відзняте пішло в картину.
Попри те, що Приходько знімався у багатьох фільмах, за що був визнаний майстром епізоду, головна роль так йому жодного разу й не дісталася. Та актор на це не скаржиться, мовляв, «я грав того, кого бачив». І йому це подобалося.

Найвідоміші фільми, в яких знявся Володимир Приходько:

«Операция «Ы» и другие приключения Шурика» (1965) – п’ятнадцятидобовик,
«Трактир на Пятницкой» (1977) – Митрич,
«Война и мир» (1965–1967) – солдат-заспівувач,
«Джентльмены удачи» (1971) – водій,
«Рожденная революцией» (1977) – диверсант в одній із серій.

Олександр Гаркавець, власний кореспондент