Жінка викрала дитину з родини у Чугуєві. Родичі знайшлися через 26 років
1974, 40 років тому. Старожили Чугуєва добре пам’ятають горе сім’ї Жукових, що сталося вже у далекому 1948 році: того року пропала п’ятирічна донька Уляни Василівни і Михайла Олександровича. Її вкрала молода жінка, що жила на квартирі рідної сестри Уляни Василівни. Саме вона забрала із собою – невідомо куди, незрозуміло навіщо, і за що тим батькам така біда? – молодшу з дітей Жукових, Зою.
Пошуки міліції по гарячих слідах нічого не дали: ні жінки-злодійки, ні дитини віднайти зразу не вдалося. Змогли тільки встановити, що жила та жінка за чужими документами.
А Зоя жила спочатку і не так уже й далеко – у Вовчанському дитячому будинку, тільки стала вона тепер Аллою Борисовою, і була за документами на два роки старше свого віку. Дивно, що ніхто в міліції не здогадався ретельно перевірити новоприбулих дітей у дитячих будинках Харківської і сусідніх областей; дивно, що і п’ятирічна дитина забула про своє справжнє ім’я і те, що вона пам’ятає про своїх справжніх батьків. А може, не така вже і проста була та жінка-крадійка, і за цим всім стоїть якась моторошна, незрозуміла для простої людини без підлості у серці історія.
Як би там не було, у 1952 році Зою-Аллу забрали до себе прийомні батьки з Тернопільської області. Там вона закінчила сільськогосподарський технікум, працювала, закохалась, вийшла заміж, родила діточок. А потім… а потім Зоя-Алла почала шукати своїх батьків. І стала писати лист за листом до Чугуєва. Спочатку у відповідь йшли невтішні листи. Та якимось материнським, жіночим відчуттям начальник паспортного столу Чугуївського райвідділу майор Марія Андріївна Пущина пригадала справу про пошуки Зої Жукової, і в одному з листів запитала Аллу: «Чи не було у вас в дитинстві іншого імені?» – «Я не пам’ятаю» – така була відповідь. «Тоді надішліть, будь ласка, якщо є, свої фотографії часів дитинства, навчання в школі». А разом з тим запросили фотографії дітей 1948–1952 років у Вовчанському дитячому будинку.
І знову летять з Тернополя у Чугуїв листи: з описами прикмет, фотографіями різних років життя Алли. А коли ці матеріали дали почитати і переглянути батькам і родичам Жукових – сумнівів майже не було ні в кого – це наша Зоя!
Перша зустріч сталася заочно, по телефону. Сестра Ганя запитала:
– Алло, а що ти пам’ятаєш про своє дитинство?
– Добре пам’ятаю, що жила в Чугуєві. Ходила у дитячий садочок. Я б його, коли б приїхала, точно знайшла і впізнала. До садка мене водила тьотя, що там працювала. Пам’ятаю дерев’яний місточок через невеличку річку, що наші хлопчики могли самі перескочити, якщо брали добрий розбіг. Ще в мене з дитинства є родимка на нозі.
Сестра Ганя аж руками сплеснула: так і є, працювала наша тьотя у дитячому садку, і була у Зої родимка на нозі. Тепер Жукови точно знали, це їх донька і сестра.
А нещодавно на Чугуївському пероні сталася зустріч. У гості до рідних приїхала Алла з чоловіком, 13-річним сином Олександром і донькою Танею, якій уже 8 років. І не вистачало слів вдячності, що випали на долю Марії Андріївни Пущиної – за її велику справу і кропітку працю у пошуках. Вона зробила все можливе і неможливе, щоб ці люди, що стояли окремою групкою на вокзалі Чугуєва, і плакали, і сміялися, обнімалися і цілувалися, – були знову разом і були щасливими.
Олег Аврамцев, матеріал з газети "Слобідський край" № 95 від 09.08.2014